Від різких звуків кидає в холодний піт. Тіло напружене, немов камінь. Внутрішній стан - "бий або біжи". Отож б'єш. Інколи своїх. Інколи рідних. Ненавмисно. Бо вночі, в темряві не одразу второпаєш, що зараз не на фронті. Вона тебе цілує, а ти її, не зрозумівши... Ні, це не темний підвал зруйнованого будинку десь під Добропіллям, це власна квартира, але ти бачиш ці звичні речі - і не впізнаєш.
Вихлоп авто змушує тебе здригнутися. Ти ніяк не можеш виспатися, і не спав, здається, ціле життя. Виходиш на вулицю - і бачиш лише вузький простір, як тунель, яким тобі треба йти. Купуєш смачне - і не відчуваєш смаку. Бачиш рідне - і не відчуваєш любові. Чуєш знайоме - і відчуваєш, що став роботом. Всередині порожньо. Скануєш чужі вікна, чужі двері, повороти, арки і виходи, і ніколи не сідаєш до них спиною. Нерви здають за секунди, і ти кричиш всередину себе, що міг зробити більше. Інакше вони б не загинули.
Вдихаєш аромат кави - але мариться запах попелу і горілої техніки. "Я зіпсований", "попереду темрява", "що далі?" і "для чого я взагалі живу?" - думки штовхаються в голові, наче в тісній кімнаті, перетікають одна в одну й підривають вночі з ліжка.
Хтось не знаходить себе більше на цивілці. Наче відслужив, віддав країні себе і совість чиста. Але не витримує, хапає наплічник і повертається в пекло. Бо тільки там тепер себе й знаходить.
А хтось вкриває позолотою своє помешкання. Живе своє найкраще життя, спить спокійно, і чхати на всіх хотів з високої "колокольні". Одна країна. Різні "ми".
