Від 2019 року Інститут наук про людину та Фонд "Ерсте" щороку проводять "Промову для Європи". Її незмінно приурочують до відкриття Wiener Festwochen – щорічного віденського культурного фестивалю і вона припадає на День Європи або близько до нього, що збігається з річницею завершення Другої світової війни. Промову виголошують просто неба, на Юденпляц – у Середньовіччі це був центр віденської єврейської громади, а сьогодні там розташований важливий меморіал жертвам Голокосту. Вхід вільний, слухачі стоять просто неба.
Цьогоріч виголошувати промову випало мені. Повний текст можна прочитати або переглянути запис тут – разом зі вступним словом Бориса Марте, донедавна генерального директора Фонду "Ерсте", і Міло Рау, художнього керівника Віденського фестивалю (обоє говорять німецькою). Я виступаю тут як європейка і даю поради європейцям. Це тому, що в мене є польський паспорт (отриманий 2013 року), але також тому, що я вважаю себе патріотичною громадянкою трансатлантичного альянсу, який Америка вибудувала разом із Європою понад вісімдесят років тому. Я також переконана, що ідеї та цінності, на яких ґрунтуються американська, польська та британська конституції, – ті самі.
Нижче – текст виступу із незначною редакторською правкою, місцями скорочений для зручності читання.
Я почала із запитання до публіки. Чому ви тут? Чому ви вирішили викроїти час у середу ввечері й прийти сюди, на Юденпляц, аби послухати "Промову для Європи"? Чому вам захотілося долучитися до цієї щорічної традиції?
Дозвольте мені висловити припущення щодо двох ваших мотивів. По-перше, чимало з вас тут тому, що пам’ятають катастрофу, яка охопила це місто, цю країну і цей континент під час Другої світової війни понад 80 років тому. Ви знали: ця лекція, виголошена саме на цьому місці, воскресить ту історію – війни, Голокосту, ненависті й голоду – і вшанує пам’ять жертв.
По-друге, я припускаю, що багато з вас бояться повторення тієї катастрофи в якійсь формі. Якщо це так, ви в доброму товаристві – і насправді є частиною дуже давньої традиції. Від 1945 року кілька поколінь європейців докладали величезних зусиль, щоб не допустити нової катастрофи на кшталт Другої світової війни. Вони писали підручники з історії та зводили пам’ятники. Вони організовували заходи на кшталт цього. Як бачите, вони роблять це й досі.
Вони також реорганізували свої суспільства. Поки австрійці відбудовували Відень, а інші європейці – Париж і Берлін, вони не просто повертали все до того, як було. Оточені руїнами, вони вирішили збудувати дещо цілком нове: систему інституцій, покликаних плекати ліберальну демократію, верховенство права, співпрацю між державами, економічну інтеграцію – а зрештою і єдиний торговельний ринок.
Ці інституції мали водночас сприяти процвітанню та запобігати поверненню імперських і геноцидних амбіцій, які завдали такої шкоди цьому місту і багатьом іншим містам. Замість повернення до старої системи суперництва, протекціонізму та воюючих армій європейці створили Європейський Союз і безліч інших організацій, що поєднали їх між собою т а зі світом узами комерції, торгівлі, подорожей і дипломатії.
Європа, що постала в результаті цього процесу, – це величезне досягнення. По суті, безпрецедентне, аналогів якому немає ніде у світі. Завдяки зусиллям того повоєнного покоління Європа сьогодні безпечніша, заможніша і мирніша, ніж будь-коли в своїй історії. До того ж європейські країни стали сувереннішими. Завдяки восьми десятиліттям колективного стримування європейці змогли розвивати власні національні культури в умовах миру, а не вічної війни. Завдяки Європейському Союзу європейці можуть зберігати своє мистецтво, літературу й архітектуру.
У цього успіху є й зворотний бік. Оскільки ці інституції працювали так добре, люди почали уявляти собі, ніби вони – не результат тяжкої праці й болісних компромісів, а щось природне, просто якісь "бюрократії", які виникли самі собою. Оскільки ми мали ці 80 років миру, люди почали сприймати закони й норми, що забезпечують цей мир, як даність.
Якщо ви прийшли сьогодні ввечері, бо боїтеся, що ці інституції знову опинилися під загрозою, ви маєте рацію. Адже саме зараз, цієї миті, на них справді нападають.
Відродження старих ідей
Виклик надходить, передусім, із середини наших власних суспільств. По всій Європі й Північній Америці люди, які не пам’ятають, чому три покоління тому ці тексти було дискредитовано, знову витягають із забуття відкинуті тексти, забуті концепції та ледь упізнавані теорії.
Багато хто, наприклад, перейняв старе ставлення до парламентської демократії й нині відтворює ту саму зневагу до виборів, яку колись висловлювали автократи XX століття. Ленін відмахувався від парламентів як від "буржуазної демократії". Гітлер називав парламентську демократію "одним із найтяжчих симптомів людського занепаду". Коли ви чуєте, як європейські політики говорять про "виродження" демократії чи "слабкість" лібералізму, пам’ятайте: ті самі слова вживалися і в 1930-х – групами, які називали себе як лівими, так і правими.
Дехто також повертає до життя старі політичні тактики – наприклад, ідею, що політика має зосереджуватися не на досягненні консенсусу, а на побудові екзистенційного, потенційно насильницького поділу на "друзів" і "ворогів". Вони можуть навіть не знати, що ця ідея походить від німецького філософа Карла Шмітта, популярного за часів Третього райху, який зневажав ліберальну політику як фікцію.
І це не єдині ідеї, які повернулися. Етнічний націоналізм – переконання, ніби нації стають кращими, якщо вони якимось чином чистіші, хай би як визначалася ця чистота, – також знову з нами. Так само повенртається теократія, або домініонізм. Це переконання, що єдині добрі суспільства – це ті, якими керує церква. Так само повертається й давніша ідея суверенітету – бачення держави, яке віддає всю владу правителю чи правлячій партії, що, за визначенням, захищені від критики, навіть коли ці лідери порушують права своїх підданих.
Ба більше, знецінення прав людини як чогось сентиментального і слабкого – ідея дуже давня. Заміна новин і перевірки фактів пропагандою – ми вже це пережили, разом зі спробами контролювати доступ до інформації та маніпулювати ним. І не треба заглядати глибоко в історію, щоб виявити: створення цапів-відбувайлів – груп меншин, на присутність яких можна списати економічні втрати чи соціальні негаразди, – це політична тактика, до якої вдавалися вже багато разів.
Загроза з боку росії
Це європейські ідеї, і вони походять з європейської історії. Але їх також підживлюють ззовні. Ми чуємо їх, наприклад, від росіян – у пропаганді, якою вони виправдовують цілий спектр військових, кібер- та гібридних атак проти Європи. Війну росії проти України інколи подають, зокрема нещодавно так вчинив віцепрезидент США, так, ніби це не більше ніж територіальна суперечка, сутичка через лінії на мапі. Але коли росія заперечує, що Україна – це справжня нація; коли росія будує концтабори на окупованій українській території; коли росія забороняє українську мову та систематично арештовує мерів, учителів, журналістів і священників – тоді росія нападає й на ту Європу, яку було збудовано після 1945 року, Європу, чиї кордони не повинні змінюватися силою. росія вторглася в Україну не лише для того, щоб знищити Україну, а й аби довести, що договори нічого не варті, союзи слабкі, а доля народів і досі вирішується грубою силою. Ведучи імперіалістичну загарбницьку війну, росія намагається підірвати постімперський порядок Європи.
У цьому сенсі російський напад на Україну – це й напад на Європейський Союз. Європейцям може здаватися, що ЄС – це лише бюрократична незручність. Але росіяни ніколи так не вважали. Навпаки, російський президент давно зрозумів: коли Європа єдина, вона здатна чинити опір російському впливові й російській корупції. Коли ж європейці розділені, їм набагато важче відмовлятися від російських пропозицій особливого ставлення чи прибуткових таємних оборудок.
Ось чому вже два десятиліття поспіль російські пропагандисти принижують Союз, висміюють його інституції і, повторюючи слідом за деякими європейцями, зображають його занепалим, розділеним, перевантаженим регулюваннями чи приреченим. Але їхня політика не зводиться лише до слів чи мемів. Вони також активно прагнуть сіяти хаос і розкол. Кілька місяців тому агенти, оплачені росією, заклали вибухівку на польській залізничній колії, намагаючись спричинити масові жертви. російські дрони використовували, щоб паралізувати рух в аеропортах по всій Європі. російські вбивці позбавляли життя людей у Британії, Німеччині та Іспанії.
російські гроші стоять за європейськими політичними партіями і лідерами, перемога яких обмежить здатність Європи боронити власну територію. Саме тому росіяни фінансують або підсилюють антиєвропейські політичні партії, а також сепаратистські рухи. росія хоче замінити Європу верховенства права Європою, терпимою до клептократії: Європою, в якій на кожну країну можна окремо тиснути, окремо погрожувати їй, окремо її купувати.
Виклик з боку Сполучених Штатів
В іншій, давнішій версії цієї промови – тій, яку я могла б виголосити два чи три роки тому, я б зараз говорила про те, як європейським і американським лідерам потрібно працювати разом, аби дати відсіч військовій та ідеологічній загрозі з боку росії, аби спільно захищати ліберальну демократію та верховенство права. Але ось ми дійшли до точки, де, гадаю, треба визнати те, що зараз відбувається у Вашингтоні: США за нинішньої адміністрації більше не зацікавлені очолювати демократичні коаліції – ані проти росії, ані проти когось іще. Демократія більше не в центрі американської зовнішньої політики і не в центрі американської ідентичності. Натомість Дональд Трамп почав узгоджувати зовнішню та внутрішню політику США з цінностями і практиками автократичного світу.
Цей радикальний поворот найбільш помітний, звісно, у внутрішній політиці президента і в спробах його адміністрації позбавити фінансування USAID чи "Радіо Свобода" – американські установи, які колись просували демократію в усьому світі. Але він проявляється і у відносинах президента з історичними союзниками Вашингтона. Від перших днів на посаді президент Трамп вербально нападав на Канаду, Європейський Союз і азійських партнерів Америки, запроваджуючи незрозуміло високі мита на їхні товари. Він кричав на українського президента в Овальному кабінеті, погрожував анексувати Гренландію силою, стверджував, що ЄС було створено, щоб "нашкодити" США, а нещодавно, вторячи путіну, назвав НАТО "паперовим тигром". Розриваючи з традицією всіх попередніх повоєнних адміністрацій, Трамп вів переговори з росією не лише задля справедливого миру в Україні чи безпеки Європи, а й аби допомогти американському бізнесу заробити на знятті санкцій з росії.
Як і росіяни, як і європейські критики демократії, дехто з членів адміністрації Трампа також долучився до війни ідей. У промові в Мюнхені в лютому минулого року держсекретар США Марко Рубіо заявив, що Америку та Європу поєднують не цінності, не відданість демократії, а "християнська віра, культура, спадщина, мова, родовід" – тобто кров, ґрунт, ДНК та далеке минуле, а не теперішнє чи майбутнє. І хоча в промові звучала похвала Данте, Шекспіру, Моцарту та "склепінчастим стелям Сикстинської капели", Рубіо, як і путін, засудив сучасну Європу як континент, переповнений мігрантами, злочинністю та занепадом.
Нещодавно віцепрезидент Джей Ді Венс, виступаючи в Будапешті, теж віддав належне європейській архітектурі, але засудив "безликих бюрократів" ЄС за нібито втручання у вибори в Угорщині. І робив він це, виступаючи на передвиборчому заході, сам втручаючись у вибори в Угорщині на боці тепер уже усунутого з посади угорського прем’єр-міністра Віктора Орбана.
Ці дві промови не були винятками. Вони відображають політику адміністрації Трампа, викладену в Стратегії національної безпеки, яку вона оприлюднила наприкінці минулого року. У цьому документі чітко зазначено: хоча США більше не втручатимуться задля просування демократії у світі, відтепер американською політикою є "допомогти Європі скоригувати її нинішню траєкторію" – формулювання, яке передбачає, що США втручатимуться безпосередньо в європейську політику. Як стверджували автори, мета – запобігти "цивілізаційному стиранню" Європи.
Згідно з опублікованими тоді матеріалами, попередня редакція документа була конкретнішою. Вона прямо закликала американські дипломатичні та безпекові інституції підтримувати неліберальні сили в чотирьох європейських країнах – Угорщині, Польщі, Італії та, зверніть увагу, Австрії – з відвертою метою переконати їх вийти з Європейського Союзу. Для всіх чотирьох це обернулося б економічною катастрофою –так само, як "брекзит" для Британії. Для решти Європи перспективи були б не набагато кращими. Послаблений ЄС навряд чи зможе протистояти російській гібридній війні, не кажучи вже про російську військову атаку. Серйозно ослаблена Європа швидко втратила б суверенітет і не змогла б конкурувати у світі, де домінують США і Китай. Європа стала б біднішою і слабкішою – так само, як Угорщина збідніла й ослабла за правління Орбана.
Але, як ми бачимо, ця політика вже втілюється на практиці. Порушуючи давню традицію, Рубіо, Венс і сам Трамп гучно підтримували Орбана – політика, який зробив для руйнування європейської єдності, для підтримки російських інтересів і водночас для зубожіння власної країни більше, ніж будь-хто інший. Навіть його передвиборча кампанія відверто демонізувала і ЄС, і українців, перетворюючи їх на цапів-відбувайлів – екзистенційних ворогів угорської нації, аби відвернути увагу угорців від його власної корупції, послуговуючись прийомами, узятими просто з тих припалих пилом старих підручників історії. За кілька тижнів до виборів я бачила в Будапешті плакати з трьома темними загрозливими обличчями: Володимира Зеленського, Петера Мадяра і Урсули фон дер Ляєн. Гасло звучало: "Вони – це ризик. Фідес – безпечний вибір". Як ми знаємо, це виявилося надто безглуздим, надто конспірологічним для угорського народу, і вони проголосували інакше.
Але адміністрація Трампа трималася за Орбана до самого кінця. Почасти її мета була внутрішньою: Венс агітує за Орбана для своєї внутрішньої аудиторії, яка давно прийняла ті самі хибні стереотипи про Європу та Україну, які ми чуємо від російських пропагандистів. Тут також є й жорсткий комерційний розрахунок. Як і його колеги в технологічній спільноті, Венс відкрито підтримує політичних лідерів із відвертою антиєвропейською програмою саме тому, що вони – як і росіяни – хочуть послабити чи знищити Європейський Союз.
Якщо бути справедливою, мотиви росіян і американців різні. Але зрештою і ті, й інші дбають не лише про ідеологію, а й про власні комерційні інтереси. Венс, як і Ілон Маск чи Марк Цукерберг, знає: Європейська Комісія – єдиний орган на планеті, достатньо потужний, щоб регулювати цифрові платформи, вимагати від них прозорості й наполягати, що приватна влада має підпорядковуватися публічним правилам. У січневому інтерв’ю 2025 року Цукерберг сказав, що дивиться "з оптимізмом" на те, що президент Дональд Трамп втрутиться і зупинить ЄС у застосуванні власного антимонопольного законодавства: "Гадаю, він просто хоче, щоб Америка перемогла".
Що ж із цього випливає для нас тут, у Європі?
З одного боку, ми маємо справу з переозброєним, радикалізованим російським режимом, який уже використовує саботаж, пропаганду та військові погрози, щоб впливати на європейську політику.
З іншого боку, ми маємо справу з радикалізованим рухом усередині американської адміністрації, який визначає наші суспільства як цивілізаційного ворога.
З різних причин обидва прагнуть слабшої та розрізненішої Європи. Обидва хочуть Європи, менш здатної діяти у світі самостійно. росіяни хочуть Європи, яка не зможе оборонятися у воєнному сенсі. Американці хочуть Європи, цілковито залежної від американських технологій – а отже, податливої на американський політичний контроль.
Перед обличчям цього виклику європейці можуть, звісно, опустити руки. Ми, і я говорю тут як громадянка Польщі, можемо дозволити американським переговорникам і далі затягувати війну в Україні, далі планувати бізнес-оборудки з росією замість миру, який допоміг би Європі. Ми можемо спостерігати збоку, як американці й росіяни разом підсилюють антиєвропейські політичні рухи та їхніх лідерів. Ми можемо піддатися різноманітним спокусам і підкупам. Ми можемо дозволити Європі знову стати континентом ворогуючих між собою націй, якими легко маніпулюють зовнішні сили: росія, США та, звісно, Китай теж.
Або ж ми можемо обрати щось інше.
Ми можемо дати відсіч – не розмовами, а будівництвом. Ми можемо почати, як це робили французи та тайванці, спільно розбудовувати альтернативні технології, які підходили б не лише Європі, а й усьому демократичному світові. Замість того, щоб отримувати інформацію з платформ, спроєктованих, аби розділяти нас і використовувати у своїх інтересах, ми могли б засновувати й фінансувати нові компанії. Ми можемо змінити правила, за якими вони працюють.
Прозорість може прийти на зміну непрозорості. Користувачі соціальних мереж могли б володіти власними даними і визначати, що з ними відбувається. Вони могли б прямо впливати на алгоритми, які визначають, що вони бачать. Законодавці в демократіях могли б створити технічні та юридичні механізми, щоб давати людям більше контролю і більше можливостей вибору або притягати компанії до відповідальності, якщо алгоритми, якими ті користуються, сприяють поширенню тероризму, расизму чи дитячої порнографії.
Понад усе нам слід спертися на власні досягнення. Європа лишається оазою безпеки, стабільності й верховенства права. Ми маємо незалежні суди, які прагнуть не бути лише рупором того, хто при владі. Ми дотримуємося слова. Ми поважаємо контракти. Наш континент поважає й цінує науку, читає історію, дбає про культуру і пам’ятає уроки минулого. Ми маємо використати все це, щоб стати магнітом для інвестицій, для інновацій, для людей із новими ідеями. Наша сама лише передбачуваність – це перевага у світі непередбачуваних сил.
Аби скористатися нашими численними перевагами, нам справді потрібно змінити деякі політики й деякі пріоритети. Нам потрібно вкладати більше грошей у нові європейські оборонно-технологічні компанії, які створюються нині, інколи натхненні неймовірним технологічним поступом українців, а інколи й працюючи з ними напряму. Нам потрібно інвестувати в європейські соціальні мережі та європейський штучний інтелект, у які вбудовані європейські цінності. Нам потрібно, щоб наші дані зберігалися по цей бік Атлантики. Нам потрібен союз ринків капіталу, щоб Європа могла реалізувати свій повний економічний потенціал. Нам треба мислити як найпотужніша економічна зона у світі, а саме нею ми і є, і діяти відповідно.
Ми маємо робити все це, щоб захистити свій суверенітет – аби рішення щодо Європи ухвалювалися в Європі. У давнішу епоху суверенітет вимірювали арміями, кордонами і промисловою потугою. Сьогодні його належить вимірювати ще й мережами, платформами та інженерним талантом. Якщо інфраструктура демократичної дискусії належить деінде, керується звідкись іще і відповідає перед приватними інтересами в іншому місці, то формальна незалежність стає порожньою. А ті, хто вживає слово "суверенітет" як синонім ізоляціонізму і протекціонізму, припускаються ще дурнішої помилки. Сьогодні нація може мати власні вибори, окрему правову систему та ретельно контрольовані кордони – і все ж виявити, що її публічну сферу формують системи, яких вона не розуміє і не контролює.
Зрештою, ми маємо мати відповідь на ностальгійні апеляції до "західної цивілізації", які зараз чуємо від американських політиків та ідеологів, а так само від багатьох європейців. Нам не байдуже минуле – мені глибоко небайдуже минуле, – але я хочу, щоб ми пам’ятали його повніше. Так, європейці звели прекрасні, вічні собори і площі, як ця. Але європейська цивілізація – це не просто фон для інстаграм-інфлюенсерів. Згадаймо й про інше, що збудувала Європа. Після століть релігійних воєн, диктатур і геноцидів європейці винайшли ідеї, які лягли в основу ліберальної демократії.
Точніше визначення європейської або західної – цивілізації включає не лише аркбутани, а й верховенство права, поділ влади, незалежність суддів, свободу слова, рівність усіх перед законом і ідею, що уряди підзвітні громадянам. Це не менш важлива частина європейської спадщини, ніж її література чи архітектура. Власне, саме ці речі роблять культурну спадщину Європи чимось більшим, ніж музейна збірка. Саме вони уможливлюють те, що вільні люди читають Данте по-різному, відкрито сперечаються про Шекспіра, відвідують ті церкви чи собори, які обирають самі, критикують своїх правителів без страху і змінюють уряди без кровопролиття.
Не можна оспівувати європейську цивілізацію й водночас атакувати правовий і політичний порядок, винайдений саме тут, або відкрито намагатися підірвати інституції, які захищають плюралізм та інакомислення. Кожен, хто це робить, захищає оболонку тієї цивілізації, а не її суть.
Ми живемо в момент великих змін – настільки ж значущих і доленосних, як кінець комунізму 1989 року. Але ми можемо обернути цей злам собі на користь. Європейців справді пов’язує багато ниток: спільна історія – і добра, і лиха; спільне мистецтво й культура; спільні релігії, а також спільна релігійна толерантність – ідея, винайдена тут, у Європі, у XVIII столітті, а пізніше експортована до Сполучених Штатів.
Ми справді винайшли й розкольницькі та потворні ідеї, і ми можемо повернути їх із минулого. Але всі тексти, що привели до народження класичного лібералізму, теж були написані саме тут – варто лише захотіти їх знайти, оживити і переосмислити для сьогодення. Це теж старі ідеї, які можна знову зробити новими. Ми не приречені на світ Карла Шмітта чи Леніна, де панує право сильного. Ми можемо обрати щось інше – і я переконана, що ми його оберемо.
