Уявімо, що бачимо землю з космосу. Наближаємось - і бачимо країни й моря. Ще ближче - міста. Ще ближче - війну. Ще ближче - вулиці, завалені камінням, сіткою, склом. Там немає сенсу прибиратись - прилітає кожний день. Ще ближче - розбитий під'їзд. Бабцю після інсульту. Діда лежачого та ще й сліпого. Вибиті вікна. Чайник на цеглині у дворі. Порожньо. Холодно. Гірко.
Але це ще не все. Підемо всередину. В душу. В серце. В спогади. В мрії. Вони вбиті й покалічені. Спаплюжені. Туди прийшли й плюнули. Причому якби свої - то можна було б пробачити. Але вони ж здалеку прийшли. Вони нічого не знають про життя цієї бабці. Про діда лежачого. Про поодиноких вцілілих людей, які до війни були щасливими, або не дуже, але не були такими приниженими - чужаками. Яким мало свого на власній землі.
З висоти дивишся - наче не вперше війна. Були відбудови, і ще будуть. Як тільки наблизишся й зазирнеш у душу безпосередньо постраждалого - там нема чого відновлювати. Там всередині випалене життя. Можна звести стіни, але ж як повернеш вбитих? Роки мороку, страху, приниження - скільки коштує їх відновити? Хто складе кошторис? Хто буде підрядником?
Україна буде клондайком для будівельників. А втрачені роки хто відновить? В когось - найкращі, але відібрані?
Якби можна, я б воліла наступні століття забирати в них все, і в їх дітей, і онуків, в якості маленької, далеко не повної компенсації. Я б не дозволила їх поколінням жити як люди, а тільки так, як заслужили. До Німеччини були в кожного свої рахунки, але я до росії маю їх нескінченні. Бо що мені ті стіни? Що ті вікна? Коли я в кожному куточку країни бачу, як мовчазні стяги стоять на кладовищах? А там не тільки захисники - там поряд діти поховані. Наші вбиті діти. Вбиті на цій війні.
Чим далі ти від війни, тим більше тобі здається, що можна щось підписати, а потім відбудувати, і все згодом забудеться. Але чим ближче ти до війни, тим краще її чути. Тим краще її видно. Ти чуєш її запах, і він огидний.
Війна спалила нас не тільки зовні - вона випалює нас зсередини, що коштує дорожче. Але це здалеку не видно



















