Тоді, після того як "втарая армія міра" отримала по зубам і Україна встояла, почались серйозні припущення про можливість створення військового союзу з України, Польщі, країн Балтії (і в деяких варіаціях Британії).
І це були розмови які однаково схвально і піднесено підтримувались громадянами можливих учасників. Більшість людей сприймали це як можливість та велику вдачу.
Бо країни які найбільш потерпали від окупації московією, могли утворити союз направлений проти відівічного ворога.
Ворога, який досі не залишив планів на знищення і окупацію (військову або політичну) кожної з країн можливих учасників.
При цьому тільки Україна виборювала життя та незалежність у війні, втрачаючи тисячі синів та доньок. Тільки Україна змогла встояти і стримати.
Так, безперечно за допомогою світу.
Але воювали і гинули Українці.
Пройшло всього три роки. Всього. Три.
І ми бачимо повне спотворення світогляду населення нашого союзника та потенційного партнера.
Ми бачимо як люди через гонор та амбіції, через нав'язані політиками настрої, ладні поховати своє майбутнє.
Це поведінка дуже не зрілого суспільства. Суспільства як не розуміє реалій. Суспільства, без історичної пам'яті і розуміння загроз.
Суспільства, яке не розумію, яку ціну приходиться платити їх сусіду, щоб війна не прийшла на їх землю.
От все. Прикро це.
