"«Дорослі в кімнаті» вас не врятують" - Юрій Ніколов

Щиро вдячний оглядачу «Financial Times» Джанану Ганешу. Він просто розмазав теорію, що «дорослі» підлеглі можуть втримати лідера-дурачка від ужасних вчинків. НЕ МОЖУТЬ. По-перше тому, що лідер-дурачок всяких умніків виганяє в першу чергу. А по-друге – це просто самообман. Це просто людське бажання вірити в якусь вищу силу, бо самим в падлу робити розумний вибір. Хочеться платтяшко і на ручки.

І ще дуже вдячний за використання терміну «reassuring presence. Різні автоперекладачі дають переводи першого слова як «заспокійлива присутність» або ж «обнадійлива присутність». Це саме те, що я намагаюсь донести про «обнадійників». Які сприяють піздєцу своїм похуїзмом, бо «все буде харашо, не нада тягнуть нас в помиральну яму, вали звідси зрадофіл».

«Дорослі в кімнаті» вас не врятують

Цього року виповнюється півстоліття з дня смерті Чжоу Еньлая. Яка його спадщина? Як він, мабуть, сказав би, ще зарано про це говорити.

Одні вважають, що ввічливий прем’єр Мао стримував і тримав під контролем Великого Керманича. Скептично налаштовані історики, згадуючи, зокрема, Культурну революцію та інші надмірності, бурмочуть: «Оце то стримування». Подібна дискусія точиться й щодо Талейрана. Дипломат Наполеона змовився проти свого неконтрольованого начальника, навіть надаючи таємні поради іноземним державам. Якщо судити за результатами — зруйнована Європа, переможена Франція — ця благородна зрада мала незначний ефект.

Остерігайтеся кліше про «дорослого в кімнаті»: колегу чи підлеглого, який стримує поганого лідера. Це марна надія. Насправді в демократіях саме це часто спонукає виборців ризикнути проголосувати за непридатного кандидата. Вони роблять ставку на те, що мудрі придворні не допустять найгіршого. США обрали Джорджа В. Буша, явного наївника, частково тому, що люди навколо нього були настільки досвідченими. Після двох провалених воєн стало ясно, що більшість із них були гіршими за свого шефа.

І все ж у 2016 та 2024 роках це повторилося. Ті, хто голосував за Дональда Трампа з переконання, принаймні послідовні. А тих, хто зробив це в надії, що якісь невизначені «дорослі» підстрижуть йому крила, захистити набагато складніше.

Аргумент про «дорослого в кімнаті» не працює навіть у принципі. Якщо лідер є нерозсудливим, як він чи вона взагалі зможе призначити мудрих підлеглих? За визначенням, йому бракує необхідного розсуду. Звідси й «дорослі» Трампа. «Єдине, у чому я впевнений, — це те, що Путін не вторгнеться до Бостона», — заявив восени минулого року міністр фінансів Скотт Бессент, тим самим підриваючи статтю 5 НАТО на очах у ворогів Заходу. Крестовий похід Трампа проти Федеральної резервної системи також не свідчить про те, що президентський кермо тримає спокійна рука. Марко Рубіо, інший кандидат на роль «дорослого» у владі, не лише керував проваленою війною в Ірані, а й продовжує потурати Росії, що суперечить його колишньому світогляду.

Тож у чому полягає найкращий аргумент на користь цих «дорослих»? У тому, що без них ситуація була б ще гіршою? Це варто сприймати серйозно. У 2017 році, за словами Боба Вудворда, головний економічний радник Білого дому побачив на столі Трампа проект листа, який мав на меті розірвати Угоду про вільну торгівлю між США та Південною Кореєю. Він викрав його, перш ніж його встигли підписати. Як засіб стримування безглуздої влади це не можна не брати до уваги. Але це треба зважити проти чогось іншого: надмірної довіри, а отже, і тривалості існування, яку «дорослі» надають уряду лише своєю присутністю.

Уявіть собі адміністрацію, що складається виключно з блазнів і фанатиків, таких як Піт Хегсет і Каш Патель. За нею стежили б як яструб, якщо б вона взагалі змогла функціонувати. Саме наявність окремих розсудливих людей, ця видимість серйозності, вводить націю (або планету) в оману, спонукаючи до самозаспокоєння. Це дилема, яка переслідувала добрих людей протягом століть. Служити недобросовісному уряду, тим самим стримуючи його, чи відмовитися, тим самим, можливо, прискоривши його кінець? Це тонке рішення. Залиште це на розсуд особистої совісті політика.

Що повинен робити виборець, набагато очевидніше. Ніколи не обирайте лідера, з заявленими переконаннями якого, реалізованими в повному обсязі, ви не змогли б жити. Досить необачно очікувати, що Конгрес і суди пом’якшать погану програму. Робити ставку на те, що підлеглі лідера зроблять це за допомогою палацових інтриг, — це несерйозне громадянство.

Звинувачуйте в цьому телебачення — «Картковий будинок», «У самому епіцентрі подій» — але люди переоцінюють важливість підлеглих. Уряд — це характер лідера, збільшений у багато разів. Це вдвічі справедливіше для президентської системи США та квазіпрезидентської системи Великої Британії, але, як правило, це справедливо навіть у коаліційних системах. Якщо Джорджія Мелоні, «хороша» популістка, здивувала європейських лібералів за останні чотири роки, то не тому, що на неї впливає якась «сіра еміненція». (Її партнер по уряду Маттео Сальвіні, якщо вже на те пішло, є ще більш радикальним.) Просто вона сама менш захоплена Росією, ніж інші представники італійської ультраправої партії.

Якщо озирнутися назад, то найкращі політичні прибічники, про яких я писав як журналіст, належали до найкращих лідерів: тобто до тих, хто найменше потребував допомоги. А найгірші — до найгірших. У Великій Британії найпровальніший з останніх міністрів фінансів, Квасі Квартенг, був призначений найпровальнішою з останніх прем’єр-міністрів, Ліз Трус. Але це й не дивно. Лідер, настільки поганий, що його треба стримувати, не зміг би найняти когось, здатного це зробити, хіба що завдяки випадковості. Тож ідея, що справжня влада належить другорядним фігурам, — це самосуперечлива нісенітниця.

Жодні «дорослі» не врятують виборців від поганого вибору лідера. Їхня заспокійлива присутність лише підштовхує до того, щоб цей вибір взагалі було зроблено. Якщо Бессенти та Рубіо зараз мало чим можуть допомогти проти Трампа, уявіть собі наступні два роки. Він не може балотуватися знову. У свої 80 років він не має перед собою десятиліть і десятиліть життя після президентства, щоб зберегти свою репутацію. А ось що у нього є — це приниження в Ірані, за яке треба помститися, та контроль над збройними силами протягом 27 місяців.

Як і у випадку з «Трампсплейнінгом» — пошуком великої стратегії в непередбачуваних вчинках президента — теорія «дорослого в кімнаті» є емоційним самозахистом. Нам потрібно відчувати, що у світі існує прихований порядок. Було б неправильно розвіювати цю надію у людей, якби події самі не робили цього за мене. Дорослий і кімната, що мають значення, — це коливаючийся виборець і виборча дільниця, що відкривається раз на чотири рок