"Податок на електромобілі: як держава знову намагається покарати майбутнє" - Владислав Смірнов

В Україні знову заговорили про новий податок цього разу для власників електромобілів. Ідея звучить просто: якщо людина їздить на електрокарі, вона нібито «недоплачує» державі порівняно з водіями бензинових і дизельних авто. Тому пропонується запровадити щомісячний платіж, який залежатиме від вартості автомобіля. Для електромобіля вартістю близько 30 тисяч доларів у публічних заявах фігурує сума до 4 тисяч гривень на місяць.

На перший погляд, це подається як «вирівнювання податкового навантаження». Насправді — це чергова фіскальна імпровізація, яка демонструє дуже небезпечну логіку: якщо громадянин обрав ефективнішу технологію, держава має знайти спосіб забрати в нього те, що він зекономив.

Власник електромобіля не платить паливний акциз не тому, що він ухиляється від податків. Він його не платить тому, що не спалює бензин або дизель. Це не податкова лазівка. Це інший технологічний цикл.

Якщо людина встановила сонячні панелі, вона не «обкрадає» державу тим, що менше купує електроенергії. Якщо бізнес перейшов на енергоефективне обладнання, він не «недоплачує» постачальникам енергії. Так само власник електромобіля не винен у тому, що його транспорт не потребує пального.

Проблема держави не в тому, що громадяни стали технологічно ефективнішими. Проблема в тому, що податкова модель застаріла та охеріла.

4 тисячі гривень на місяць я вважаю не “вирівнювання”, а як прихований майновий податок, при тому, що «заправлені кіловати» вже з податками і накрутками і виробників, і операторів електроенергії.

Сума у 4 тисячі гривень на місяць означає 48 тисяч гривень на рік. За офіційним курсом НБУ 30 тисяч доларів це приблизно 1,32 млн гривень, тобто запропонований платіж становив би близько 3,6% від вартості такого авто щороку.

Це вже не компенсація «несплаченого акцизу». Це фактично окремий щорічний майновий податок на тип силової установки. І саме тут логіка ініціативи розсипається.

Якщо держава хоче збирати гроші на дороги, податок має бути прив’язаний до користування дорогами: пробігу, маси авто, навантаження на інфраструктуру, комерційного чи приватного використання. Але прив’язувати щомісячний платіж до вартості електромобіля — це не дорожня політика. Це спроба оподаткувати сам факт володіння сучаснішою технологією.

Аргумент про “чесність” теж кульгає

У 2026 році акциз на бензин становить 300,8 євро за 1000 літрів, а на дизельне пальне — 253,8 євро за 1000 літрів. За поточним курсом НБУ це приблизно 15,48 грн акцизу на літр бензину. Щоб сплатити лише паливного акцизу на 48 тисяч гривень на рік, водій бензинового авто мав би спожити понад 3100 літрів бензину на рік — це майже 39 тисяч кілометрів пробігу при витраті 8 л/100 км.

Тобто заявлена цифра у 4 тисячі гривень на місяць виглядає не як акуратний розрахунок дорожнього внеску, а як фіскальна фантазія, взята з політичної потреби “знайти гроші”, а не з економічної моделі.

Електромобілі вже не живуть у режимі повної податкової пільги

Аргумент про те, що електромобілі нібито повністю «поза податками», також не витримує прямого фактчеку. З 1 січня 2026 року електричний транспорт в Україні оподатковується ПДВ у загальному порядку при ввезенні та постачанні на митній території України.

Крім того, чинний Податковий кодекс уже передбачає акциз для легкових електромобілів — 1 євро за 1 кВт·год ємності акумулятора. Так, це м’яка ставка порівняно з автомобілями з ДВЗ, але це не “нуль податків”.

А для дорогих легкових авто в Україні вже існує транспортний податок: об’єктом оподаткування є легкові автомобілі віком до п’яти років із середньоринковою вартістю понад 375 мінімальних зарплат. Цей критерій враховує, зокрема, тип пального, але не створює окремого “штрафу” саме за електричну тягу.

Найгірше — це інформаційна маніпуляція

Окрема проблема — як цю історію подають публічно. Формулювання на кшталт «у Верховній Раді розглядають» створює враження, що є оформлений законопроєкт, процедура, комітетська робота і реальний політичний процес. Але за даними УНН, ініціатива наразі не зареєстрована у Верховній Раді й перебуває лише на рівні обговорення. А голова податкового комітету Данило Гетманцев заявив, що податок на електрокари, як і будь-які інші нові податки, комітетом не розглядаються.

Тобто перед суспільством фактично розганяють ідею без закону, без моделі, без розрахунків і без відповіді на головне питання: що саме держава хоче компенсувати — дороги, бюджетну діру, енергетичні субсидії чи власну нездатність модернізувати податкову систему?

Як мала б виглядати нормальна політика

Якщо влада справді хоче чесної моделі участі електромобілів у фінансуванні дорожньої інфраструктури, вона має говорити не мовою “давайте ще один податок”, а мовою системи.

Можна обговорювати дорожній збір, прив’язаний до пробігу. Можна говорити про вагу автомобіля, бо саме маса впливає на зношення доріг. Можна розглядати річний інфраструктурний внесок для всіх авто незалежно від типу двигуна. Можна реформувати паливні акцизи так, щоб вони поступово трансформувалися у зрозумілу плату за користування дорогами.

Але податок “бо електромобіль” — це не стратегія. Це реактивне мислення чиновника, який бачить не технологічний перехід, а втрачений акциз.

Мій підсумок

Електромобіль — не податкова проблема. Це ознака того, що ринок, технології та громадяни рухаються швидше, ніж держава.

І замість того щоб будувати сучасну систему транспортного оподаткування, нам знову пропонують стару українську формулу: побачили нову нішу — придумали новий платіж.

Це не про справедливість. Це про страх перед майбутнім.

І якщо держава почне карати громадян за те, що вони переходять на ефективніші технології, вона отримає не більше справедливості, а менше інновацій, менше довіри й ще один сигнал суспільству: будь-яка модернізація в Україні рано чи пізно стане об’єктом фіскального полювання.