"Чим довше це триватиме - тим менше це хвилюватиме світ..." - Олена Кудренко

Дівчина зліва від мене плаче. А за два ряди позаду трійко підлітків років не більше 14, привели з собою малого, якому взагалі років 9. Напевно, в батьків дозволу не спитали. Багато військових, і багато молоді.

В тиші, заповненій звуками війни, чутно ту дівчину, яка плаче, схиливши голову на плече свого хлопця. На екрані метр за метром дорога смерті до повністю зруйнованого села під Бахмутом, взявши яке, ЗСУ мають можливість перерізати росіянам логістичні шляхи.

"Я наче висадився на планеті, де все хоче тебе вбити. Але це не інша планета. Це центр Європи".

Більшість героїв цього фільму загинуть. У майже всіх з нас ком в горлі. Коли увімкнуть світло, позаду мене ще одна молода дівчина розридається вголос. Мати спокійним голосом заспокоює. Мати з тим характером, що не зламається, напевно, ніколи.

"Я ніколи не хотів бачити себе військовим. Але я пішов воювати, а не служити. Відчуваєш різницю?"

Режисер каже, що європейці не люблять такі фільми, де їх чомусь вчать. Але хто ж їх тепер навчить, як не українці - думаю я? Хто убезпечить від наївності? Коли ми ВЖЕ мали можливість нашу наївність частково вбити, змішати з кров'ю, перетовкти берцями й жити з цим другий десяток років?

Росіянин Абдулах Ахманов - полонений.

- "Скільки вас тут було?

- 120.

- Скільки залишилось?

- Нікого..."

Одні з найкращих слів, які я почула від воїна-оптиміста: якщо тут все зруйноване, то ми приберемо весь цей совок нарешті й почнемо з нуля. З нової сторінки.

Але щось мені підказує, що просто відбудовою совок не прибирається. Ця гидота розповзається по нашому тилу, заповзає в провладні кабінети, в мізки дітей, яких виховують совки - виховують байдужими.

"Чим довше це триватиме - тим менше це хвилюватиме світ..."

З нової сторінки почати доведеться. Інакше наш шлях пролягає по колу.

"2000 метрів до Андріївки".