Рагіп Сойлу в Middle East Eye опублікував чудовий матеріал, у якому порівнює черговий мирний план Трампа для Ірану з п'ятнадцяти пунктів з тим, як Москва вела жорсткі переговори з Україною, зрештою виставляючи умови, які Україна просто не могла прийняти.
На мій погляд, Рагіп – найкращий оглядач Близького Сходу, який працює у Туреччині, і він також чудово пише про турецьку політику – тож я безумовно рекомендую стежити за ним і підписатися на його сторінку у Substack.
Але насправді в цьому аспекті я б подивився на це трохи під іншим кутом. На переговорах між росією та Україною росія висунула свої максималістські умови, бо принципово не хотіла угоди, тоді як у цьому випадку, як на мене, Трамп справді хоче угоди. Ба більше, Трамп відчайдушно прагне угоди. Він виклав свій максималістський список вимог, але, ймовірно, дасть задню щодо багатьох із них. Питання тут у тому, як Ізраїль і загалом проізраїльський американський істеблішмент відреагують на те, що Трамп піде на поступки Ірану.
І я б ще додав, що досі це просування Трампом мирних переговорів з Іраном цілком у його стилі, якщо зважити на те, що ми бачили на переговорах між Україною та росією.
У тих переговорах, як на мене, ми зрозуміли, що для Трампа сам факт переговорів уже є перемогою, навіть якщо вони дають дуже мало. Справді, якщо згадати переговори між Україною та росією, то за рік вони не дали абсолютно нічого. Але вони дали Трампу змогу опинитися в центрі сцени, виглядати важливим і людиною дії. Ті переговори також використовувалися для зміни новинного циклу і наративу. Гадаю, для Трампа, коли він опиняється у скрутному становищі, вони також допомагають виграти час і дають надію на те, що щось станеться або зміниться на його користь. Відмінність у випадку з переговорами щодо Ірану, як зазначалося вище, можливо, полягає в тому, що Трамп відчайдушно прагне угоди – хоча ризик для держав Перської затоки в тому, що Трамп просто оголосить угоду, будь-яку угоду, і перейде до наступної кризи у стилі "Хвіст крутить собакою", чи то Куба, чи Гренландія, чи знову росія-Україна.
Це також класичний Трамп, або Кушнер, – придумати якомога більше пунктів у плані: це як презентація в PowerPoint і вкрай нудний підхід випускника бізнес-школи. Подивіться на нинішній п'ятнадцятипунктовий план після дванадцятипунктового плану щодо Гази, а потім планів на 28 і 19 пунктів у випадку росії та України. Це підказує мені, що все це було ініційовано США, з мінімальним внеском Ірану. Коли стикаєшся з проблемою, просто накидай кілька пунктів у PowerPoint, щоб люди думали, ніби ти розумієш, про що говориш. Вони, можливо, навіть згенеровані ШІ.
Інша проблема Трампа в тому, що він не залучає до справи справжніх експертів – тобто Віткофф, схоже, нічого не тямив у питаннях росії та України й припустився там такої кількості очевидних помилок, і це, ймовірно, підірвало шанси на успіх переговорів. Іранці, ймовірно, теж не в захваті від Віткоффа – після того як він, за повідомленнями, провалив перший раунд мирних переговорів в Омані. Усе це, вірогідно, пояснює, чому Іран, схоже, закликав до залучення інших переговорників з боку США, ймовірно, до Джей Ді Венса. Можливо, таким чином іранці роблять ставку на Венса як на наступного президента, адже хочуть, щоб будь-яка угода, укладена зараз, пережила президентство Трампа. Вони, можливо, також знають, що Венс не був у захваті від ще однієї американської військової авантюри на Близькому Сході. Можливо, вони вважають, що Венс погодиться на що завгодно, аби вийти з нинішнього безладу.
Але крім усього цього, що створює для мирних переговорів ще більший виклик, ніж у випадку переговорів між Україною та росією, тут просто дедалі більше впливових гравців, з якими доводиться рахуватися.
Погляньмо тепер на мотивацію різних сторін.
Трамп. Він, очевидно, не зрозумів війни, у яку щойно вліз. Або він відчайдушно прагнув змінити новинний цикл, відволікши увагу від Епштейна та своїх низьких рейтингів, або ж Нетаньягу подав йому все це під соусом хибних уявлень про наслідки війни. Але зрештою ця війна обертається стратегічною катастрофою для США, довівши, що американської військової сили недостатньо для досягнення стратегічних перемог, особливо коли стратегічні цілі чи план дій належно не продумані. Ця війна посилила Ісламську Республіку, надавши їй важелі впливу на Перську затоку, протоки та світову економіку, яких вона раніше не мала або не усвідомлювала. І для Трампа ця війна, ймовірно, стане політичною катастрофою як для нього, так і для Республіканської партії на проміжних виборах, якщо ці проміжні вибори взагалі дозволять провести і якщо вони ще залишатимуться вільними та чесними.
Тож тепер Трамп відчайдушно хоче завершення війни й угоди, будь-якої угоди. Переговори виграють для нього час, а ще можуть відкрити інші варіанти. Вони також виграють час для перекидання до театру воєнних дій додаткових американських сил – більше морських піхотинців США та десантників, потрібних для наземного вторгнення. Трамп, імовірно, досі не хоче наземного вторгнення, але вважає, що перекидання більшої кількості військ у театр посилює його переговорну позицію щодо Ірану. Але хоча Трамп певною мірою не хоче "чобіт на землі", він також стає дедалі відчайдушнішим, тож цілком може дійти й до цього варіанту, якщо не матиме інших добрих опцій.
Втім, Трамп може спробувати різко змінити курс – оголосити будь-яку угоду, навіть свій план із п'ятнадцяти пунктів, миром, а тоді перейти до інших криз, які сам же й створив, чи то Куба, чи Гренландія, чи росія-Україна. Трамп нагадує мені російську зовнішню політику часів колишнього радянського міністра закордонних справ Громика: їздити світом, створюючи проблеми, а потім пропонувати їх розв'язати – тільки Трамп їх не розв'язує.
Іран. Виживання Ісламської Республіки уже є перемогою, але, як зазначалося вище, Трамп фактично подарував Ірану важелі впливу на Перську затоку, протоки та світову економіку, про які той навіть не підозрював. Тепер у нього більше важелів, ніж до початку третьої війни в Перській затоці, тож, імовірно, він вважатиме, що може жорстко торгуватися з Трампом. А цього тижня саме Трамп першим дав слабину, тож Іран знову думатиме, що в нього сильніші карти, ніж у Трампа. Але Іран захоче завершення війни, однак вимагатиме чітких гарантій відсутності нових атак, позбавлення Ізраїлю можливості "підстригати газон", а також пом'якшення санкцій та економічної допомоги. Останні два пункти важливі, бо війна зруйнувала іранську економіку, і Тегеран вважатиме, що йому потрібен економічний розвиток, щоб щось запропонувати опозиції в країні, інакше після завершення війни він зіткнеться з новими демонстраціями. Але Іран розумітиме, що його важелі існують, поки триває війна, поки світова економіка має проблеми й залежить від того, чи сторони укладуть угоду. Іран не захоче припиняти бойові дії, доки не матиме залізобетонної довгострокової угоди, і не надто довірятиме адміністрації Трампа з огляду на його репутацію відмовлятися від американських угод і вдаватися до бомбардувань під час мирних переговорів (оманський трек або ізраїльські бомбардування Хамас у Катарі). Іран навряд чи погодиться спершу на припинення вогню, а вже потім на остаточну угоду. Він знає: щойно буде погоджене припинення вогню, Трамп відійде від узгодження фінальних умов, як це вже сталося у випадку Гази та Лівану. Припинення вогню – це просто зелене світло для Ізраїлю знову "підстригати газон".
Ізраїль. Думаю, Бібі хоче довгої війни, будь-якої війни, щоб відвести новинний цикл від своїх юридичних проблем удома. Але Ізраїль бачить нинішню війну як безкоштовну нагоду вдарити по Ірану, як це було щодо Гази та Лівану після 7 жовтня, за підтримки США. Ізраїль мало хвилює, що станеться після завершення війни в Ірані, і йому байдуже, який режим прийде після цього, поки зберігається можливість "підстригати газон". Якщо це буде зміна режиму на користь продемократичної опозиції – чудово, але це не базовий сценарій Ізраїлю. Думаю, Ізраїль хоче півмісяць слабких, неспроможних держав навколо себе – від Лівану, Сирії, Іраку до Ірану, над якими він матиме абсолютну військову перевагу, контролюватиме небо й зможе завдавати ударів коли захоче. Ба більше, я також думаю, що Ізраїль влаштував би сценарій громадянської війни в Ірані, бо це тримало б сусідів і стратегічні загрози для Ізраїлю, тобто Туреччину та Пакистан, зайнятими власними проблемами. Питання в тому, чи погодиться Ізраїль, якщо Трамп захоче припинення вогню? Гадаю, радше ні, принаймні не на тривалій основі – він збереже за собою право бити по Ірану тощо, і це підірве будь-яку подальшу мирну угоду між США та Іраном. І Іран це знає, тому в переговорах про мир гратиме максимально жорстко.
Саудівська Аравія. Повідомлялося, що Саудівська Аравія просила США продовжити війну і навіть розглядає можливість вступу у війну та завдання ударів по Ірану після іранських атак на саудівські та затокові активи. Саудівська Аравія, ймовірно, не хотіла цієї війни, але, як на мене, тепер вважає, що статус-кво зберегти неможливо. Вона боїться, що Трамп просто оголосить мирну угоду й піде, не вирішивши жодної з глибинних проблем, але при цьому Іран вийде з цієї війни посиленим. Варто пам'ятати, що бачення Саудівської Аравії та держав Перської затоки щодо регіону базуються на диверсифікації від нафти до туризму, логістики, промисловості тощо, але все це спирається на гарантовану безпеку, якої після третьої війни в Перській затоці вже немає. Мир без реальної безпеки – це катастрофа для держав Перської затоки, особливо якщо він дасть Ірану, як і Ізраїлю, можливість "підстригати газон" або й далі атакувати та дестабілізувати безпекову ситуацію в державах Затоки як форму економічного шантажу.
Саудівська Аравія готова долучитися до війни, але питання в тому, що саме вона може запропонувати. Її авіація – це фактично дублювання того, що мають США та Ізраїль, а якщо вона введе наземні війська в Іран, це може виявитися катастрофічним з погляду сунітсько-шиїтського розлому. Останнє може просто розпалити весь ширший регіон, спровокувавши шиїтське повстання в Лівані, Ємені, Іраку, Пакистані, Бахрейні тощо. Та й досвід Ємену щодо наземних військ не був надто обнадійливим.
Інші держави Затоки поділяють позицію Саудівської Аравії, але не мають жодних реальних можливостей для наземної операції. Оман, імовірно, є найменш заангажованим у цій групі, усе ще готовим і навіть охочим бути каналом для переговорів та прагнучи не втягуватися у будь-які бойові дії. Інші, як на мене, були б змушені йти за лідерством Саудівської Аравії.
Але зауважмо: будь-який напад держав Затоки на Іран означав би відповідь Ірану без жодних обмежень по всьому спектру їхньої критичної інфраструктури. Це підняло б війну на абсолютно новий рівень.
Союзники по НАТО – не мають реального військового потенціалу, щоб суттєво допомогти, і загалом відчайдушно хочуть уникнути втягування у війну, якої вони не починали й у яку, на їхню думку, США та Ізраїль хочуть їх затягнути. Вони також хочуть зосередити свої військові зусилля вдома, стримуючи екзистенційну загрозу для себе з боку росії, а не Ірану чи Китаю. Усе це – лише відволікання, і вони просто хочуть, щоб ця війна закінчилася. Я навіть не думаю, що Європу особливо хвилювало б, якби Трамп мусив піти на значні поступки Ірану, щоб забезпечити мир у Перській затоці. Європа не сприймає Іран як загрозу першого рівня – вище в її переліку загроз стоять росія, а тепер, як на мене, і інституційна ерозія США, а також зусилля Трампа підірвати Європу підтримкою ультраправих екстремістських політичних рухів плюс його братання з путіним (Гренландія тощо).
Туреччина. Вона входить до згаданої вище групи, але з додатковими нюансами з огляду на своє сусідство з Іраном і серйозну нервозність через перспективу громадянської війни в Ірані, яка може знову роздмухати курдське питання в усьому регіоні, а також міграційні потоки. Туреччину також непокоїть, що якщо Іран впаде, то наступною мішенню для Ізраїлю та його маріонетки – США – стане саме Туреччина. Тож Туреччина надзвичайно зацікавлена в мирних зусиллях.
Пакистан. Подібно до Туреччини, але після свого нещодавнього стратегічного союзу з Саудівською Аравією він відчайдушно не хоче бути втягнутим у війну в Перській затоці, коли його головною екзистенційною загрозою все ще є Індія і дедалі більше Афганістан. Його також турбують наслідки для Белуджистану та його власної шиїтської громади. Тому Пакистан, як і Туреччина та Оман, активно просуває мирні переговори.
росія. У Кремлі запасаються попкорном. Їм подобаються вищі ціни на нафту, які стають для путіна рятівним колом після великого падіння доходів росії від енергетичного експорту наприкінці 2025-го та на початку 2026 року. Вони бачать у війні з Іраном чинник, що розпорошує підтримку НАТО для України та дає путіну важелі впливу на Трампа на переговорах про мир в Україні. Москва із задоволенням спостерігала б, як війна затягується, підриваючи позиції США у світі й виснажуючи запаси їхніх ракет, які потенційно могли б знадобитися в Україні.
Китай. Певною мірою схожий у своїх прагненнях на росію в тому, що тішиться труднощами США в Ірані. Ідеальний сценарій для нього – щоб США витратили ще більше крові й ресурсів на чергову провальну війну на Близькому Сході. Його трохи непокоїть вплив на світову економіку, ризик глобальної системної економічної кризи та удар по зростанню через вищі ціни на нафту і перебої в ланцюгах постачання. Але Китай має величезні стратегічні нафтові резерви – 1,3 млрд барелів, тож вважає, що добре підготовлений, аби пройти через цю кризу, і що він також може укладати двосторонні угоди з Іраном, щоб гарантувати подальші поставки енергоносіїв, як і з росією. Китай вважає, що найбільше страждатимуть саме союзники США по НАТО в Європі та Азії, і все це ще більше підриває трансатлантичний альянс, що підштовхне європейських союзників по НАТО до поглиблення зв'язків з Китаєм як противаги дедалі більш непередбачуваним і ненадійним США за правління Трампа.
Китай вважає, що він перемагає. І так воно і є!
