Радіти арешту Єрмака зарано. Це найголовніша помилка, яку сьогодні може зробити українське суспільство. Бо арешт однієї фігури ще не означає падіння архітектури. Назбирає 140 вкрадених мільйонів і вийде. Система не помирає тоді, коли один придворний оператор падає під вагою кримінальної справи. Система помирає тільки тоді, коли демонтується її функція: закритий доступ, культ особи, тіньові радники, ручне управління, московські напівтони, кадрове болото, медійна анестезія і патологічна ненависть до незалежних інституцій. ВАКС 14 травня 2026 року обрав Андрію Єрмаку тримання під вартою на 60 днів із заставою 140 млн грн у справі про легалізацію 460 млн грн на будівництві “Династії”; сам Єрмак заперечує обвинувачення.
Саме тому Буданов не альтернатива Єрмаку. Різниця між ними не сутнісна, а декоративна. Єрмак був офісним кардиналом у цивільному костюмі - Буданов силовий кардинал у міфологізованій упаковці розвідника. Один продавав себе як переговорний центр і менеджер великої вертикалі. Інший продається суспільству як таємничий стратег, який “знає більше”, але не може пояснити. Один тримав державу через кабінет, кулуар і персональну лояльність. Інший ризикує тримати її через туман спецслужб, культ мовчання і сакральний образ “людини темряви”.
Але між ними немає політичної різниці, якщо обидва виконують одну функцію: замінюють республіку двором.
Після вимушеного відсторонення Єрмака Зеленським під тиском США, Україна мала б отримати інституційну реформу Офісу президента, розмежування повноважень, публічний аудит радників, повернення ваги уряду, парламенту, РНБО, прозорих процедур і контррозвідувальних протоколів. Натомість 2 січня 2026 року Кирило Буданов очолив Офіс президента, а згодом стало відомо, що Сергій Тігіпко став одним із його позаштатних радників. За даними УНІАН із посиланням на запит руху ЧЕСНО, Тігіпко увійшов до радницького контуру Буданова разом з іншими позаштатними радниками; там само нагадано, що Тігіпко був віцепрем’єром за Януковича і голосував за закони 16 січня 2014 року.
Буданов — кадровий розвідник, колишній очільник ГУР, людина, професійна система якої побудована на аналізі біографій, вразливостей, зв’язків, легенд, агентурних контурів, ризиків і компромату. Якщо така людина допускає Тігіпка до свого радницького поля, це означає не необізнаність. Це означає вибір.
А хто такий Тігіпко в українській політичній пам’яті? Це не просто старий “досвідчений економіст”. Це політичний залишок тієї самої малоросійської системи, яка вела Україну до Януковича, 16 січня, антимайдану, регіональної капітуляції і м’якого входження в “русскій мір”. У 2014 році, коли проросійські сили захопили будівлю СБУ в Луганську, Тігіпко публічно заперечував присутність росіян, називав захопників місцевими жителями, говорив про їхню “конструктивну позицію” і вважав, що у мировій угоді має бути амністія.
Тому Тігіпко біля Буданова — це не про макроекономіку. Це про політичну сумісність. Це про готовність нового керівника ОП не відрізати старий регіонально-малоросійський канал, а інтегрувати його у власну систему доступу. Це про повернення старих “рішал” у новий центр влади.
Культ загадковості, культ мовчання, культ “він усе знає”, культ темної кімнати, культ розвідника, якого нібито не можна питати про очевидне, бо “це ж спецслужби”. Навіть офіційний профіль ГУР, передруковуючи матеріал про нього, зазначав, що Буданов має “майже культовий статус” серед українців.
А культ це завжди отрута для держави. Неважливо, культ кого саме: президента, керівника ОП, розвідника, генерала, антикризового менеджера чи “людини, яку боїться Москва”. Республіка існує там, де є процедури, контроль, звітність, відповідальність і закон. Культ існує там, де є віра, туман, недоторканність і мовчазна згода суспільства не ставити питань. Тому всі ці дивні символи, жести, речі на руках, напівмістична естетика і темний ореол навколо Буданова не є головною проблемою самі по собі. Проблема не в предметах. Проблема в тому, що вони цементують тип сприйняття: не чиновник під контролем держави, а сакральна фігура над контролем.
Так само було з Єрмаком. Його культ був не героїчний, а адміністративний: “ефективний менеджер”, “потужний патріот, який працює 24/7”, “досвідчений перемовник”, “той, хто має доступ”. У Буданова культ інший - силовий, темний, майже езотеричний. Але функція та сама: вивести людину з нормального поля критики.
Єрмаківська архітектура породила історію з “Веронікою Феншуй Офіс”. За даними “Схем”, під час судового засідання у ВАКС стало відомо, що Єрмак, ймовірно, радився з особою “Вероніка Феншуй Офіс” щодо призначень на високі державні посади, зокрема щодо Татарова і прем’єр-міністра; прокурорка САП назвала цю особу Веронікою Анікієвич. “Схеми” встановили, що вона називає себе консультанткою з астрології, зареєстрована як ФОП із 2024 року, а в резюме вказувала освіту у сфері фінансового аналізу, контролю та менеджменту.
Якщо кадрові питання вищого рівня проходять не через СБУ, не через РНБО, не через урядові процедури, не через кадрові комісії, не через контррозвідувальний аудит, а через приватний езотеричний канал - державна безпека пробита. І якщо ця людина має родинний зв’язок у зоні російського впливу, з батьком-громадянином РФ, який у 2015 році очолював районний осередок “Опозиційного блоку” у Генічеську, а станом на 2025 рік, за даними “Схем”, проживав в окупованому Генічеську й позував із російськими символами, це контррозвідувальна катастрофа.
ФСБ може працювати набагато тонше: через вербувальні вразливості, родичів на окупованих територіях, психологічний вплив, параноїдальні меседжі, “езотеричні” інтерфейси, персональні страхи, манію переслідування, ненависть до НАБУ, САП, журналістів і Заходу. Якщо людина з таким бекграундом отримує доступ до кадрового нерва держави, це вже канал, який має розглядатися як потенційний канал ворожого впливу. Не тому, що суд довів її агентурність. А тому, що контррозвідка не має права чекати вироку, коли нервовий центр держави відкритий для маніпуляції.
І саме тут Буданов стає страшно схожим на Єрмака. Бо в історії з Гогілашвілі і будинком Стрелковських ми бачимо той самий патерн: побутовий доступ, російський шлейф, токсичне середовище, пояснення “це приватне”, і жодної публічної інституційної відповіді, яка була б співмірна масштабу ризику. “Слідство.Інфо” повідомляло, що Буданов підтвердив проживання разом із Гогілашвілі та Левченко; журналісти також писали, що Гогілашвілі, ймовірно, мав чинний російський паспорт, а таке спільне проживання керівника військової розвідки може становити загрозу національній безпеці.
Далі ще цікавіше. “Слідство.Інфо” також повідомляло, що будинок, де мешкав очільник ГУР, належав людям із російськими паспортами, отриманими в окупованому Криму, і що власниця будинку отримала паспорт РФ у липні 2015 року в так званих російських органах Кримського півострова.
Для керівника військової розвідки держави, яка стоїть перед екзистенційною війною з Росією, це не побут. Це питання допуску, безпеки, середовища, вразливостей і контролю. І якщо в системі Єрмака “ворожка” стала інтерфейсом кадрового впливу, то в системі Буданова старі побутові зв’язки з людьми російського шлейфу є таким самим маркером: держава живе не протоколами, а знайомствами. До речі, зверніть уваги на однакові «фєнєчкі» на руках обох - совпадєніє?
Ще один маркер - церковна лінія. У квітні 2026 року Буданов заявив, що держава не втручається у внутрішні процеси православ’я, закликав “дати час” об’єднанню українських православних, наголосив, що УПЦ прибрала зі своєї назви згадку про Московський патріархат, і підтвердив, що контролює питання бронювання священників різних конфесій.
Формально це можна подати як стриманість державника. Але в українських умовах така стриманість може працювати як амністія московського церковного контуру. Бо проблема УПЦ не в табличці “МП” на фасаді. Проблема в десятиліттях канонічної, кадрової, психологічної та імперської залежності від Москви. Російська церква в Україні була не лише релігійною структурою. Вона була інфраструктурою впливу, пам’яті, лояльності, “єдиного народу”, антиукраїнської семантики і м’якої окупації. Коли керівник ОП каже “дайте час”, він фактично дає час структурі, яка вже використала десятиліття для отруєння українського простору.
Про 2022 рік.
Єрмакова частина історії відома: медіа з посиланням на BBC-Україна писали, що Єрмак не вірив у повномасштабне вторгнення і, за словами джерел, схилявся до думки, що його не буде; також повідомлялося про його переговори з Дмитром Козаком за два тижні до вторгнення і про російські запевнення щодо “істерики Заходу”.
Це була перша форма заколисування: переговорна. Єрмаківська. Кремлівсько-контактна. Логіка була проста: Росія шантажує, але не піде до кінця; це гібридна гра, а не велика війна; треба не панікувати; треба тримати економіку; треба вірити в канали. The Guardian, у викладі українських медіа, також описував, що Єрмак був однією з ключових фігур, які формували світогляд президента перед 24 лютого, і вважав, що Росія радше діятиме у “сірій зоні”, ніж піде на відкрите вторгнення.
Але з Будановим історія складніша — і саме тому небезпечніша.
Але саме це робить претензію до нього не меншою, а більшою. Якщо він знав, якщо говорив про напрямки, якщо бачив масштаб, якщо розвідка мала картину - чому це знання не стало державною мобілізаційною політикою? Чому воно не перетворилося на відкриту підготовку громад, евакуаційні протоколи, мінування напрямків, чесну розмову з суспільством, розгортання оборони, інженерне укріплення півночі й півдня, підготовку тилу, очищення проросійських контурів і переведення країни в режим воєнної реальності?
Ось у чому будановська форма заколисування: не в тому, що він не знав. А в тому, що знання розвідки залишилося знанням двору. Воно не стало знанням нації. Воно не стало протоколом виживання. Воно не стало політичною правдою. Пізніше Буданов пояснював, що керівництво країни тоді не могло говорити про реальну загрозу з півночі, бо кінцева дата вторгнення не була відомою, і що ближче до дати вже не було заяв вищого керівництва, що війни не буде.
Достатньо не сказати правду так, щоб суспільство могло діяти. Достатньо залишити народ у напівтемряві, поки вузьке коло “знає більше”. Достатньо перетворити громадян на об’єкт управління, а не на суб’єкт оборони. Єрмак заколисував через невіру і переговорні ілюзії. Буданов - через участь у системі, де навіть точна розвідувальна картина не стала публічним мобілізаційним наказом для країни.
Це різні механізми. Але результат один.
ФСБ не завжди потрібен формальний агент із посвідченням. Часто достатньо функції, яка виробляє потрібний Москві результат. Достатньо, щоб українська влада була закритою, тупорилою і жадібною. Достатньо, щоб антикорупційні інституції оголошувалися ворогами. Достатньо, щоб старі регіонали поверталися в радники. Достатньо, щоб московська церковна мережа отримувала “час”. Достатньо, щоб розвідник ставав недоторканним міфом. Достатньо, щоб будь-який неформальний канал — ворожка, радник, друг, оренда, церковний куратор, переговорник, “економіст” із минулого Януковича міг обійти республіканський протокол.
Це і є функціональна лінія ФСБ: не тільки пряма агентурна вертикаль (а в нас є купа їх в державних і силових структурах), а сукупність дій, які розкладають державу так, як це вигідно ворогу.
Тому після арешту Єрмака не можна святкувати. Треба дивитися, хто забирає його функцію. Якщо після Єрмака приходить Буданов і система стає прозорішою, підзвітнішою, інституційнішою — тоді це шанс. Але якщо після Єрмака приходить Буданов, а поруч із ним з’являється Тігіпко; якщо замість демонтажу культу з’являється новий культ; якщо замість очищення доступу з’являється новий закритий контур; якщо замість розриву з московською церквою звучить “дайте час”; якщо замість державної процедури знову діють радники, знайомі, неформальні канали і темні кімнати — тоді це не очищення. Це ротація.
Україні не потрібен Єрмак у формі генерала. Україні не потрібен силовий кардинал замість офісного кардинала. Україні не потрібен новий культ після старого культу. Україні не потрібен Тігіпко біля керівника ОП під час війни. Україні не потрібні езотеричні канали кадрового впливу. Україні не потрібні церковні напівтони щодо московської інфраструктури. Україні не потрібна влада, яка знає правду, але не перетворює її на мобілізацію нації.
Україні потрібна республіка.
Республіка - коли жоден Єрмак не може збудувати приватний двір при президенті.
Республіка - коли жоден Буданов не може бути недоторканним лише тому, що він розвідник.
Республіка - коли жоден Тігіпко не заходить у центр влади під час війни без політичного вибуху.
Республіка - коли жодна “ворожка” не стає HR топ посадовців.
Республіка - це коли жоден канал, потенційно придатний для ФСБ, не лишається “приватною історією”.
Республіка - це коли культ сильного чоловіка замінений диктатурою протоколу, доказу, контррозвідки і закону.
Єрмак упав. Але єрмаківщина ще не впала.
Її нова редакція в кабінетах ОПи. Темніша, силовіша, небезпечніша, бо прикрита не офісною ефективністю, а воєнним міфом. А воєнний міф, якщо його не контролює республіка, дуже швидко перетворюється на нову малоросійську монархію. Тільки з іншими обличчями, іншими символами і тією самою старою суттю: влада для своїх, держава як ресурс, суспільство як керована маса, а Москва як тінь, що заходить не через фронт, а через чорні входи української держави
