Мав нагоду спостерігати за дискусією кримських понаєхов та русскіх кримчан, які прилюдно палили, рвали чи якось іще нищили свої українські паспорти, танцюючи від радості на площах, що дочекалися асвабадітєлєй та россійскіх пєнсій.
Дискусія точилася навколо питання – що з ними буде, коли (і це єдине, що мені сподобалося протягом усієї розмови: не «якщо», а саме «коли») Крим повернеться до України?
Перші (понайєхі) стверджували, що вони чесно купили в Криму квартири, заплатили за них кровні фублі й відтак, залишаться й будуть жити в Україні й їздити до Європи. Бо вони русскійє, за ними роїся й їх не наважаться чіпати якісь там кастрюлеголові, бо їх насварить Європа за порушення прав людини. Навіть якісь параграфи Європейської Хартії наводили.
Друга категорія пояснювала, що вони тут народилися й виросли, що вони взагалі громадяни України, а те, що порвали паспорти – то нічого, бо громадянства не порвеш. Тому все буде, як було до війни: відновлять свої українські паспорти, голосуватимуть за проросійські партії й чекатимуть «другого пришестя» вєлікой роїсі.
Якби огидно це не звучало, але обидві можливості в теорії можуть справдитися. З малою, дуже малою ймовірністю, але в Україні і, особливо, в Криму бувало й не таке. І зелені можновладці (або ті, хто прийдуть за ними, бо ми не знаємо зараз, хто це буде – можливо, який-не-який ребрендінг тих же сталевих яєць по 17 гривень, тільки в профіль), якщо їм це буде бодай трохи вигідно, сумлінно розповість українцям, що «не можна мстить, повинні ми любить всіх пі.арасів, злодіїв, убивць, бо кожен з них народ, всі богоносці» і що так велить Євросоюз.
Але я хотів би розповісти про іншу можливість. Теж з європейської, цілком демократичної практики. Можливість, яка втілилася в життя в схожій (хоч і не повністю ідентичній) ситуації. Можливість, яка стала фактом і досі служить причиною страшних сновидінь багатьох людей.
Так от. В так званому Судетському коридорі, який належав Чехословаччині, до Другої Світової війни жило багато-пребагато німців, так званих Sudetendeutsche. Вони розмовляли своєю, німецькою мовою, яка в їх краях була офіційною, вони мали автономію й дуже багато з них так само мріяли «повернутися в рідну говень», отримувати «райхівські пенсії» та бути громадянами великого райху, а не якоїсь занюханої Бьомії (Bömen – так називають німці в просторіччі чехів ще й досі, це, на відміну від прізвиськ, які вигадують для українців кислобздії, не є образою).
При цьому вони багато зробили для втілення своєї мрії: закликали фюрера «ввєді вайска», а коли він так і зробив – швиденько провели референдум про перехід до складу райху (такий же незаконний, як і в Криму, але, як і пуйла, Гітлера це не турбувало). А ще – судетська німецька Націонал-соціалістична робоча партія (ДНСАП) була заснована навіть раніше, ніж гітлерівська НСДАП в самій Німеччині.
В 1945 році, після перемоги сил Коаліції над силами Вісі, тодішній президент Чехословаччини Едвард Бенеш видав так звані «декрети Бенеша», якими суворо помстився судетським німцям. Якщо чесно – він просто взяв гітлерівські антиєврейські Нюрнберзькі закони, трохи переписав їх, аби не смерділи так уже кепсько, після чого видав у вигляді декретів – тобто власних розпоряджень, які не мають бути проведені через парламент (так на початку свого другого правління намагався правити Трамп в Америці). Союзні держави-переможиці його підтримали. Про що ж ішлося?
Більш ніж три мільйони судетських німців раптом втратили своє чехословацьке громадянство. Хто порвав паспорти, дочекавшись Гітлера, хто не порвав, а сховав про всяк випадок – нікого це не цікавило, громадянство судетських німців було скасоване.
• Вони були зобов’язані регулярно відмічатися в поліції.
• Їм було заборонено покидати своє місце проживання та переїжджати в інші населені пункти.
• Всі були змушені носити нашивку «N» - «Niemec».
• В них забрали всі автівки, мотоцикли й навіть велосипеди.
• Вони не мали права користуватися суспільним транспортом, а також відвідувати публічні місця – кіно, театри, бібліотеки, кафе, парки тощо.
• Господи, та їм навіть заборонили бруківкою ходити!
• Їм не можна було мати радіо, телефони, користуватися чужими пристроями, публічно розмовляти німецькою.
• Вони були зобов’язані ходити до крамниць лише в відведені години… ну, і етцетера, і етцетера.
А потім їх просто вигнали до Німеччини. Гамузом, без розбору. Це ввічливо назвали «переміщенням», причому підкреслювалося, що «переміщуються» вони добровільно, без примусу, без насильства… але на практиці все виглядало інакше.
За офіційними лише даними, під час цього переміщення загинули майже 20 тисяч осіб, з яких
5,5 тисяч були вбиті,
3,5 вчинили самовбивство (принаймні, так стверджували офіційні органи Чехословаччини),
6,6 померли в концтаборах (не лише совєти після нацистів тримали концтабори!),
1,5 загинули під час транспортування,
700 одразу після нього,
600 під час спроби здриснути з «добровільного ненасильницького переміщення», а
400 – померли дідько зна, чому, слідства ніхто не вів. Усі цифри, звичайно, округлені.
Також було офіційно зареєстровано тисячі випадків каліцтва, знущань та зґвалтувань (причому не лише чехами чи словаками, а й німцями вже на німецькій території).
Це була страшна історія, яка сталася, ще раз хочу підкреслити, вже в повоєнній, вільній та демократичній Європі.
Так от.
Я не хочу сказати, що так буде.
Не хочу навіть сказати, що так має бути – я впевнений, що багато хто скаже це й без мене.
Але так може бути.
Є прецедент.
А в Криму, як ми вже знаємо, бувало всяке. Тому, з огляду на все вищезазначене, хотів би ввічливо порадити обом категоріям, які так сумлінно та старанно переконують самі себе, що все гаразд і ніщо їм не загрожує…
Біжіть. Доки є можливість.
ТГ Did Panas
