На фото Вовчанськ. Місто на кордоні, одне з тих, кому не дали шансів. Воно прокинулося в окупації того сумнозвісного ранку.
Це сюрреалістично, бо ж майже у 80% (чи трохи менше) наших населених пунктів все це є прямо зараз. Навіть під шахедами та ракетами.
Від того, ЩО більшість з нас бачить навкруги, залежить і погляд людей на те, якими є результати роботи влади. Якщо людина має де купити каву, має де розважити дитину, має хоча би частково тихі ночі та звичне життя вдень - їй оманливо може здатися, що на цьому вцілілому клаптику території, на яку пішки не ступила війна, для неї особисто все майже нормально.
Тому що на мертву землю мало хто поїде, і навіть не кожний поцікавиться, як вона виглядає. І не кожний, у кого майже звичне життя, схопиться за голову від розпачу - у що вони, росіяни, перетворили НАШУ землю.
Саме від здатності сприймати ВСІ українські землі, як свої, рідні, залежить рівень емпатії. Якщо воно тобі дороге, в якому би куточку України ти не жив - ти обов'язково співчуватимеш, шукатимеш інформацію, цікавитимешся долею, а ще задаватимеш питання: чому в таких міст та містечок не було шансів?
Хто і як мав їх убезпечити?
І чи є ціна втраченого життя, яка би перевершила безвідповідальність?
Вовчанськ недалеко від мене. І я усвідомлюю контраст. Саме тому й не пробачу - ні росіянам, ні нашим дилетантам.
Фото зі сторінки окремої президентської бригади ім. гетьмана Б. Хмельницького.
