Зсушена, худа, як щепка, зігнута, вона щось переставляла всередині балкону, який, здавалося, ось-ось обвалиться разом з усіма її речами. Старезними, як і ця пані. Можливо, вона бачила, як будуються будинки на цій вулиці років сто тому.
Насправді менше, але колись під її балконом паркувалися не сучасні автівки, а брички, запряжені конями, або ж перші довоєнні автомобілі, і пані, тоді ще молоде дівча, могла спостерігати суміш транспорту й люду на вулицях: брички, карети, перші автобуси й тут же незграбні, з відкритим верхом та гучні автомобілі. Коштували вони захмарні гроші, належали заможним харківським купцям, чиновникам, інтелігенції, які могли поєднувати свою інтелектуальну діяльність з бізнесом тих часів. І тоді з балконів, прикрашених численними фронтонами, ліпниною, вежами, башточками, декорованих теракотою, що вироблялася тут же, в Харкові, такі ж пані, як і ця, споглядали парад розкоші й достатку.
Навпроти був зведений радянський гуртожиток: п’ять поверхів простоти, без башточок, ліпнини й теракоти. Здавалося, що радянські архітектори в бажанні спростити будівлю переплюнули самих себе, бо ця простота не несла в собі ні гармонії, ні легкості, ні ясності, а тільки смуток і ницість. Будівля стояла як холуй перед паном, неосвічена, брудна й озлоблена на весь світ. Нечисленні балкони, що їх власники могли вважати за розкіш, являли собою контраст з атмосферними будинками навпроти.

Ця ж бабця могла визирати й з вікна радянського гуртожитку, розкуркулена, вигнана з власної оселі, в якій колись були й високі стелі, й широкі внутрішні сходи, якими вона молодою бігла на побачення. Могла розвішувати залишки старого, колись дорогого й якісного одягу на підвіконні, й аромат смаженої картоплі видирався б з-за її спини назовні, огортаючи своїм простим і невибагливим смаком розкішну харківську вулицю...



















