Відомий письменник Роман Гуль, який під час Першої світової війни був офіцером російської армії, а згодом опинився у військах гетьмана Павла Скоропадського і був депортований директорією УНР до Німеччини, у своїх спогадах і романах детально описав так зване «братання» російських солдатів з військовослужбовцями німецької армії після Лютневої революції 1917 року.
Воно починалося з появи біля російських окопів стосів газет, надрукованих поганою російською мовою – але достатньо зрозумілою, щоб донести, що у війні зацікавлені «поміщики і капіталісти», а «прості люди» мають покласти цьому край. «Прості люди» після ознайомлення з цими простими словами бігли до ворожих окопів, випивали з німцями, обіймалися, обмінювалися якимись речами… При цьому коли офіцери запитували у солдатів, чи усвідомлюють вони, що їхні німецькі «брати» вилазять з окопів тільки за наказами командування, бо ж у Німеччині ніякої революції не було і у військах підтримується залізна дисципліна, то зустрічалися з агресією і небажанням навіть вдумуватися у сенс сказаного. Люди в окопах – як і вся Російська імперія – втомилися від війни і хотіли вірити, що ворог так само щиро бажає її завершення.
Особливу роль у цій деградації фронту і суспільства відігравали більшовицькі агітатори, які після лютого 1917 року почали у великій кількості з’являтися на фронті і, на відміну від представників «традиційних» політичних партій, які закликали військових виконувати зобов’язання Росії перед союзниками і повторювали слово в слово все те, що можна було прочитати в німецьких пропагандистських газетах – що у війні зацікавлений «буржуазний» уряд, що «простим людям» вона не потрібна, нехай поміщики та капіталісти і воюють. Це і була політична програма Леніна, добре знайома нам по українській передвиборчій кампанії 2019 року. І тому відразу після жовтневого перевороту Ленін запропонував депутатському з’їзду ухвалити декрет про мир – перший законодавчий акт більшовиків, який закликав до початку перемовин щодо справедливого демократичного миру.
Проблемою Леніна (як і проблемою Зеленського через 100 років) було те, що ворог зовсім не збирався припиняти війну – навпаки, він бажав використати прихід до влади політиків, що прагнули миру та пропагували ідею зацікавленості власних попередників у продовженні війни, для остаточного знищення противника. Умови мирних пропозицій Німеччини у 1918 році, як і умови мирних пропозицій Росії після зміни влади в Україні і потім, після провалу путінського «бліцкригу», були виключно програмою такого знищення.
Більшовицький режим був врятований продовженням боротьби держав Антанти, хай і без участі Росії, а також дестабілізацією у самій Німеччині, спровокованою, хоч як це парадоксально, зусиллями Берліна щодо дестабілізації Росії – бо ідеї, використані для такої дестабілізації, виявилися небезпечними і для німецької монархії. Це той самий «чорний лебідь».
Ми також наближаємося до польоту такого лебедя, бо крах економічного потенціалу Росії може поставити під сумнів її здатність продовжувати війну протягом тривалого часу – і наші Збройні Сили так ефективно над цим працюють, що результати їхньої роботи помітив сам Дональд Трамп.
Те, що може завадити нам вижити і перемогти, може, втім, бути тим самим, що призвело до фактичної поразки Росії (яка мала бути серед країн-переможниць) у Першій світовій: внутрішня деградація суспільства. Тепер все більше людей, як ми бачимо, повертаються до ідей 1917-го або 2019 року – що у війні зацікавлена власна влада, яка просто не хоче її завершувати і знаходити «спільну мову» або компроміси з Путіним.
Це класична маячня. Як Ленін у 1917 році, так і Зеленський у наш час не виглядають зацікавленими в продовженні війни – хоча й виглядають зацікавленими у посиленні власної влади, але це зовсім не одне і те ж. Проте кайзер Вільгельм чи Путін у продовженні війни якраз виглядають зацікавленими – бо бачать оптимальні умови для нав’язування своїх умов ворогу. І пропаганда «війни буржуїв» – один з важливих інструментів, що має забезпечити перемогу.
Росія після лютого 1917 року не була «країною поміщиків і капіталістів» – вона була країною, мешканці якої отримали історичний шанс на демонтаж імперії, політичні й економічні зміни. Але для цього потрібно було об’єднатися і завершити війну – до краху кайзерівської Німеччини залишалися лічені місяці… Вільгельм програв війну, проте знищив шанси народів Росії, які отримали більшовицький варіант імперії – безправний, репресивний і злочинний. Десятки мільйонів жертв, відібрана земля, державні підприємства, нова війна, життя у темряві…
Україна 2026 року все більше нагадує Росію 1917-го з точки зору спроб нас розділити. Так, у нас може бути неефективна влада – але альтернативою нашому впливу на цю владу може бути тільки російська окупація. Так, ми не створили ефективних механізмів мобілізації – але альтернативою сильній українській армії є армія Росії. Так, багатьом може не подобатися занепад демократії і свобод – але сповна повернутися до відновлення демократичних норм ми зможемо тільки якщо збережемо державу і націю. І це те, що ми можемо зробити лише разом.
Звичайно, якщо ми погоджуємося з тим, що Україна потрібна нам усім і варта боротьби за неї. Якщо розуміємо, що збереження країни, яку ворог хоче прибрати з мапи, – наше спільне завдання. Якщо ми будемо здатні відмовитися від більшовицької дурні про «простих» і «непростих» на користь нашої спільної відповідальності. Якщо згадаємо, що у демократичних країнах немає «простих» і складних, а є тільки громадяни. Відповідальні громадяни.
А якщо не буде громадян – то й України також не буде.
Буде Росія.
