"В політиці емоція не кращий порадник" - Віталій Гайдукевич

Рішення, ухвалені виключно на емоційному пориві, або розраховані на емоцію адресата можуть бути поганими. І, як правило, такими є.

Прикладів навколо в світовій практиці повно. Там, де домінує емоція, найвищий ризик, що Вами маніпулюють, бо в запалі почуттів Ви можете не звернути увагу на змістовні моменти.

Демарш орденів – емоційна історія. Давайте спробуємо її спокійно розкласти по поличках.

1. Хто диктує правила цієї гри зараз? Бенефіціаром польської істерики навколо українського ставлення до української пам’яті є Кароль Навроцький. Президент Польщі, який раніше був керівником тамтешнього інституту національної пам’яті. Важливо - Навроцький є популістом і політичним пристосуванцем. Доказом того є його цитата – в статусі очільника польського ІНП він заявляв, "кого вважати героями і як їх вшановувати, це виключно справа українців і Польща не має права та не буде вказувати". В кріслі президента Навроцький говорить прямо протилежне. Це норма для політиків-популістів – вони говорять те, що хоче чути аудиторія тут і зараз, не замислюючись про наслідки в майбутньому ( «наслідки» - це важливий момент, ми до нього повернімося).

Отже Навроцький нав’язав свою гру – висуває ряд претензій в бік України і адресує їх Зеленському, як уособленню України на своєму, президентському, рівні. На цьому етапі (пушинг претензій) Навроцький у вигідній йому, атакуючій позиції. Офіційний Київ має думати, як реагувати, тобто обиратиме між «оборона», «пряма контратака», «ігнор атаки», «дії на виснаження опонента». Вибір тактики дій залежить (мав би) від мети, яку хоче досягнути Київ.

Щоб обрати правильну відповідь слід визначитися – а яка мета у Києва? На це питання не можна правильно відповісти не визначивши – а хто ціль демаршів Навроцького, тобто до кого він хоче достукатися, чому і як виглядатиме бажаний йому результат?

2. Хто ціль? Якщо вірити публічній соціології – риторика правопопулістів окучує ту частину суспільства, що не обтяжує себе думками про причини тих чи інших ситуацій\проблем і радо ведеться на прості рішення. Це типові «прості люди». Вони можуть бути різного віку, майнового і соціального статусу (хоча тут було б цікаво, щоб фахівці зробили детальне МРТ ЦА Навроцького), але їх єднає одне – вони люблять прості відповіді на складні питання. Прості відповіді, це не про раціо, це емоція. А емоціями найлегше маніпулювати.

3. Чому ціль Навроцького – інсталювати в голови простих людей україноненависництво? Як правило образ загрози зовнішньої чи внутрішньої потрібен тоді, коли є розуміння – залучити свою ЦА до реального вирішення реальних викликів, дуже складно. Бо це треба думати. Прості люди думати не хочуть. До виборів до національних зборів (Сейм і Сенат) Польщі лишається рік – надто мало часу, щоб продемонструвати суспільству вирішення якихось грунтовних проблем. Тож простим людям Навроцький і оточення продаватимуть загрозу від українців.

4. Як виглядатиме бажаний результат для Навроцького і правопопулістів? Право-популістична коаліція в наступному парламенті і повністю контрольований уряд. В такій конфігурації Навроцький і Ко. хочуть зрубити максимум вигоди із процесів, що розгортатимуться навколо України. А саме – допомога з боку ЄС, побудова оборонних індустрій ЄС, переговорний процес щодо вступу України до ЄС.

Отже цільова аудиторія Навроцького і його мета його заяв знаходиться в середині Польщі, а наїзди на українців є інструментом котрим чухають Его пересічного примітивного польського націонал-патріота із електорального різновиду «прості люди».

Що б хотів бачити Навроцький, які реакції офіційного Києва і українців загалом, допоможуть (!) Навроцькому наблизитися до своєї мети? Він був би щасливий, щоб на його популістичні демарші офіційний Київ відповідав такими ж демаршами, а українці в соцмережах захлиналися в ненависті до усіх поляків.

Емоційні слова і дії Києва, реальні неадекватні історії поводження українців на території Польщі – будь-що, що політтехнологи продадуть електорату із коментарем «от бачите, які українці небезпечні\несусідські\невдячні\негідні бути в нашому євро-ОСББ» - все це буде на користь Навроцькому і його політиканам. Все це наближатиме їх до мети – збільшити кількість примітивного електорату і виграти вибори.

Чи є (чи має бути) нашою метою переконати конкретно Навроцького, що він помиляється щодо УПА? Чи хочемо ми, своїми словами\діями "перешаманити" на бік притомної аргументованої дискусії націонал-популістів? Хтось вірить, що люди, які продукують в інфопростір антиукраїнську шизу, можуть раптом почути від Києва ЩОСЬ і наступного дня вийти зі спічем «…вибачте, ми тут помилялися»? Маю підозру, що відповідь на ці питання «ні». Не тому, що з нашого боку не варто такого хотіти – просто це марне хотіння і такого не станеться.

Тоді ЩО має бути нашою метою? Відповідь на це питання має впливати на вибір «що ми говоримо в паблік (як офіційні особи, так і лідери громадських думок), що ми робимо, як ми досягаємо нашої мети».

Чи не є нашою метою «знайти комунікацію із притомною частиною польського громадсько-політичного середовища»? Не культивувати зневагу чи кпини на адресу Навроцького, а апелювати до тих, хто нас чує? Чи не є нашою метою, надати притомній частині польського суспільства аргументи, «чому українці є не загрозою, а вигодою і силою для поляків»? Чи не є нашою метою знайти в Польщі союзників, які бачучи наші АДЕКВАТНІ дії, будуть використовувати їх у тамтешніх внутрішніх дискусіях? Чи не є нашою метою знайти і запропонувати алгоритми – як оминути теми\питання, котрі використовують популісти в політичному полі? Не відмовитися від їх спокійного проговорення, але вивести за рамки політичного махачу перших шпальт?

ЯНМД, звісно, але здається така мета є кориснішою за обмін демаршами із Навроцьким. Саме така мета є перехопленням ініціативи - не глуха «оборона», не пряма «контратака», а дезорієнтування візаві і перехоплення стратегічної ініціативи.

Як це зробити?

В площині публічних риторик (політики, спікери на телеканалах, блогери і публіцисти в соцмережах) варто розділити «поляки» і «влада Польщі». Бо це різні речі. Так само, як і «українці» та «Зеленський» - РІЗНІ РЕЧІ. Більше того - «Навроцький і правопопулісти» та «влада Польщі», це також різні речі і різні адресати докладання зусиль – реакції Туска і Сікорського тут є доволі красномовні. І якщо є бажання (а воно має бути) знайти серед поляків союзника в протистоянні із тамтешнім популістично-шовіністичним угаром – не узагальнюйте.

В площині публічних дій офіційних осіб – тут важливо пам’ятати, що влади плинні, а Польща, як сусідка лишиться нам важливою і наш кровний інтерес – зробити це сусідство максимально взаємочемним і комфортним. А значить – в реакціях варто чітко ділити «це відповідь особі» (Навроцькому, котрий лише сьогодні президент країни, а через кілька років – вже ні) і «це послання сусідній нації» (з котрою ми маємо корисного спільного в рази більше, аніж негативного).

Чи відповідає демонстративне повертання польського ордену українськими президентами і держслужбовцями написаному вище? Чи додала ця дія нам союзників в середині Польщі в поміркованому таборі?

Даючи собі відповідь на це питання, врахуйте – жодна з повернутих нагород не є за підписом Навроцького. Тобто його особисто український демарш не задів. Усі ордени були за підписами інших очільників Польщі, взаємини із якими були куди більш конструктивними і корисними для обох націй. А ще, відповідаючи на питання, чи врахували Ви той факт, що державна нагорода, це подяка від держави, а не від ситуативного поточного керманича?

Можна та варто відповідати на зухвалі дії конкретного політика, але при цьому поважати інституційні речі – нагороди, це одна з таких. Навіть, якщо у нас є підстави зауважити – лайн-ап кавалерів ордена далекий від ідеалу. Правда, якщо ми вимагаємо, щоб нам не вказували, на чию честь називати вулиці чи військові підрозділи, чи маємо ми підстави повчати, кому вручати чи в кого відкликати нагороду іншої держави?

Чи була у Кучми, Ющенка і Порошенка опція «не відмовлятися» від своїх орденів, після демаршу Зеленського, Буданова і Сибіги? Ні, не було. Вони мусили (!) зробити те, що зробили. Здається, Леонід Кучма наголосив – «в мене не було вибору».

Чи був вибір не робити демарш (а відреагувати краще, стратегічніше) у Зеленського? Так. Але в ситуації, коли Навроцький нав’язує свою агресивну гру, офіційний Київ не придумав нічого кращого, як вдатися до дзеркальних дій. Тобто зробити такі ж неправильні дії, як Навроцький. Навроцький, забираючи орден у Зеленського, грався популізмом із внутрішньою аудиторією. Відповідь Зеленського – це також апелювання до внутрішньої аудиторії.

От тільки відповідь України не перебрала ініціативи на полі, не дала тривалого «володіння м’ячем в грі», не заклала підстав для оперативних чи стратегічних дій для збільшення кола друзів серед притомної частини польського суспільства. І у висновку лишилася просто рефлексією, без розвитку. Це слабка відповідь.

Чи були кращі варіанти української реакції? О, так – чимало. Тільки Банкова мала б чітко розуміти – а якої мети ми насправді хочемо досягнути реакцією на провокацію Навроцького. Можливо перед відповіддю Зеленському варто було б запросити усіх президентів до себе і обговорити із ними різні варіанти реакцій? Це був би доволі сильний крок - прийшли б усі. Але для сильних кроків потрібні не емоції, а холодний розум і чітке усвідомлення – а яка наша мета в взаєминах із Польщею. Не цього дня, а в принципі.

P.S. на світлині – можливо так виглядав український князь Василь-Костянтин Острозький, некоронований Король русі, півстоліття – воєвода Київський (це більше, ніж вся сучасна державність України!), один із найвпливовіших діячів Речі Посполитої (котра була результатом зусиль не лише поляків, а й українців і литовців). Князю Василю-Костянтину в 2026-му 500 років від народження. Це до питання простору для стратегічних відповідей в інтересах України і Польщі, а не банальної рефлексії на політика-популіста, нехай і в президентському кріслі.