Цей достойник вирішив, що має право обговорити, кого українці припишуть до національного Пантетону. В українських соцмережах миттєво понеслася емоційна реакція. Еммм… а можна спитати – люди, а навіщо Ви реагуєте на те, що сказав Навроцький чи Косіняк-Каміш? От шоб шо?
Чи підкріплений їхній шантаж якимись серйозними можливостями нашкодити нашому вступу? Ні. Причина – бо на етапі, коли переговорний процес між Києвом і Варшавою дійде до якоїсь конкретики, президентом Польщі буде не Навроцький, а міністром оборони – не Косіняк-Каміш.
То навіщо реагувати на поточні «нюанси»? Вспокойтеся, не женіть в соцмережах шеймінг за національною ознакою, не узагальнюйте поточних політичних неадекватів із нацією сусідів – це ситуативний момент, а не константа. Погортайте попередні історії – не ми перші опинилися в ситуації шантажу в процесі переговорів про вступ.
Чи можуть впливати на переговори із новачками внутрішні політичні «пасочки» чинних країн-членів? Можуть і впливають. В 2019 році уряд Франції Емманюеля Макрона заблокував відкриття переговорів із Північною Македонією. Формальною відповіддю було «спершу треба реформувати механізм розширення ЄС»… мовляв питання не в вас, македонці, питання в нас – «євросоюзівцях».
А насправді Макрон знав, що тема мігрантів і розширення була токсичною для французського виборця. Македонія не могла вплинути на електоральні настрої французів, тому чекала, поки зміниться ситуація. Через рік ситуація змінилася - Париж запропонував якусь іншу методологію переговорів (змінив обгортку теми) і зрештою погодився. Тобто спокійна реакція, витримка кращого моменту дали результат.
В 20-22 роках Північна Македонія стикнулася зі схожим кейсом, але відносно Болгарії. Софія блокувала переговори з причин історії, мови і питань ідентичності (знаймо чи не так?). Переговори кілька разів ставилися на паузу, в Болгарії змінилося кілька урядів, але македонці дочекалися кращої владної комбінації в Софії і використали французську методологію (типу оновлені правила) та досягнули бажаного результату. Якщо в кейсі із Францією, чекали щоб заспокоїлися внутрішні хвилі, то у варіанті із Болгарією, Македонія прямо дочекалася кращої для себе нової комбінації влади. Прямо перечекала появи інших переговірників.
Тут треба підкреслити – тільки із двома країнами Північна Македонія витратила практично 4 роки (паралельно, ясна річ, говорячі із іншими)
Скільки часу може знадобитися країні-кандидату для от таких маневрів, вичікування, торгів чемних чи жорстких?
Польщі знадобилося 10 років (від перших внутрішніх кроків в напрямку і до фіналу, переговорний процес був від 98 по 02). ДЕСЯТЬ.
Від моменту початку до повного фіналу. І це була епоха, коли ЄС сам хотів великого розширення, це було частиною оновленої стратегії спільноти, тобто був політичний запит у базових країн-членів на подібні перспективи. Природньо за 10 років і в Польщі, і в країнах-переговірників щонайменше ДВІЧІ могли змінитися уряди чи президенти? Так.
Вплив виборчих циклів ключових країн або складних сусідів, це об’єктивна реальність і його варто використовувати (враховувати, вираховувати, прогнозувати). Скажімо зараз все частіше говорять, що питання подальшого розширення ЄС найбільше залежить від політичної ситуації в Парижі і Берліні. Якщо після Макрона і Мерца до керма прийдуть євроскептики чи ультраправі, то Україні знадобиться куди більше терпіння , аніж просто почекати, щоб заспокоїлися популісти Навроцького.
А тепер додаємо сюди економічні кон’юнктури в Європі і окремих країнах-переговорниках – вони можуть мінятися, можуть мінятися якісь міністри-переговірники, коаліції, склад Єврокомісії… Це час. А ще є наше «домашнє завдання» - ми маємо виконати його не заради європейців, а для нас самих. І це виконання у нас йде дуже туго. А значить виконання також займе час.
Тож на етапі фінальної розмови, не лише у Варшаві сидітиме не Навроцький, а й у Києві буде не Зеленський. Персоналізовані емоції, ордени і решта ситуативного будуть просто не актуальні.
Тому давайте мислити в довгу, не гратися популістичними обіцянками «ми вступимо у ЄС вже в 2017». Краще детальніше вивчити (і пояснити суспільству, щоб не велося на полову) конкретні кейси і досвід тієї ж Польщі під час вступу, або страхи Старої Європи, які були в час перед найбільшим розширенням Євросоюзу. А цих страхів було чимало.
