Щоб краще зрозуміти чому Європа не вигрібає, британський «The Economist» проаналізував економічні показники і написав нудний лонгрід про це. Він здоровий, можете не читать, хоча якщо не спиться – якраз снодійний)))
Але в цьому тексті є хороші пояснення чому європейці влаштовують бійки на вулицях. Бо вони старішають, хочуть менше працювати і більше получать. Наприклад, 85% французів вважають нагальним скорочення державного боргу, але 56% також вважають, що пенсійний вік має бути нижчим.
Витрати на соціалку у них просто сумашедші. На пенсії в Європі витрачають вдвічі більше, ніж американці. В общім, криза «держав загального добробуту» вже прийшла. Але справді затягувать паски ніхто не хоче. Зони комфорту – страшна річ.
Європа жила не по своїм можливостям. Тепер настав час розраховуватися
На її частку припадає половина світових соціальних видатків, але роздроблена політична система ускладнює їх скорочення.
Цієї осені на брукованих площах Європи лунали звуки поліцейських сирен і дзвін розбитого скла. Континент переживає один із тих періодичних спазмів, коли парламентська політика не в змозі впоратися із соціальним невдоволенням. У Франції та Німеччині почалися протести проти недостатнього фінансування освіти. В Іспанії та Італії причиною стала житлова криза. По всьому континенту панує гнів через зростання цін. Спільна основна проблема полягає в наступному: багато європейців прагнуть такого рівня державних витрат, який вони вже не можуть собі дозволити, тоді як роздроблений парламентський ландшафт та популістська політика роблять вирішення цих проблем майже неможливим.
Протягом десятиліть Європа забезпечувала своїм громадянам надзвичайно високий рівень соціальних виплат та захисту. Країни Європейського Союзу витрачають у середньому 10 % ВВП на державні пенсії, що майже вдвічі перевищує показник у США. Країни ЄС виділяють майже 30 % ВВП на державні соціальні видатки, тоді як у США цей показник становить менше 20 %. Ангела Меркель, колишня канцлерка Німеччини, колись із несхваленням зауважила, що на Європу припадає 7 % світового населення, 25 % світового ВВП і 50 % світових соціальних видатків. Вона зробила висновок, що Європі «доведеться дуже наполегливо працювати, щоб зберегти свій добробут і спосіб життя».
Деякі країни, зокрема Німеччина та країни Північної Європи, доклали зусиль і зробили соціальну державу більш фінансово доступною, хоча навіть Німеччина зараз стикається з кризою у сфері соціальних видатків. Менш відповідальні країни продовжували позичати кошти та уникати важких рішень. П’ять країн мають рівень державного боргу на рівні або вище 100% ВВП, зокрема Франція, Італія та Іспанія. Десять країн, зокрема Бельгія, Франція та Італія, наразі підпадають під дію «процедури надмірного дефіциту» ЄС. Це своєрідне покарання, покликане поставити під пильний нагляд тих, хто порушує правила Союзу (які обмежують борг 60 % ВВП, а бюджетний дефіцит — 3 % ВВП), та виправити їхню недисципліновану поведінку.
Уряди таких країн відчувають нове навантаження через підвищення процентних ставок за їхнім боргом. Наприклад, Франція витратить 91 млрд євро ($102 млрд) на виплату відсотків за своїми запозиченнями у 2027 році, що більше, ніж 79 млрд євро у 2026 році. Тим часом зростання цін та підвищення вартості енергоносіїв ускладнюють з політичної точки зору скорочення пенсійних та соціальних виплат.
Галас з боку популістів заглушає голоси тих, хто намагається розсудливо говорити про бюджетну арифметику. Європейська страхова компанія Allianz розробила глобальний «індекс соціальної стійкості», щоб оцінити вразливість різних країн до заворушень. За його підрахунками, у період з 2020 по 2025 рік 70 % страйків, заворушень та громадських заворушень відбулися в «розвинених економіках… де процвітання співіснує з політичною поляризацією та слабкою здатністю до реформ». Людовик Субран, головний інвестиційний директор страхової компанії, зазначає, що така комбінація є особливо вибухонебезпечною, оскільки тиск з боку вартості життя завдає шкоди дуже багатьом людям.
Візьмемо, наприклад, Бельгію, де у 2026 році дефіцит бюджету становитиме 5 % ВВП, а державний борг — 112 % ВВП. 6 листопада прем’єр-міністр країни Барт Де Вевер запропонував піти у відставку через те, що його уряду не вдалося дійти згоди щодо бюджету на 2027 рік. Лідеру-популісту та націоналісту не вдалося змусити п’ятипартійну коаліцію погодитися на скорочення дефіциту, наприклад, шляхом помірного підвищення ПДВ. Або візьмемо Нідерланди, де молодий прем’єр-міністр-центрист Роб Джеттен очолює перший у країні уряд меншості з часів Другої світової війни і зазнає труднощів із забезпеченням підтримки для свого бюджету.
Навіть у фінансово відповідальній Німеччині канцлер Фрідріх Мерц заявив, що держава загального добробуту «більше не є фінансово доступною». Минулого року соціальні видатки зросли на 6%; зараз вони становлять близько 30 % ВВП (див. діаграму), що на два процентні пункти перевищує доковідний рівень. Соціальні внески, що стягуються на пенсії, охорону здоров’я тощо, становлять близько 42 % валової заробітної плати; без реформ, за прогнозами, до 2040 року вони досягнуть майже 50 % (роботодавці покривають половину цих витрат). Слабка економіка та німецький «гальмо боргу», що обмежує дефіцит, означають, що федеральний уряд перебуває у скрутному фінансовому становищі: до 2030 року потрібно здійснити (сукупну) консолідацію бюджету на суму понад 100 млрд євро. Приблизно дві третини німців погоджуються, що соціальна держава більше не є фінансово обґрунтованою; проте більшість виступає проти більшості конкретних пропозицій щодо скорочень.
Vive la révolution
Набагато найбільше занепокоєння викликає Франція. З того часу, як президент Еммануель Макрон необачно оголосив дострокові парламентські вибори у 2024 році, що призвело до скорочення його центристської правлячої меншості, країна щороку бореться за ухвалення бюджету. Нижня палата парламенту, в якій колись домінували великі партії лівого та правого крила, зараз розділена на три ворожі блоки. Найгучнішими їхніми представниками є популістська лівиця Жана-Люка Меленшона та популістська праві Марін Ле Пен. Ця пара також є фаворитами опитувань як кандидати, які зійдуться у другому турі президентських виборів наступної весни. Атмосфера в парламенті, за словами Мішеля Барньє, колишнього прем’єр-міністра від правоцентристів, а нині депутата нижньої палати, є «передповстанською».
На цьому тлі Себастьян Лекорню, четвертий прем’єр-міністр за останні три роки, намагається до кінця року ухвалити бюджет у парламенті. Його план, який передбачає скорочення бюджетного дефіциту з 5,4 % ВВП у 2026 році до все ще значних 5 % у 2027 році, передбачає економію в розмірі 43 млрд євро. Найбільш суперечливим є те, що ці заходи включають замороження в номінальному вираженні більшості пенсій (найбільшої статті бюджету) та заробітної плати державних службовців. Опозиція висловила обурення. До маршів приєдналися вчителі та інші працівники державного сектору. Протести переросли у гнів через те, що пенсіонери стали жертвами проблеми державного боргу. «Мій плакат жахливий, як і моя пенсія», — гласив один із саморобних плакатів на нещодавній демонстрації в Парижі.
Як завжди, виборці хочуть, щоб державні фінанси були налагоджені, але не за їхній рахунок. Опитування показує, що 85% французів вважають нагальним скорочення державного боргу, але 56% також вважають, що пенсійний вік має бути нижчим. Пан Меленшон і пані Ле Пен обіцяють не лише захистити пенсії, а й знизити пенсійний вік. Обидві їхні партії виступають проти запропонованого заморожування пенсій. Міністр фінансів Ролан Лескюр наполягає, що уряд ухвалить бюджет, навіть якщо для цього доведеться застосувати спеціальні конституційні заходи, щоб просунути його через парламент. «Коли я кажу, що ми повинні заморозити пенсії, це не для того, щоб дратувати пенсіонерів», — зазначає він. «Натомість я хочу сказати: якщо ми хочемо витрачати більше на молодь, платити доведеться іншим».
Гідна соціальна держава, що забезпечує гідність у разі хвороби, бідності та старості, є такою ж невід’ємною частиною ідеї Європи, як і міста, зручні для пішоходів, та тривалі відпустки. Старіючий континент не може уникнути важких рішень щодо того, яку підтримку він і надалі зможе собі дозволити. Проте Європа втрачає здатність вести виважену дискусію про те, як це зробити. Якщо уряди не зможуть знайти спосіб сформувати більшість для прийняття складних рішень, ці рішення в кінцевому підсумку будуть нав’язані ринками облігацій під час кризи
