Частина І
Народи зникають не лише від голоду, геноциду, окупації чи програної війни. Іноді вони зникають під державним прапором, під звуки власного гімну, через урядові стратегії, податкові закони, торговельні угоди, міграційні програми, цивільні кодекси та цілком легальні рішення парламенту. Територія залишається на карті, міністерства продовжують писати звіти, чиновники говорять про стійкість, інклюзивність, євроінтеграцію та повоєнне відновлення, але сам народ — його сім’ї, молодь, підприємці, виробники, інженери, власники, вчителі, воїни й носії пам’яті — поступово перетворюється на витратний матеріал чужого майбутнього. Найстрашніше полягає не в окремих помилках влади, а в тому, що рішення з абсолютно різних сфер складаються в один безпомилково спрямований вектор: скорочення українців, виснаження їхніх родин, вилучення їхньої власності, послаблення їхнього виробництва, розмивання єдиної політичної лояльності, підготовка демографічного заміщення та позбавлення народу інституційного контролю над власною державою. Саме так сформульовано вихідну тезу цієї статті у моєму драфті — і після зіставлення всіх законів вона виглядає вже не публіцистичним перебільшенням, а описом системного результату.
Центром цієї системи став Офіс Президента. За власним положенням він є лише «постійно діючим допоміжним органом», створеним для забезпечення діяльності глави держави. Але в реальному політичному устрої України допоміжний орган поступово перетворився на надурядовий центр кадрової політики, силового впливу, зовнішньої комунікації, інформаційного управління та розподілу політичної легітимності. Міністри публічно відповідають за рішення, які часто не мають політичної можливості самостійно визначати. Парламент голосує, але законодавчий порядок денний формується значно раніше й значно вужчим колом. Формально відповідальних багато, а реальний центр волі максимально затемнений. Це і є конструкція влади без прозорої відповідальності: держава керується не передбаченими Конституцією інституціями, а придворною диспетчерською, яка юридично називається допоміжною.
Не треба вигадувати, що в одному із сейфів Банкової лежить підписаний «план ліквідації українців». Гірше. Його функціональний аналог розпорошений у десятках законів, стратегій, постанов і практик, кожна з яких має окреме благородне пояснення. Демографічне заміщення називають адаптацією ринку праці. Роздвоєну лояльність — світовим українством. Розбудову окремих етномовних інфраструктур — європейською інтеграцією. Цивільні механізми зачистки інформації — правом на спокій і забуття. Централізацію медіа — протидією дезінформації. Податкове виснаження українського підприємця — внеском у перемогу. Відкриття знекровленого ринку сильнішій промисловій державі — вільною торгівлею. А концентрацію влади — ефективним управлінням під час війни.
У керівництві ОПи досі залишається Олег Татаров, чия офіційна біографія фіксує службу в органах внутрішніх справ із 1999 до 2014 року та керівну посаду у Головному слідчому управлінні МВС у 2011– 2014 роках, тобто в період функціонування силової системи Януковича. Цей склад сам по собі показує не таємну етнічну чи персональну змову, а складнішу конструкцію: справжні воїни та дипломати створюють патріотичну броню, під якою здатна продовжувати існування стара постколоніальна управлінська машина.
Агентура буває не лише персональною, коли людина завербована, отримує завдання і звітує кураторові. Вона буває й функціональною, коли ціла державна система без прямої команди виробляє для ворога саме той результат, якого він прагне. Українська влада сама скорочує українське населення, руйнує довіру до мобілізації, виснажує власне виробництво, централізує інформацію, послаблює незалежні інституції, легалізує множинні зовнішні лояльності та формує правове середовище, у якому українці поступово втрачають визначальне право на власну країну. У такому значенні Офіс стає не збіговиськом доведених агентів ФСБ, а офісом московського результату.
Ось чому будь-яке рішення влади повинно оцінюватися не за презентацією, англомовною назвою програми чи схвальним пресрелізом міжнародного партнера, а за п’ятьма простими критеріями, а через призму доктрини національного українського інтересу. Чи збільшує воно чисельність і життєздатність українського народу? Чи посилює його володіння землею, підприємствами, ресурсами й технологіями? Чи зміцнює українську мову, культуру, пам’ять і політичну єдність? Чи створює інституції, довші за одну адміністрацію? Чи залишає наступному поколінню більше суверенітету, ніж мали ми? Якщо відповідь негативна, це рішення може бути формально законним, добре упакованим і навіть схваленим іноземними консультантами, але воно не відповідає українському національному інтересу.
ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ ЗАМІСТЬ НАРОДУ
Перший сигнал тривоги — державна демографічна політика. Стратегія демографічного розвитку України до 2040 року містить правильні слова про підтримку родини, підвищення народжуваності, повернення громадян, репродуктивне здоров’я і зменшення передчасної смертності. Але сама мова документа видає справжню оптику держави. Україні, за текстом Стратегії, необхідні «обсяг людського капіталу» і «чисельність робочої сили». Серед основних завдань прямо названо забезпечення міграційного приросту. А якщо повернення українських біженців і залучення закордонних українців не компенсує природного скорочення населення та дефіциту працівників, міграційна політика може бути поширена на залучення іноземців. Документ окремо готує державу до приходу «великої кількості іммігрантів». За урядовим прогнозом, без зміни траєкторії населення може скоротитися до 28,9 мільйона у 2041 році та до 25,2 мільйона у 2051-му.
Україні теоретично можуть бути потрібні фахівці, інвестори, лікарі, інженери, добровольці, науковці та працівники для чітко визначених секторів. Злочинною є сама адміністративна постановка питання, коли відсутність українців розглядається передусім як нестача робочих рук, яку можна компенсувати іншими людьми. Не як національна катастрофа. Не як загроза зникнення державотворчого народу. Не як наслідок війни, бідності, відсутності житла, масової еміграції, розділення сімей, адміністративного свавілля та втрати громадянами довіри до власної держави. А як кадровий дефіцит ринку праці.
У цій логіці українець перестає бути історичним власником України і стає одиницею «людського капіталу». Не вистачило одиниць — завеземо інші. Не повернулися громадяни — адаптуємо іноземців. Не народилися українські діти — скоригуємо міграційне сальдо. Не погоджуються українці працювати за зарплату, якої не вистачає на життя, — завеземо тих, хто погодиться. Не хочуть ветерани після війни повертатися в державу податкового і поліцейського приниження — оголосимо їх недостатньо мобільним трудовим ресурсом. Це не демографічна політика національної держави. Це кадрова політика адміністрації території.
Національно відповідальна держава діяла б у протилежному порядку. Спочатку — повернення власних громадян. Потім — житло для молодих сімей, ветеранів і внутрішньо переміщених осіб. Далі — робота, доступна медицина, безпечне материнство, податкова підтримка сімей із дітьми, повернення шкіл та інфраструктури до малих міст, захист батьківства і довгий горизонт планування. І лише після вичерпання внутрішнього демографічного ресурсу — дозована, контрольована, професійно мотивована імміграція з обов’язковим опануванням української мови, перевіркою безпеки, забороною етнічних анклавів і чітким розумінням того, що інтегрується людина в Україну, а не Україна розчиняється навколо людини.
Натомість уряд одразу вбудовує зовнішню міграцію у механізм компенсації нестачі українців. Це принципово. Бо між імміграцією як допоміжним інструментом сильної національної держави та імміграцією як заміною зникаючого народу лежить прірва. У першому випадку держава залучає окремих людей до вже сформованого українського центру. У другому — вона підтримує функціонування економічної території після того, як сам український центр ослабне до невпізнаваності.
Країна може зберегти назву «Україна», прапор, гімн, цифровий паспорт і місце в міжнародних організаціях — і вже не бути історичною державою українців. Вона може стати виробничо-логістичним простором із дефіцитною місцевою людністю, імпортованими працівниками, зовнішнім капіталом, іноземною культурною інфраструктурою та адміністрацією, яка управляє цим усім від імені народу, що втратив демографічну більшість, економічне володіння і право визначати мету держави.
НЕКРОДЕМОГРАФІЯ І МОБІЛІЗАЦІЯ ПРИМУСУ
Другий сигнал — ставлення до наймолодших чоловічих поколінь. Закон №3127-IX знизив граничний вік перебування призовників на обліку з 27 до 25 років, після чого чоловіки цієї вікової категорії перейшли до мобілізаційного ресурсу за відсутності законних підстав для відстрочки. Війна справді вимагає оборони. Держава має не лише право, а й обов’язок мобілізувати необхідні сили, бо поразка означає окупацію, катування, депортації та фізичне знищення українців. Але право держави на мобілізацію невіддільне від її обов’язку берегти народ, який вона мобілізує.
Національно відповідальна держава одночасно рахує демографічну ціну війни, створює технологічну перевагу, мінімізує безглузді втрати, забезпечує підготовку, ротацію, реабілітацію, справедливий розподіл військового обов’язку, захист сімей військових і реальний горизонт повернення до цивільного життя. Вона пояснює, навіщо людина мобілізована, куди потрапить, хто відповідає за її підготовку і коли вона отримає ротацію. Вона не веде полювання на громадянина. Вона переконує його, що це його армія, його командування, його держава і його війна за власний дім.
Українська система дедалі частіше обирала інший шлях: не підвищення якості управління війною, а розширення доступного людського резерву; не договір із громадянином, а адміністративний примус; не довіру, а страх. Це вже не емоційне твердження з відео у соціальних мережах. За даними Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, кількість офіційних звернень щодо дій окремих представників ТЦК та СП зросла з 18 у 2022 році до 6127 за підсумками 2025-го — у 333 рази. Моніторингові візити Офісу омбудсмана фіксували незаконні обмеження свободи, побої та інші форми примусу.
У щорічній доповіді омбудсмана за 2024 рік зазначено понад 3,3 тисячі звернень щодо можливих порушень під час мобілізації. Серед найпоширеніших проблем названо незаконне обмеження свободи пересування, неправомірне застосування сили, призов осіб, які не підлягали мобілізації, неврахування документів про відстрочку та недопуск адвокатів. За повідомленнями омбудсмана правоохоронним органам у 2024 році було розпочато 25 кримінальних проваджень за фактами смерті, тілесних ушкоджень і можливого перевищення повноважень під час мобілізаційних заходів. Це не означає автоматичної вини кожного працівника ТЦК і не замінює судового вироку, але вже не дозволяє називати проблему серією випадкових ексцесів.
Так народ, якого вже фізично мало, одночасно втрачає молодь через загибель, поранення, інвалідність, еміграцію, розрив сімей, страх батьківства і відкладене народження дітей. Після цього той самий уряд констатує дефіцит робочої сили та готує імміграційну компенсацію. Спочатку громадянин стає одиницею комплектування. Потім — статистикою втрат. Потім його дружина і діти залишають країну. А потім відсутність цієї родини оголошується проблемою ринку праці, яку можна вирішити завезенням інших людей.
Це вже не просто демографічна криза. Це замкнений цикл некродемографії, у якому держава споживає власне майбутнє, не створює умов для його відтворення, а потім планує технічну компенсацію відсутності українців.
Окремою моральною катастрофою є змішування в єдиний культ «людей у формі» тих, хто роками тримає фронт, із тими, хто в тилу принижує беззбройного громадянина. Фронтовик, який ризикує життям під обстрілом, і чиновник силового апарату, який перевищує повноваження, — не одна соціальна категорія. Коли влада забороняє суспільству проводити цю межу, вона не захищає армію. Вона прикриває тильний примус авторитетом тих, хто справді воює.
Неможливо нескінченно вимагати від українця крові, грошей, мовчання і вдячності, не надаючи йому права на гідність. Війна не скасовує суспільного договору. Навпаки, екзистенційна війна робить його ще важливішим. Бо державу захищають не реєстри військовозобов’язаних, а люди, які вважають її своєю.
ВІЙНА З ТИМИ, ХТО ЩЕ ПРАЦЮЄ
Третій сигнал — війна держави з легальною економікою. Законом №4015-IX ставку військового збору для більшості доходів громадян підвищено до 5 відсотків; для підприємців першої, другої та четвертої груп установлено щомісячний збір у розмірі 10 відсотків мінімальної заробітної плати, а для платників третьої групи — 1 відсоток доходу. Оборона потребує грошей, і суспільство не може вимагати армію без податків. Питання полягає не у самому зборі, а в архітектурі вилучення: найпростіше держава бере з того, хто не сховався, має офіційну зарплату, відкритий рахунок, зареєстрований бізнес і продовжує працювати всупереч ракетам, дефіциту кадрів, падінню попиту та енергетичним кризам.
Легальний український бізнес опинився в подвійному прицілі. Московська ракета фізично руйнує його цех, склад або офіс. Українська держава після цього надсилає вимогу доплатити, перепідтвердити, зареєструвати, відзвітувати, розблокувати накладну, довести реальність господарської операції та профінансувати апарат, який дедалі частіше ставиться до виробника не як до основи національного виживання, а як до касового апарата.
Підприємця карають саме за те, що він залишився видимим. Чим чесніше працюєш, тим легше тебе знайти, оподаткувати, перевірити, заблокувати або зробити відповідальним за те, що державному бюджету знову не вистачає коштів. Натомість політично пов’язані ренти, монополії, корупційні потоки та силове здирництво існують у зовсім іншій правовій реальності: там проблема вирішується не законом, а зв’язком, дзвінком, часткою або лояльністю.
Народ без власного підприємницького класу не може бути господарем держави. Він стає найманою робочою силою на землі, якою юридично володіє, але економічно вже не управляє. Кожне закрите українське підприємство — це не тільки втрачений податок. Це знищений виробничий ланцюг, інженерна школа, громада, сімейний дохід, технологічна компетенція, локальна мережа постачальників і частина здатності країни вести війну.
Некроекономіка починається тоді, коли влада фінансує сьогоднішнє споживання державного апарату через знищення тих, хто мав створювати завтрашню економіку. Вона виглядає як короткострокове наповнення бюджету, але її справжнім результатом стають закриті виробництва, тінізація, еміграція підприємців, виведення капіталу, втрата технологій і майбутня необхідність купувати за кордоном те, що Україна могла виробляти сама.
Український бізнес повинен бути частиною національної оборони не лише як платник податків, а як носій виробництва, інженерії та стійкості. Натомість держава продовжує поводитися так, ніби бізнес — це ворожа територія, яку треба обкласти даниною, а не союзник, якого необхідно зберегти. Ворог б’є підприємство ракетою. Влада добиває його касовим розривом, перевіркою, блокуванням і регуляторним безумством. Після цього чиновник урочисто звітує про створення програми підтримки бізнесу на офіційних сторінках, соцмережах та та ручних круглих столах
