«Тем, кому сейчас десять, мы не нужны: ни мы, ни наши идеи; они не простят нам голода и бомбежек. А вот те, кто сейчас еще ничего не смыслит, будут рассказывать о нас легенды, а легенду надо подкармливать, надо создавать сказочников, которые переложат наши слова на иной лад, доступный людям через двадцать лет. Как только где-нибудь вместо слова «Здравствуйте» произнесут «Хайль» в чей-то персональный адрес – знайте: там нас ждут, оттуда мы начнем свое великое возрождение!»
Кажуть, що в дитинстві путін дуже любив фільм «Сімнадцять миттєвостей весни» і захоплювався тими персонажами, яких зіграли Тихонов, Бронєвой та інші чудові актори. А ще кажуть, що йому дуже подобалася форма СС і те, як у них все чудово виглядало. Воно й зрозуміло, адже цей фільм був одним із перших, який показав німців не як недоумкуватих дебілів, а як людей, які робили щось до болю знайоме і виходило це в них зовсім не погано.
Упродовж фільму було розсипано безліч монологів головних героїв, які виходили далеко за межі совкової пропаганди та філософії. Автор роману Юліан Семенов дуже щільно працював із КДБ і, що називається, «був допущений». Він мав можливість ознайомлюватися з матеріалами архівів, у тому числі захопленими як трофеї в Німеччині. Крім того, він мав вільний виїзд за кордон, де спілкувався з людьми, яких можна прирівнювати до першоджерел інформації про минулу війну. Це дало змогу вплести в художню форму роману досить близькі до реальності речі. Так у совку не писали, а тим більше – таких фільмів не знімали.
Люди старшого покоління, які застали прем’єру фільму, підтвердять, що практично всі герої фільму, що служили на верхніх поверхах СС, викликали гарячу симпатію. Це не лише заслуга акторів, які блискуче відіграли свої ролі, а й сам той образ, якого їм надав автор роману. Мюллер та Шелленберг взагалі стали улюбленцями публіки. Як не дивно, але те, що робили ці герої фільму, не здавалося чимось незвичайним та огидним. Вони робили точнісінько те саме, що робив у совку НКВС, а потім – і КДБ. Коротше кажучи, ніякого антагонізму не виникло лише тому, що у фільмі зменшили оберти пропаганди. Вона концентрувалася у вставках документальної хроніки та різко контрастувала з канвою фільму.
Що характерно, автор ставив загальне завдання саме пропагандистського характеру, але засоби зображення були тонкими й дали дещо несподіваний ефект. За великим рахунком, фільм повинен був дати виправдання того, що совок робив у часи виходу фільму. А тоді (1969–1972 роки) стояла холодна війна, яка завмерла за кілька кроків від війни гарячої. Саме тоді совок вкладався у В’єтнамську війну, а Штати відкрито воювали на боці Південного В’єтнаму. Ситуація там була настільки закручена, що подальша, вже глобальна конфронтація здавалася неминучою.
У цей час треба було показати народові ворога в тій подобі, яка розпізнається автоматично. Грубо кажучи, Штати мали зіграти роль спадкоємця Рейху. Через весь фільм проходить тема сепаратних переговорів між Алленом Даллесом – керівником швейцарської резидентури Управління стратегічних служб, яке потім було перетворено на ЦРУ, та представниками різноманітних найвищих сфер Німеччини. Це мало показати зв’язок часів і країн. Тобто цей роман, а потім – і його продовження, що оповідає про повоєнну долю представників керівництва гітлерівської Німеччини, вказували на те, що Штати ввібрали в себе безліч діячів поваленого рейху. В ті часи було дуже мало інформації про ці речі, і Семенов мальовничо подав елементи американської операції «Скріпка», коли з потоку біженців вилучали осіб, які були носіями технічних та оперативних таємниць. Так малювався образ майбутнього ворога – наступника гітлерівської Німеччини.
У результаті ефект від фільму виявився не зовсім передбачуваним. Окрім кількох особливо огидних німців (агент Клаус, Рольф та Холтофф), решта діячів Рейху виявилися ледь не улюбленцями публіки. Американці, звісно, виявилися неприємними типами, але без зайвої чорнухи. Всі основні думки транслювалися через натяки, даючи можливість глядачеві додумати невисловлене. Найголовніше було вкладено у промови ключових постатей, які у певний момент переходили на тривалі монологи, промовляючи філософські, а іноді й пророчі речі. Фільм просто нафарширований такими моментами.
У зв’язку з цим можна сказати, що бажаючи натякнути на одне, автор відіслав глядача в зовсім інші часи та сфери. Наведений вище монолог Мюллера закликав глядача до пильності та стверджував, що з крахом Рейху не все закінчено. На думку автора і словами Мюллера, все може повернутися знову, і не обов’язково в Німеччині. За канвою фільму, золото партії, а також її ідеологи поїхали з Німеччини в далекі країни. За логікою Мюллера, фашизм міг відродитися будь-де. Час, який давав Мюллер для відродження фашизму, було вказано з міркувань пропаганди. Там ішлося про 1965 рік, тобто – момент написання роману. Тому ми не побачили відродження фашизму саме в тому часовому проміжку. Війна у В’єтнамі закінчилася одразу після виходу фільму, а за півтора десятка років і сам совок спочив у Бозі.
Проте все сталося саме так, як пророкував автор. Фашизм уже відродився, і саме так, як було передбачено. Ті, хто дав фору Гітлеру та його поплічникам, відправивши в могили як мінімум удвічі більше людей, зараз стають легендами. К.риваві м’ясники й патологічні в.бивці, які, дорвавшись до влади, стали коїти речі, від яких весь склад іспанської інквізиції просто посивів би, стали героями.
Росія вимагала царя або вождя, і вона його отримала. Путіна позаочі називають «нацлідером», і це вже нікого не лякає. Путін щось таке розповідає про націю, а також про те, що росія є взірцем соціальної гармонії. Судячи з того, як він розправляється з тими, хто не сприймає національного соціалізму, це вже дуже чітко нагадує Німеччину 30-х. Ксенофобію зведено в ранг національного надбання, а промивання мозку доведено до досконалості. Ну, і сам неофіційний титул Путіна – лідер – дослівно перекладається німецькою мовою як Führer.
Не дивно, що російська пошта вже перевдяглася у форму – аналог тієї, що носив Штірліц, а емблема майже повністю збігається з емблемою Рейху. Ще менш дивно, що з’їзди та демонстрації неонацистів, які відбуваються в різних російських містах, дбайливо охороняються поліцією. Також зрозуміло, що росіяни пішли воювати за «русскій мір» в інші країни, а їхні бійці, взяті в полон, прикрашені татуюваннями з імперським орлом Третього Рейху.
Все правильно. Мюллер пророкував саме це, просто він не міг подумати, що «Хайль» викрикнуть не в Німеччині, Аргентині чи Бразилії, а це зроблять у москві.
Замість PS – із діалогу Штірліца і генерала Вермахту в поїзді:
«…Я завещал детям: пусть будет проклята любая демократия в нашем Рейхе. Всякая демократия в нашей стране чревата только одним – диктатурой мелких лавочников. Чем больше мы имеем свобод, тем скорее нам хочется СС, тайной полиции, концлагерей, всеобщего страха. Только тогда мы чувствуем себя спокойными. Не нужно отстаивать своей точки зрения на судьбы Родины, никакой ответственности, только подними руку за того, кто этим занимается за тебя, только крикни «Хайль Гитлер!» И все сразу станет понятно. Никаких волнений…»
Автор: Anti-colorados
