Останнім часом в українському публічному просторі дедалі частіше з’являються тексти та маніфести, автори яких щиро захоплюються діями уряду Біньяміна Нетаньягу, закликаючи до беззастережної підтримки Ізраїлю на міжнародній арені. Ця риторика зазвичай будується на емоційному, але вкрай поверхневому пошуку спільних знаменників. Спрощена картина світу підказує привабливий наратив: обидві наші країни протистоять екзистенційному терору, обидві змушені виживати у ворожому оточенні авторитарних режимів, обидві є форпостами демократії.
Проте критичний розбір таких маніфестів виявляє небезпечну суміш хибних аналогій, нерозуміння глобальних інституційних процесів та відвертого ігнорування суворої реальності міжнародних відносин. Спроба виправдати будь-які дії ізраїльського керівництва, заплющуючи очі на порушення міжнародного права та законів ведення війни, б'є насамперед по самій Україні. Створюючи культ особистості з іноземного політика, ми власноруч руйнуємо той єдиний правовий та дипломатичний фундамент, на якому тримається міжнародна підтримка нашої власної держави.
Фундаментальна помилка адептів такої солідарності полягає у спробі поставити знак рівності між архітектурою конфліктів в Україні та на Близькому Сході. Юридично, політично та історично це дві абсолютно різні реальності. Україна веде конвенційну оборонну війну проти неспровокованої агресії на своїй міжнародно визнаній суверенній території. Ми захищаємо кордони 1991 року, закріплені в ООН. Ми не окупуємо сусідніх земель, не тримаємо мільйони людей десятиліттями у статусі апатридів (осіб без громадянства) без політичних та цивільних прав, і не будуємо незаконних поселень на загарбаних територіях, виганяючи звідти місцевих мешканців.
Натомість Ізраїль перебуває у складному, багаторічному асиметричному конфлікті, оперуючи на територіях, які Генеральна асамблея ООН, Рада безпеки ООН та Міжнародний суд ООН чітко визначають як окуповані. Згідно з нормами міжнародного права (зокрема, IV Женевською конвенцією), держава, яка здійснює окупацію або повний фізичний контроль над певною територією, несе пряму юридичну відповідальність за гуманітарне забезпечення цивільного населення. Право на самооборону, гарантоване Статутом ООН, не є безлімітною індульгенцією на колективне покарання, знищення медичної інфраструктури та тотальну блокаду життєво необхідних ресурсів.
Знецінювати ООН та відкрито знущатися з рішень Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо дій Нетаньягу, списуючи це на «змови ліберальної мафії» чи «моральне боягузтво» — означає власноруч руйнувати юридичний щит України. Варто нагадати: саме цей Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт російського диктатора Володимира Путіна. Саме на рішення Міжнародного суду ООН спирається Україна, фіксуючи воєнні злочини Росії. Міжнародне право не працює як меню в ресторані, де можна обрати ордер для Путіна, але відкинути ордер для Нетаньягу. Або правила ведення війни є універсальними для всіх суб'єктів, або світ остаточно повертається в епоху права сильного. Неможливо вимагати від країн Глобального Півдня та західних партнерів неухильної поваги до міжнародного права, коли йдеться про російський терор, і водночас аплодувати ігноруванню Женевських конвенцій, коли йдеться про дії ЦАХАЛ у Газі чи Лівані. Така лицемірна позиція відштовхує від України десятки держав, які бачать у цьому класичні подвійні стандарти Заходу.
Окремого здивування викликають спроби українських коментаторів виправдати відверто недружні кроки Ізраїлю на дипломатичній та військовій арені. Аргумент про те, що Ізраїль не голосує за українські резолюції в ООН виключно для того, щоб «дати простір для мирних ініціатив Дональда Трампа», є грубою історичною та логічною підміною. Позиція Тель-Авіва щодо російського вторгнення в Україну була холодною, дистанційованою та суто транзакційною задовго до того, як виборчі перспективи Трампа набули актуальності. Ще навесні 2022 року Ізраїль категорично відмовив Україні у наданні систем ППО (зокрема «Залізного купола»), пояснюючи це власними безпековими ризиками. Більше того, Ізраїль заблокував реекспорт своєї зброї третіми країнами — наприклад, заборонив Німеччині та країнам Балтії передавати Україні протитанкові комплекси Spike.
Ізраїль не запровадив жодних державних санкцій проти Російської Федерації. Навпаки, він став однією з ключових юрисдикцій для безпечного збереження капіталу російських олігархів. Справжня причина такої поведінки полягає у жорсткій realpolitik: Ізраїль роками координує свої дії з російським військовим контингентом у повітряному просторі Сирії через спеціальний механізм деконфліктизації. Для Нетаньягу збереження свободи дій ізраїльської авіації в Сирії та уникнення конфронтації з Москвою завжди були стратегічним пріоритетом, який стояв незрівнянно вище за солідарність із європейською державою, що стала жертвою агресії. Називати цей егоїстичний розрахунок «логікою, яку треба зрозуміти», означає добровільно виправдовувати зневагу до українських національних інтересів і життів наших громадян, яких могла б врятувати ізраїльська ППО.
У суто матеріальному, військово-технічному вимірі ескалація на Близькому Сході є для України грою з нульовою сумою. Західний військово-промисловий комплекс виявився не здатним одночасно забезпечувати дві високоінтенсивні війни, і ця конкуренція щодня коштує нам крові. Восени 2023 року десятки тисяч снарядів калібру 155 мм з американських стратегічних складів в Ізраїлі (WRSA-I), які вже були призначені для передачі Збройним силам України, змінили маршрут і були терміново передані для потреб ЦАХАЛ у Газі. Наслідком цього став гострий снарядний голод на українському фронті взимку.
Найбільший дефіцит на світовому ринку озброєнь — це системи ППО та ракети до них. Ракети до систем Patriot, комплекси THAAD, системи протидії балістиці та безпілотникам розподіляються з урахуванням потреб Близького Сходу. Щоразу, коли американські есмінці витрачають десятки дорогих протиракет SM-3 на перехоплення іранських ударів, ці запаси не йдуть на закриття неба над українськими теплоелектростанціями, школами та лікарнями. Варто згадати й політичний вимір. Майже пів року на зламі 2023–2024 років Конгрес США не міг ухвалити критично важливий пакет допомоги Україні. Однією з головних причин цього паралічу були внутрішні американські суперечки щодо того, як саме пов'язати фінансування України з мільярдними траншами для уряду Нетаньягу без жодних умов.
Спроби виліпити з Біньяміна Нетаньягу «взірець сильного лідера, що рятує націю» ігнорують той факт, що найгостріша критика на його адресу лунає не з-за кордону, а зсередини самого Ізраїлю. Для сотень тисяч ізраїльтян, генералітету та ветеранів спецслужб він є архітектором безпрецедентної кризи.
Роками основою політичної доктрини Нетаньягу щодо палестинців була формула «розділяй і володарюй». Щоб унеможливити створення незалежної палестинської держави та політично послабити помірковану Палестинську автономію на Західному березі (ФАТХ), уряд Нетаньягу свідомо толерував і посилював радикалів з ХАМАС у Секторі Газа. За його мовчазної згоди та координації туди роками надходили катарські мільйони готівкою. У 2019 році він відкрито заявляв, що фінансування ХАМАС є способом не допустити створення палестинської держави. Ця цинічна гра завершилася катастрофою 7 жовтня 2023 року.
Крім того, Нетаньягу — політик, який веде боротьбу за власне виживання. Проти нього відкриті масштабні кримінальні справи за звинуваченнями у хабарництві та шахрайстві. Щоб уникнути тюрми, він сформував найбільш праворадикальний уряд в історії країни за участі маргіналів на кшталт Ітамара Бен-Ґвіра, та розпочав наступ на незалежну судову систему. Саме ця «судова реформа» розколола суспільство і паралізувала державні інституції напередодні війни.
Сьогодні родини ізраїльських заручників звинувачують Нетаньягу в затягуванні війни та саботажі угод про звільнення полонених. Будь-яке стійке перемир'я означає для нього розвал праворадикальної коаліції, дострокові вибори, втрату посади і відновлення судових процесів. Захоплюватися політиком, який перетворив війну на інструмент ухилення від правосуддя — це політична сліпота.
Однією з найпопулярніших маніпуляцій є апеляція до демографії та інфраструктури. Автори, що виправдовують політику Ізраїлю, стверджують, що зростання населення Гази з 380 тисяч (у 1967 році) до 2,4 мільйона сьогодні, а також постачання туди електроенергії є доказом відсутності воєнних злочинів і ледь не свідченням «піклування». Такий погляд ігнорує як соціологію, так і механізми сучасного контролю над популяціями.
Стрімкий демографічний вибух є типовою, класичною реакцією збіднілого, ізольованого суспільства на життя у закритому анклаві без доступу до нормальної економіки, освіти та ринку праці, де переважає висока дитяча смертність. За цією хибною логікою «найкраще піклування про людей» сьогодні існує в Сомалі, Нігері чи Афганістані, адже там темпи приросту населення є найвищими у світі.
Постачання води чи електрики з Ізраїлю в Газу ніколи не було актом гуманізму чи благодійності. Це прямий наслідок повної блокади сектора з 2007 року. Коли одна держава повністю замикає периметр, контролює повітряний простір, забороняє будівництво власного морського порту, аеропорту та підземних водоочисних споруд великої потужності, вона створює систему тотального та жорсткого біополітичного контролю. Ізраїль роками контролював навіть калорійність продуктів, що завозилися в Газу. Утримання цілої популяції у стані керованої залежності від рубильника на кордоні — це інструмент тиску і влади, що яскраво підтвердилося восени 2023 року, коли цей рубильник було миттєво вимкнено для мільйонів цивільних.
Висновок
Україна не має права приносити власні національні інтереси, свою дипломатичну репутацію та ресурсну безпеку в жертву чужим політичним міфам. Наша сила на міжнародній арені полягає не в підтримці радикальних лідерів, а в непохитній відданості нормам міжнародного права, збереженні коаліції західних демократій та системній роботі з країнами Глобального Півдня.
Сліпа солідарність із політиком, який торгує безпекою власної держави заради уникнення в'язниці, ігнорує міжнародні суди та десятиліттями заграє з Москвою, веде Україну виключно до дипломатичної ізоляції та стратегічного глухого кута. Прагматична політика вимагає від нас захищати інституції, що гарантують суверенітет і правосуддя, а не виправдовувати їх руйнування заради ілюзії братерства по зброї.
