Я краще посаджу ще одне дерево в садку. І багато квітів. А потім вкотре пошукаю свою до них емпатію. Не знайду. Вона, схоже, мертва.
Десь вмерла, в закутку під сходами на другий поверх, де я спала цілий рік, сивіючі від страху.
Може це від неї відкривались міжкімнатні двері? Може це від неї здригається досі земля, приймаючи авіабомби? Може це вона летіла наді мною, наздоганяючи розбитими дорогами, з червоними зірками на залізних зелених крилах?
Я шукала її, коли вони спалили цілу вулицю в Харкові, і розпечена лава докотилася до будинків попри сніг. Родини з дітьми горіли заживо.
Шукала, коли читала про Маріуполь. Про закатованих цивільних в багатьох містах України. Про дівчат, зґвалтованих росіянами. Моя емпатія втопилася в їх сльозах, іменах, долях. Не вижила в Каховці разом з безневинними постраждалими.
Вони досі наївно думають, що можна осідлати заїзджену тему: "украінцы нє посмєют. Оні добрыє". Цим вони користувалися завжди, в усі часи нашого співіснування. Їм можна все - а ми "добрыє".
Та йдіть нафіг зі своєю природою.
