Історичні паралелі Луганщини
Коли писала нарис про «Сучу балку», місце страти тисяч українців Сходу у Луганську, мене просто бив озноб, бо зі спогадами навіялося стільки важливої інформації, що інколи здавалося, вона просто сходила крізь сніг забуття немов шафран сітчастий, рослинний символ Луганщини, пробиваючись та вимагаючи оприлюднення й правди.
Напевне отак мертві говорять з нами, живими, бо ми, дурні та виховані в радянському симулякрі псевдо історії досі не бачимо того, що під носом, не вчимо історію своєї країни, а в ній, саме в ній більшість відповідей на складні питання сучасності. Бо стійке відчуття дежавю виникає у більшості східняків. Дивишся на політичного чи громадського діяча, а перед очима Клим Ворошилов. Читаєш новини, а перед очима партзібрання чи комсомольський диспут на тему «как хорошо в стране советской жить». Бо усе це ти вже бачив, читав, вивчав, бо воно вже було.
Я зараз багато згадую, читаю, відшукую й розумію одне, як би ми вчили усе це в школі, як би нам радянська влада не нав’язала «історію», яку написали для нас переможці, цієї війни б не було. Скажу більше, не було б більшості голосів за Кравчука, Кучму, а декомунізація України закінчилась би десь в кінці 90-х, бо почалась одразу з набранням Незалежності, й це було б не кальковане перейменування вулиць, а послідовне відродження історичної правди.
Вчить, вчить історію свого краю, тисячу раз запитайте чому так названо вулицю чи село, місто чи площу, зривайте маски з радянської історії, шукайте відповіді на болючі питання. Як би не війна, оце б зараз да й кожному селі історичні курси та курси фінансової грамотності. Мрію!
Мрію, бо я бачу скільки відповідей на сучасні питання ми можемо знайти в своєму історичному минулому.
Освічена людина, це зброя проти російського окупанта. Чим більша деградація суспільства, тим легше його контролювати, керувати чи маніпулювати ним й апелювати до нього його ж первинними потребами. Чим вищий рівень розвитку людини – розвитку, а не багатства – тим складніше цією людиною маніпулювати.
Кожен раз, коли я згадую ці прості закони життя, я згадую тих, кого знищили срср та росія за весь час окупації України. Уявіть, ви лише уявіть, яким було б наше суспільство у його більшості, якби… якби не було знищеної науково-політичної еліти, освітян, селян, культурних діячів, письменників, філософів, поетів, художників, режисерів. Не втомлююся про це писати.
Комусь може здатися до чого тут екскурси у історію та сучасність, але це лише від того, що ми звикли бачити лише тут частину історії, яку нам дозволяли. Та й життя ми бачимо з ракурсів журналістів, пропаганди, думок якихось псевдо лідерів суспільної думки, які озвучують лише те, за що їм платять гроші. То чи справжній той світ, який вклали нам у мізки, ото ж бо.
Тому я й пишу свої нариси, згадуючи, оформлюючи свої думки, бо усі трагедії сьогодення ведуть виключно до початку усієї цієї трагедії- окупації України радянською владою.
Я все частіше вбачаю повторення не лише історичних подій у сучасному часі, часто вгадую їх в обрисах російсько-української війни, яка все більше нагадує маршування червоних комісарів теренами України, а й дивуюсь «реінкарнації» тих чи інших людей, які зіграли своє «соло» у ті часи. Містика? Може й так. Я доволі реалістична людина. Тому сьогодні я хочу розповісти вам ще одну історію з Луганщини, якою можна ілюструвати дуже важливі питання.
Перше й важливе, це роль колаборантів в окупації України й чому ми маємо пройти шлях «сірого паспорта» в рамках деколаборалізації країни.
Друге, це питання декомунізації, яке ще так дратує людей. Чому дратує? Бо от те саме «лучшее в мире советское образование», яке вбило у мізки людини саме ту «історію», яка була потрібна загарбникам й не дає зрозуміти, що саме криється у тих чи інших назвах.
Трете, це питання освіти. Це відповідь на питання, чому для срср так важливо було мати критичну більшість людей з документами про освіту без самої освіти, й що саме знищення людини освіченої призводить до деградації суспільства та швидкої окупації країни.
Усі відповіді на ці питання сховані в історії назви міста Луганськ, а вірніше, Ворошиловград.
Луганськ – місто, яке історично штормило, бо його кілька разів перейменовували на Ворошиловград, потім знову на Луганськ, ось таке воно в нас вперте та нескорене. Ворошиловградом Луганськ побув у 1935 та у 1970 роках, це радянська влада намагалася зацементувати свої «подвиги» та улестили одного з кровавих маршалів режиму та улюбленця Сталіна, Клима Ворошилова. Історичну назву Луганськ повернув собі у 1990 році.
Луганськ – це історична назва цього міста, бо стоїть воно на річки Лугань. Спочатку це було селище Луганський завод, потім просто селище Луганське, яке настільки розрослося навколо чавуноливарного заводу, що стало містом й у 1933 році отримало статус та офіційну назву Луганськ.
Окупаційна радянсько-російська історія вперто доводить, що Луганськ засновала російська цариця Катерина II у 1795 році початком будівництва Луганського ливарного заводу. От вам приклад, як росія робила усі окуповані території російськими.
Росіяни стерли з пам’яті Кам’яний брід та Вергунку (поселення запорізьких козаків), які тут були за царя Панька та за царицю паницю. Але з усіх радянських та російських підручників лізла саме ця історія про «цариця наказом заснувала».
Тут Луганщина передає привіт Одесі, яка також потрапила у історичний розподіл й стала «російською», мовляв, цариця своїм наказом «заснувала місто-порт». Ага, а до цього там й моря не було, а фортеця Хаджибей, яка там існувала у XIV столітті, то воно десь у паралельній частині всесвіту. Отут ми з одеситами побратими по історичній несправедливості.
Що цікаво, срср був же ж проти імперіалізму, монархії в усього такого, що муляло робітничому класові, але історію про «засновницю» Луганська та Одеси, радянська влада підтримувала й робила з цариці «героя-монарха», який за нарід, справедливість, й все таке в будьонівці. Пам’ятники монархам, правда, позносили, але з історії не прибрали. Потім поясню чому.
Офіційно срср зрікся імперської історії та минулого там, де було вигідно, наприклад, міжнародній займи. А ось там де було вигідно йому, там імперіалізм та монархію наділяли важливими ознаками.
Дивіться, у радянській та російській історіографії Катерина II (Велика), яка правила в 1762-1796 рр. подана як творець «Золотого століття» – потужної абсолютистської імперії, що розширила кордони імперської росії (Крим, Причорномор’я, частина Речі Посполитої), та офіційно сформувала дворянські привілеї. До «Золотого століття» внесені й «ново засновані» царицею міста- Одеса, Луганськ, Севастополь, Катеринослав, Миколаїв, Херсон. Хоча це було просто перейменування вже збудованих міст, а бо наказ про будування якоїсь фортеці чи заводу, який потім пропаганда подавала, як «заснування міста», але радянська пропаганда не поспішала відновити історичну справедливість й вперто писала «цариця заснувала». Ось тепер розумієте чому так важливо відновити українську історію й назви міст, поселень, сел.
Луганськ довго не знав свого засновника. Лише у часи Незалежності луганчани, та й то не усі, а лише допитливі, дізналися, що засновником Луганська, як й батьком майже усієї індустріалізації Сходу був шотландець Карл Густав Гаскойн, який ніколи не приховував, що промислові розбудови заводів він почав на місці існуючих запорізьких поселень – Кальміуської паланки, Кам’яного броду та Вергунки.
Жодного росіянця в цьому списку немає. Завзяті гомо-радянські люди галасують доказуючи, що усі ці поважні промисловці прибули на Луганщину чи Донеччину на запрошення цариці російської імперії, на що я завжди радісно питаюся – а чого російська цариця запрошувала європейських підприємців, промисловців, будівельників та інженерів, що, свого не було- й ось тут чутно скрип гальмів у голові пересічного імперця. Ні, на росії промисловців та інженерів такого масштабу не було. Лапті були, кокошники, сарафани, балалайки, брага березова була, воші були, чорні бані були, своячина була, кріпосні були, а інженерів не було. Запрошували з «нерозвиненої голодної Європи».
Саме тому усі згадки про «батьків» з Європи, які відбудували усі заводи та фабрики Донбасу, тут мовчок, табу! Й усе життя луганчани зростали на казках про «царицю-засновницю, Луганск-россия, один народ, одна история». То й люди дивилися не в бік історичного минулого, не відчували у собі дух належності до Європи, не пишалися зв’язками, корінням Луганщини з Шотландією, Німеччиною, Францією, Бельгією, а кивали головами в так пропаганди.
А чи знають у цих країнах про тісний зв’язок з цією зраненою землею? Чи наша дипломатія застосовує нашу історію, щоб показати світу Україна має тісне коріння з більшістю Європейських країн? А чи знають ці європейські корені Луганщини ті, хто за помахом російського диригента кричить «віддати цей Донбас росії, бо він російський». А чому не Шотландії, Франції, Німеччині, Бельгії, бо це ж представники цих країн заснували промисловий фундамент Луганщини? Ось бачите історія теж фронт. Й бій на цьому фронті ми програли задовго до початку війни, бо війну ми в своїх головах бачили лише, як у кіно- зброя, солдати, танки, кулемети, німецька форма, ахтунг й все таке- а поруч ворог формував псевдо-історичне підґрунтя для окупації, окупував наш мозок, історію, інформаційні та наукові джерела, встановлював пам’ятники та розставляв свої «мітки». Просто пам’ятайте про це. Й пихкаючи «усі на Донбасі сепари», чесно скажіть собі, скільки років ви жили у місті чи на вулиці, які названо на честь радянського «героя», святкували радянські свята, чекали на травневі шашлички, й вивчали реальну історію свого краю.
Луганський ливарний завод, який шотландець побудував на землі Луганській у 1795 році – саме ця дата є офіційним Днем народженням міста- був лише «узаконений» наказом цариці. Тобто побудований об’єкт наказом цариці був введено в експлуатацію у вже існуючому місті Луганськ.
Який же спротив «науковців» Луганщини був у час, коли встановлювали біля заводу погруддя засновнику заводу Карлу Густаву Гаскойну, який «наукові» пасажі видавала преса. Мовляв так, Гаскойн побудував завод, але ж цариця… А ступені науковцям залишили, як й пенсії, навіть тим, що увесь цей час працює «науковцями» в лнр» та пише нову псевдо-новороську історію Луганщини.
А ось тепер поясню, чому в часи срср комуністи не поспішали повністю позбавитися імперської історії росії. Бо це бомба повільної дії. Й що найстрашніше, ми самі встановили цю «бомбу».
На території Незалежної України пам’ятники російській цариці Катерині II почали встановлювати десь з 2004 року, саме в цей час на росії почались розробки проекту «новоросія» – часткового поглинання східно-південної частини України.
Саме з 2004 року на Донбасі почали з’являтися прапори «лнр» та «днр», у Белгородській області проводилися патріотичні мілітарізовані навчання під прапорами «лнр» та «днр», з’являються мапи «республік» та «новоросії», у Москві, Пітері та Ростові проводились навчання та форуми з «воссоединения российских земель», участь в яких приймало дуже багато відомих українських громадських діячів, тоді ще не відомих блогерів та політиків. Що цікаво, майже усі вони були з Києва, а ось з «русских» городов Одеса чи Луганськ не було. В мілітаризовані табори, то дійсно туди звозили з Луганщини та Донеччини увесь пролетарський нарко-непотріб. Людям обіцяли щасливе майбутнє, гроші, закриття їх проблем з боргами, звання, чини, погони, передачу в їх управління бізнесу. Саме там проходили вишкіл перші «губернатори» «лнр» та «днр», «мери» міст.
Усе це не приховувалося, з появою соцмереж учасники публікували фото та відео з форумів чи навчань у таборах. Жодної реакції з боку правової системи теж не було, в нас демократія. Я не вірю в те, що служби розвідки чи безпеки України не знали про ці форуми чи табори, але ж це було у рамках історичної справедливості, «братства», то ж не викликало занепокоєння, як й застереження британської розвідки у 2022 році, бо ж мир в очах путіна був десь близенько.
2007 рік в Одесі відкривають псевдо-історичний пам’ятник «Основателям Одессы».
2008 рік пам’ятник Катерині II було відкрито у Севастополі.
На 2011 рік було заплановано відкриття пам’ятника Катерині II у Луганську за ініціацією обласної ради. Над проектом та кошторисом працювали цілі відділки, науковці, посадовці, навіть сценаристи писали сценарій свята відкриття, з червоною доріжкою по якою малася пройти «катерина», перерізанням червоної стрічки, приїздом депутатів російської Держдуми.
Як вам? Я ж кажу, встановили «бомбу» своїми руками. Тихий вплив, тиха окупація, тиха колаборація, безкарна колаборація. От чи були декомунізовані чиновники чи науковці, які писали нам ці псевдо-історії про цариць-засновниць працюючи в колаборації з радянською чи російською владою? А чи були декомунізовані члени партії регіонів чи вони займають посади просто поміняв партквиток, точнісінько, як комуністи? А чи покарані колаборанти, яки працювали на окупованих територіях, а чи будуть покарані ті, хто в окупації вже 12 років працює проти України? Ото ж, бо.
Як би не Майдан, який активізував усі процеси очищення, росія продовжила б цей тихий вплив аж до проведення всеукраїнського референдуму «назад в ссср» або б не зробила «республіки» в кожному регіоні. А що, міліція з народом, влада з народом, відновлення історичної справедливості, все в рамках законності.
Ось як повертали імперсько-російський вплив в Україні. Ті, хто це робив зараз при владі, так само працюють в тих самих адміністраціях, ну, губернатори мінялися, але склад відділів-ні.
У вас ще є питання щодо важливості декомунізації? Я б ще ввела термін деімперіалізація. Ну, ось в нас у селі перейменували вулицю Перемоги на вулицю імені польського поміщика Дарія Понятовського, який вважається засновником села.
Дарій Понятовський – нащадок польської королівської династії був власником земель, мав тут маєток та був власником цукрового заводу, який у 1852 році побудував у селі Мартинівка, та який разом з землями потім належав російському графу Бутурлину, князю Юрчакову, а потім знаменитому українському меценату цукрозаводчику Терещенко. У 1869 р. на заводі працювало 310 робітників на чолі з директором іноземцем-французом Пудроном, бо у Російській імперії не було фахівців управлінців, фінансистів та інженерів, запрошували іноземців, бо ж модно було та й російським панянкам хотілося мати діточок не від вшивого російського пана, а від шляхетного освіченого іноземця, особливо француза, бо ж російська еліта майже не говорила російською мовою, а більше спілкувалася французькою.
Й ось вам знову, гарний приклад, історичне посилання на польського поміщика знову привело нас до Російської імперії та окупації, ну хоч не до цариці, але невідомо, чи не бував польський нащадок при дворі.
Декомунізація по- радянському, це інша тема для розмови, на яку вивели ось ці луганські історичні паралелі, бо дуже багато шкоди від вчорашніх комсомольців з псевдо-освітою, які діють за принципом «партія сказала: надо! комсомол ответил: есть!» нехтуючи українською історією.
Я за історичну справедливість, так, це дійсно історична правда й залишки цукрового заводу нагадують й про панів, й про комісарів, але вулиця Перемоги України було б доречніше, бо вже якось хочеться перемоги України, а не повернення до кріпацтва та панщини.
Далі буде, бо у Луганщини досить цікава та показова історія!
