Найвитонченіша форма економічного підпорядкування починається з обіцянки раю. Народові пояснюють, що промисловість застаріла, державна власність неефективна, іноземні банки надійніші, а майбутнє країни полягає в туризмі, міжнародних інвестиціях і комфортному обслуговуванні заможних гостей. Замість заводських цехів обіцяють яхтові марини. Замість власного машинобудування — п'ятизіркові готелі. Замість економічної самодостатності — кредитні програми та сезонну зайнятість. І поки уряди демонструють інвестиційні презентації, господарями найцінніших територій поступово стають міжнародні корпорації, банки й великі девелопери.
Народу залишають краєвид. Право заробляти на ньому отримують ті, хто має гроші, політичні зв'язки та достатньо юристів, щоб оформити перевагу на десятиліття вперед.
Чорногорія — майже український приклад того, як невелика держава здатна за одне покоління змінити господарське призначення власного узбережжя. У місті Тіват десятиліттями працював військово-морський ремонтний завод Arsenal, що успадкував інфраструктуру ще австро-угорської доби. Це були доки, ремонтні майстерні, обладнання, інженерні професії та місцеве промислове середовище. Але у 2006 році, невдовзі після відновлення незалежності Чорногорії, уряд Міло Джукановича уклав угоду з компанією Adriatic Marinas, пов'язаною з канадським мільярдером Пітером Мунком, засновником Barrick Gold.
За даними чорногорського розслідування Radio Slobodna Evropa, безпосередньо за майно верфі було сплачено 3,2 мільйона євро, а разом із соціальною програмою та очищенням території загальну вартість операції оцінювали приблизно у 23 мільйони євро. Інвесторові також передали на 90 років права оренди приблизно 25 гектарів берегової території та майже 70 гектарів акваторії.
Серед інвесторів проєкту були лорд Джейкоб Ротшильд, французький мільярдер Бернар Арно, очільник LVMH, та сам Пітер Мунк. Створенням комплексу керував Олівер Корлетт. Колишній військово-морський арсенал поступово перетворили на Porto Montenegro — престижну яхтову марину, житлову забудову, бутіки, ресторани та готель Regent.
Уряд забезпечив проєкту особливі економічні умови. Ставка ПДВ на туристично-яхтові послуги становила 7%, паливо для яхт отримало податкові й митні пільги, а містобудівну документацію змінювали відповідно до розвитку комплексу. За приблизно десятиліття в проєкт інвестували сотні мільйонів євро. У травні 2016 року його придбала Investment Corporation of Dubai (ICD) — інвестиційна корпорація уряду Дубая. Вартість перепродажу публічно не оголосили.
Ось вам завершений цикл міжнародної капіталізації: уряд передає військово-промисловий об'єкт приватному інвестору, забезпечує довгострокові права на узбережжя, змінює його економічне призначення, а після зростання вартості комплекс переходить до державного інвестиційного фонду іншої країни.
Колись тут ремонтували військові кораблі. Тепер тут обслуговують супер'яхти. І питання полягає не в тому, що туристичний бізнес непотрібний, а в тому, хто визначає майбутнє стратегічної території та яку частину новоствореного багатства отримує місцеве суспільство.
Ще виразнішу картину демонструє острів Святий Стефан — історична візитівка Чорногорії.
У 2007 році компанія Adriatic Properties, пов'язана з підприємцем Петросом Статісом, отримала в довгострокову оренду готельні комплекси Святого Стефана та Мілочера. Готельним оператором стала міжнародна мережа Aman Resorts. Початковий договір передбачав тридцятирічну оренду, щорічну орендну плату близько 1,6 мільйона євро та інвестиційні зобов'язання.
У 2015 році парламент Чорногорії погодив зміни, які продовжили строк основної оренди приблизно на дванадцять років і зменшили щорічну плату до 1,1 мільйона євро. Для ділянки біля Королівського пляжу строк оренди розширили до 90 років, дозволивши розвиток готельно-житлової забудови.
Згодом конфлікт вибухнув навколо доступу місцевих жителів до пляжів і пішохідних маршрутів. У 2021 році громадяни та місцева влада протестували проти огорож і обмежень доступу. Комплекс припинив роботу, а орендар ініціював міжнародні арбітражні процедури, в яких фігурували претензії на суму понад 100 мільйонів євро.
У липні 2026 року Aman Sveti Stefan відновив роботу після п'яти сезонів простою. Але суперечки про право місцевих жителів користуватися узбережжям залишилися. У повідомленнях чорногорської преси за липень 2026 року мешканці стверджували, що доступ до окремих ділянок досі залежить від дозволів, списків і рішень охорони. Уявіть сам принцип: люди поколіннями жили біля моря, а тепер обговорюють, чи впізнає їх приватний охоронець і чи дозволить пройти до пляжу.
У держави залишаються закони про публічне користування узбережжям. У підприємця — договірні права, комерційні претензії та можливість міжнародного арбітражу. Громадянин опиняється між цими двома системами, хоча саме його право користуватися публічним простором мало б бути вихідною умовою будь-якої концесії.
Третя історія Чорногорії взагалі не має нічого спільного з пляжною розкішшю. Це автомагістраль Бар—Боляре, побудована за участю китайського капіталу.
30 жовтня 2014 року міністр фінансів Радоє Жугіч підписав кредитний договір із китайським Export-Import Bank of China. Кредит на першу ділянку магістралі становив приблизно 944 мільйони доларів, або 85% вартості будівельного контракту. Виконавцем стала China Road and Bridge Corporation (CRBC), пов'язана з China Communications Construction Company (CCCC). Кредит передбачав двадцятирічний строк погашення та ставку 2% річних.
Стаття 8.1 передбачає відмову держави від певних імунітетів щодо арбітражного провадження та виконання рішень, за винятком активів військового й дипломатичного призначення. Стаття 8.4 підпорядковує договір китайському праву, а стаття 8.5 визначає China International Economic and Trade Arbitration Commission — CIETAC органом вирішення спорів.
Це погоджений державою механізм, за яким кредитний конфлікт може перейти в міжнародний арбітраж із суттєвими наслідками для її незахищених активів.
Питання до колишнього уряду: чому держава з населенням менш як мільйон осіб погодила настільки масштабне боргове зобов'язання, одночасно прийнявши іноземне право й арбітражний механізм для захисту кредитора?
Магістраль стала необхідним транспортним проєктом, але боргове навантаження створило серйозні бюджетні ризики. Відсотки, валютні коливання та графік виплат десятиліттями впливатимуть на державні фінанси.
Чорногорія отримала дорогу, але разом із нею — фінансові зобов'язання, які переживуть не один склад уряду.
Тепер подивімося на Хорватію, де економічна залежність набула іншої форми. Хорватський народ пройшов через війну за незалежність у 1990-х роках, а його держава поступово інтегрувалася в європейські інституції. У 2013 році країна вступила до Європейського Союзу, а 2023-го перейшла на євро.
Але ще задовго до цього фінансовий сектор країни опинився переважно під контролем іноземних банківських груп. Станом на 2025 рік, за даними хорватського Hrvatska poštanska banka, на банки з іноземними власниками припадало приблизно 90% активів сектора.
Серед найбільших установ — Zagrebačka banka, пов'язана з італійською UniCredit; Privredna banka Zagreb, що входить до групи Intesa Sanpaolo; Erste & Steiermärkische Bank, пов'язана з австрійською Erste Group; та Raiffeisenbank Austria, що входить до Raiffeisen Bank International.
Отже, кредитні рішення, корпоративні пріоритети та розподіл банківського прибутку функціонують у системі, де визначальну роль відіграють іноземні материнські групи.
Хорватська родина бере іпотеку у себе вдома. Хорватський підприємець кредитує власне виробництво. Але значна частина банківського капіталу й акціонерних прав зосереджена за межами Хорватії.
Однак концентрація національної фінансової інфраструктури в кількох міжнародних групах ставить питання про здатність держави самостійно підтримувати потрібні їй галузі, особливо під час криз.
Ще показовіша історія Agrokor — продовольчо-торговельної імперії Івиці Тодорича. До її складу входили Konzum, Jamnica, Zvijezda, PIK Vrbovec, Belje, Ledo, а також регіональна мережа Mercator та інші виробничі й торговельні компанії.
У 2017 році через величезні борги та загрозу неплатоспроможності Agrokor опинилася на межі краху. Хорватський парламент ухвалив спеціальний Закон про процедуру надзвичайного управління підприємствами системного значення, відомий як Lex Agrokor.
Держава фактично створила особливий правовий режим для реструктуризації однієї з найважливіших корпоративних груп регіону.
У процес включилися великі кредитори, серед яких російський Sberbank, американський фонд Knighthead Capital Management, міжнародні банки та інші власники боргових вимог. У 2018 році кредитори погодили реструктуризацію, а з 1 квітня 2019 року операційний бізнес перейшов до нової групи Fortenova.
Первинний власник утратив контроль, а кредитори отримали корпоративні права внаслідок врегулювання боргів.
Проте на цьому історія не закінчилася. У липні 2024 року Open Pass, пов'язана з хорватським підприємцем Павао Вуйновацом, отримала приблизно 93,8% компанії Inter BidCo B.V., що контролює Fortenova. Таким чином, після міжнародної боргової реструктуризації відбулася нова концентрація власності — цього разу переважно в руках хорватського інвестора.
Це і є справжня механіка корпоративної влади: спочатку борг визначає долю промислової групи, потім спеціальний закон перебудовує систему управління, далі кредитори отримують вплив, а зрештою власність концентрується в новій фінансовій структурі, по суті, вже забирається у корінного народу
