"PALANTIR НА УКРАЇНСЬКІЙ КРОВІ: КВИТОК ФЕДОРОВУ ДО ГЛОБАЛЬНОГО DEFENSE-TECH" - Владислав Смірнов

Є історії, в яких не потрібно вигадувати масштабну змову, шукати таємні протоколи в темних кабінетах спецслужб чи домальовувати відсутні ланки конспірологічних ланцюгів , все вже є. Сучасний світ глобального капіталу значно цинічніший, прагматичніший і небезпечніший.

Це історія про державу, яка роками стікає кров'ю, генеруючи найцінніше у світі знання ціною десятків тисяч життів своїх громадян. Це історія про те, як українська управлінська номенклатура абсолютно добровільно, під оплески інфантильної аудиторії, відкриває це знання глобальній приватній корпорації. І це історія про те, як суспільство мовчки спостерігає, як чиновник, що роками будував цю співпрацю від імені воюючої країни, залишає державну посаду й миттєво створює приватний оборонний бізнес разом із керівником тієї ж самої іноземної монополії.

Сьогодні колишній міністр Михайло Федоров, мільярдер Алекс Карп та корпорація Palantir пропонують нам аплодувати цій схемі. Нам пропонують називати її термінами з підручників для стартаперів: глобальна інтеграція, інноваційний прорив, залучення стратегічних інвестицій, масштабування екосистеми. Але якщо зірвати цю неоліберальну обгортку і подивитися на ситуацію крізь холодну, безкомпромісну оптику українського національного інтересу, виникає лише одне фундаментальне питання. Хто, коли і за яким правом дозволив перетворити екзистенційну війну української нації на сировинний придаток для приватного технологічного капіталу?

Кров як сировина для алгоритмів

Щоб усвідомити масштаб інституційної катастрофи, яка розгортається на наших очах, потрібно зрозуміти справжню природу нової економіки війни. У XXI столітті окупація більше не потребує фізичної присутності танків на площах столиці. Сучасна окупація — це контроль над даними, архітектурою прийняття рішень та алгоритмами, які визначають, як держава бачить власну реальність. Україна за роки повномасштабного вторгнення створила те, чого не можна купити навіть за трильйони доларів у Кремнієвій долині. Ми викували унікальну, безпрецедентну, страшну школу війни нового тисячоліття. Це не стерильні полігонні симуляції на базах НАТО в пустелях Невади. Це мільйони реальних бойових вильотів безпілотників під шквальним вогнем. Це нескінченні терабайти відео з камер FPV-дронів, які фіксують смерть у прямому ефірі. Це теплові сигнатури ворожих цілей, зчитані крізь дим палаючих міст. Це щоденна, кривава математика роботи російських систем радіоелектронної боротьби та адаптивні патерни ворожої протиповітряної оборони. Це прораховані до міліметра маршрути «шахедів», результати тисяч ракетних уражень, еволюція алгоритмів машинного зору, тактика deep strike, автономне наведення та складна логістика управління бойовими підрозділами в умовах повного знищення інфраструктури.

У старій військовій парадигмі це називалося б просто «бойовим досвідом». В епоху штучного інтелекту це має іншу назву: чистий dataset. Це нафта цифрової епохи, сировина для глибинного машинного навчання. А нейромережа, яка натренована на реальній, безжальній війні — це вже не просто рядки програмного коду. Це кристалізоване знання, яке здатне миттєво автоматизувати ланцюг убивства (kill chain). Той, хто володіє цим алгоритмом, визначатиме геополітичного гегемона наступних десятиліть.

І ми маємо чітко зафіксувати: цей безцінний актив виник не завдяки генію випускників Стенфорда чи інженерів Palantir. Він виник виключно тому, що українська нація відмовилася померти. Цей dataset написав український пілот дрона, який із відмороженими пальцями сидів у промерзлій траншеї під Авдіївкою, змінюючи частоти, щоб обійти російський РЕБ, і який загинув після свого сотого бойового вильоту, коли його позицію накрила артилерія. Цей масив даних викував командир штурмової групи, який десять разів помилився, поховав своїх побратимів, а на одинадцятий раз знайшов єдину правильну тактику проникнення за лінію фронту. Росія нав'язала нам цю лабораторію смерті, а українці оплатили оренду цього полігону найдорожчою валютою у Всесвіті.

Саме тому українські бойові дані — це не просто «інформація для дружнього обміну з партнерами». Це стратегічна, суверенна, непорушна власність держави. Віддати цей актив без жорстких умов, без юридичного закріплення суверенних прав власності, без гарантій фінансової та інтелектуальної віддачі — означає скоїти акт державного мародерства в індустріальних масштабах.

Як відкривали «точку входу»

Історія того, як українська держава добровільно здавала свій найцінніший актив, розгортається з холодною методичністю добре спланованого корпоративного поглинання. Кожен крок задокументований. Ще 2 червня 2022 року, коли країна балансувала на межі виживання, коли Київ лише оговтувався від облоги, Алекс Карп особисто приїжджає до столиці України. Він зустрічається з Володимиром Зеленським та тодішнім віцепрем'єром Михайлом Федоровим. Офіс Президента пафосно рапортує про розмови щодо оборони, безпеки та тотальної цифровізації. Федоров у своїх заявах називає співпрацю з Palantir «надважливою», а Карп, як досвідчений хижак, заявляє про готовність відкривати офіс і працювати з українськими фахівцями. Вже тоді людям із державним мисленням було очевидно: йдеться не про благодійність і не про закупівлю офісних програм для документообігу. Корпорація Palantir прийшла туди, де народжується найцінніший ресурс нової геополітики — у саму серцевину українських військових баз даних.

Рівно через рік, 25 травня 2023 року, відбувається подія, яка в суверенній державі з діючими інститутами контррозвідки мала б стати предметом закритого парламентського розслідування. Міністерство цифрової трансформації офіційно підписує з Palantir меморандум. Заступник Федорова Георгій Дубинський, виступаючи перед пресою, з неймовірною гордістю вимовляє фразу, яка є де-факто вироком інституційній спроможності України. Він заявляє, що міністерству вдалося створити для Palantir «успішну точку входу» та налагодити співпрацю іноземної компанії з багатьма українськими силовими та оборонними установами.

Прочитайте це ще раз. Державне міністерство відкрито, в офіційному пресрелізі, без жодного сорому визнає себе лобістом, провідником і менеджером з продажу доступу. Воно пишається тим, що прорубало для приватної іноземної корпорації двері в найсекретніші, найчутливіші силові структури воюючої країни. У нормальній системі координат держава вибудовує бетонні стіни навколо своїх військових даних, змушуючи будь-якого вендора проходити кола пекла перевірок. В українській реальності міністерство працює як VIP-консьєрж для транснаціонального капіталу.

У січні 2026 року процес цієї безшовної інтеграції перетинає червону лінію. Запускається Brave1 Dataroom — спеціалізоване, захищене середовище для тестування й тренування військових моделей штучного інтелекту. До процесу офіційно залучені Міністерство оборони, Мінцифри, Збройні Сили України, інститути воєнної розвідки та, звісно ж, корпорація Palantir. Держава у своїх повідомленнях офіційно визнає: у цій системі працюють зі структурованими наборами реальних бойових матеріалів. Це візуальні та теплові дані повітряних цілей, масиви інформації щодо траєкторій Shahed, дані розвідки та координати. У цей момент українська війна остаточно, інституційно перетворюється на навчальний полігон для машинного алгоритму приватної корпорації.

Як працює цифровий неоколоніалізм

Коли починаєш ставити незручні запитання про цю інтеграцію, адвокати Федорова та лобісти Palantir миттєво вмикають найпримітивніший маніпулятивний захист. Вони зводять усе до абсурду: «Але ж Федоров не викрав базу даних на флешці! Сервери фізично знаходяться в Україні! Інформація не перетинала кордон!» Ця аргументація не просто смішна — вона розрахована на людей із мисленням епохи дискет та перших комп'ютерів. У XXI столітті, в епоху нейромереж, ніхто не краде сирі екселівські таблиці чи терабайти незмонтованого відео. Головний актив, який формує мільярдну капіталізацію — це не сирі дані, а похідне знання.

Коли приватна аналітична система місяцями працює з мільйонами українських бойових подій у закритому середовищі Dataroom, вона безперервно навчається. Вагові коефіцієнти алгоритму змінюються щосекунди. Інженери корпорації оптимізують архітектуру своїх рішень на основі унікальної емпіричної бази. Удосконалюється ontology — фундаментальна, глибинна система взаємозв'язків між об'єктами війни, яка вчить машину розуміти, як артилерія пов'язана з рельєфом, а РЕБ — із погодними умовами. Нейромережа здобуває реальний бойовий досвід, який неможливо відмотати назад чи стерти з її "пам'яті".

Повернути цей досвід неможливо. Як тільки модель Palantir навчилася розпізнавати російський замаскований комплекс крізь тепловізійні перешкоди на основі українських даних, це знання назавжди стає невід'ємною частиною корпоративного капіталу американської компанії. Питання національного суверенітету звучить абсолютно інакше, ніж нам намагаються подати. Хто є юридичним і фінансовим власником тієї колосальної доданої вартості, яка виникла виключно завдяки нашій крові? Чи отримує Україна ліцензійні платежі та роялті, якщо програмний продукт, навчений на українських помилках, розвідданих і смертях, завтра буде проданий Пентагону, армії Великої Британії чи оборонним відомствам третіх країн? Чи має українська держава право накласти вето на продаж моделі штучного інтелекту, яка містить у своїх алгоритмічних глибинах ДНК нашої національної трагедії? Периферія (Україна) безкоштовно віддає унікальну сировину, а метрополія (транснаціональна корпорація) перетворює це на глобальний, масштабований продукт із маржинальністю в тисячі відсотків.

Хто такий Алекс Карп і що таке Palantir

Щоб по-справжньому зрозуміти, кому українські технократи віддали ключі від нашої цифрової пам'яті, потрібно позбутися ілюзій щодо природи самої корпорації Palantir. Це не грайливий стартап із Кремнієвої долини, який мріє зробити світ добрішим через додатки для смартфона. Ця компанія народжувалася в похмурі дні після 11 вересня як жорсткий аналітичний інструмент контртероризму та тотального контролю. Її першим і ключовим інвестором був In-Q-Tel — офіційний венчурний фонд Центрального розвідувального управління США (ЦРУ), створений спеціально для того, щоб спецслужби отримували доступ до передових технологій ще до того, як вони вийдуть на відкритий ринок.

ДНК Palantir — це не вільний ринок. Її фундамент — це американська розвідка, інструменти силового примусу (включно з ICE — імміграційною та митною поліцією США), державні оборонні контракти та Пентагон. За фінансовими звітами, у 2025 році з 4,48 мільярда доларів сукупного доходу компанії абсолютну левову частку принесли саме урядові клієнти.

Геніальний, ексцентричний і безжальний CEO компанії Алекс Карп навіть не намагається приховувати свій справжній світогляд. Політологи, журналісти й критики давно охрестили його ідеологію «технофашизмом». У контексті великої політики це не емоційна лайка, а чіткий термін. Він означає свідому, агресивну пропаганду абсолютного злиття приватного технологічного сектору (Big Tech) із силовою, каральною та військовою машиною держави задля забезпечення беззаперечної геополітичної гегемонії Заходу.

У своєму відомому маніфесті «Технологічна республіка» Карп відкрито закликає інженерів Кремнієвої долини припинити гратися в соціальні мережі, створення відеоігор чи додатків для знайомств, і повернутися до створення реальної зброї — інструментів hard power. Він є архітектором нової імперської сили. Алекс Карп працює виключно на посилення Американської Імперії та на експоненційне зростання власної корпорації. І в системі державного прагматизму до нього немає і не може бути жодних претензій: він геніально, блискуче і безкомпромісно робить свою роботу, захищаючи інтереси свого капіталу.

Усі претензії, весь інституційний гнів мають бути спрямовані виключно на українську еліту. На тих українських чиновників, які через свій провінційний комплекс меншовартості або через приховані меркантильні мотиви вирішили, що інтереси американської розвідувально-технологічної корпорації є автоматично тотожними українському національному інтересу. Наші керівники поводяться не як суверенні державні діячі, які захищають активи нації, а як інфантильні тубільні вожді, що готові радісно віддати золоте родовище в обмін на скляні намиста похвали на сторінках журналу TIME або запрошення на закриту вечерю у Вашингтоні.

Державний статус конвертується в приватний бізнес

І ось ми підходимо до розв'язки цієї історії, яка змушує будь-якого слідчого з антикорупційних органів вхопитися за голову. У травні 2026 року Михайло Федоров, перебуваючи вже в статусі віцепрем'єра та міністра оборони України, проводить чергову зустріч із Карпом. За офіційними повідомленнями Міноборони, вони обговорюють штучний інтелект, глибокий аналіз даних, архітектуру повітряної оборони і — що найважливіше — стратегію масштабування цих рішень для інших держав. Тобто український міністр відкрито обговорює з іноземною приватною компанією, як саме досвід, здобутий в Україні, буде перетворюватися на глобальний експортний продукт. Приватній американській корпорації остаточно відкривають логіку українського deep strike та стратегію воєнних дій.

А вже в липні 2026 року Федоров несподівано залишає посаду міністра. Минає менше двох місяців. Жодного довгого періоду, який є стандартом для західних демократій, вже 1 вересня авторитетне міжнародне агентство Reuters скидає інформаційну бомбу, яка в Україні чомусь проходить під акомпанемент схвальних відгуків IT-спільноти: Алекс Карп стає першим великим інвестором нової приватної defense-tech компанії Михайла Федорова.

Карп у своїх інтерв'ю публічно, з посмішкою підкреслює, що вони з Федоровим працювали разом і добре знають один одного вже «пів десятиліття». А їхня ключова зустріч щодо започаткування нового спільного проєкту відбувається не деінде, а безпосередньо у вашингтонському офісі корпорації Palantir.

Механіка цього явища проста і руйнівна для державних інститутів. Спочатку державний статус, міністерське крісло, монопольний доступ до секретів нації, мільярдних бюджетів і стратегічних рішень використовується для вибудовування глибокої лояльності з транснаціональною корпорацією. Чиновник виступає для корпорації «точкою входу», забезпечуючи їй ідеальні умови. А потім, виконавши свою місію, чиновник виходить у відставку і миттєво монетизує ці зв'язки, цей колосальний репутаційний та інформаційний капітал, у власному приватному секторі, де його вчорашній «партнер по державі» стає його прямим інвестором.

Федоров не просто йде в якийсь абстрактний бізнес. Він створює defense-tech компанію, головним продуктом якої, за словами його ж команди, стане «досвід сучасної технологічної війни». Досвід, який він здобув виключно завдяки тому, що керував оборонним і цифровим відомствами держави у стані найстрашнішої екзистенційної війни в Європі з часів Другої світової. Досвід, за який платив не він, не його менеджери і не його американські інвестори. За цей досвід платила українська піхота, відриваючи власну плоть на мінних полях Запоріжжя, і жителі українських міст, яких розривало ракетами у власних спальнях.

Адвокати можуть сперечатися, чи є тут пряме порушення кримінального кодексу. Стаття 26 Закону України «Про запобігання корупції» чітко встановлює жорсткі постслужбові обмеження. Вона прямо забороняє колишнім високопосадовцям використовувати службову інформацію у приватних інтересах та суттєво обмежує можливість вступати в трудові чи підприємницькі відносини зі структурами, щодо яких цей чиновник протягом останнього року здійснював контрольні повноваження або приймав відповідні рішення. Але навіть якщо дорога команда юристів випише для нового бізнесу ідеальну корпоративну структуру в якійсь офшорній юрисдикції, де де-юре не буде прямого конфлікту інтересів, ми маємо мислити ширше. Національний інтерес завжди ширший і глибший за кримінальний кодекс. Приватизація державного політичного, військового та інформаційного капіталу в розпал війни, екстракція національного досвіду у приватний стартап — це акт безпрецедентного інституційного мародерства, який руйнує саму суть суспільного договору.

Як захищають свої дані дорослі нації

Щоб остаточно усвідомити прірву нашої безпорадності, меншовартості та відсутності державного інстинкту самозбереження, достатньо просто поглянути на те, як із цією самою корпорацією Palantir працюють дорослі, суверенні держави.

У Великій Британії компанія Palantir виграла великий урядовий контракт на створення інфраструктури для Національної служби здоров'я (NHS). Зверніть увагу: мова йшла навіть не про військові таємниці, не про розвідку чи алгоритми наведення ракет. Мова йшла лише про систему управління цивільними медичними даними британських громадян. Але британський парламент, медіа, правозахисні організації та громадянське суспільство влаштували такий неймовірний політичний тиск, такий жорсткий аудит кожного слова в контракті, що британський уряд був змушений капітулювати перед вимогами національного суверенітету.

У квітні 2026 року влада Великої Британії підписала та опублікувала безпрецедентно жорсткі гарантії. У них офіційно, чорним по білому, зафіксовано: медичні дані британських пацієнтів залишаються під виключним, абсолютним контролем NHS. Корпорація Palantir не володіє ними, не має жодного права їх поширювати, передавати третім особам і — найголовніше — категорично не має права використовувати ці масиви даних для навчання власних алгоритмів чи у власних глобальних комерційних цілях. Британська держава сказала: ви надаєте нам програмний інструмент, ми платимо вам за оренду цього інструменту, але наші дані і наш досвід — це недоторканна власність Корони. Крапка.

А тепер розверніть цю оптику на Україну. Де наш український аналог такого жорсткого документа? Де публічна державна доктрина Міністерства оборони України, яка забороняє корпорації Palantir використовувати алгоритми, що були навчені на траєкторіях українських «шахедів» або на аналізі ударів по українських ТЕЦ, для продажу своїх продуктів третім країнам? Де гарантія тотальної технологічної ізоляції українських військових контурів, враховуючи, що Palantir паралельно, в реальному часі, укладає стратегічні партнерства з Міністерством оборони Ізраїлю та працює з розвідувальними структурами Пентагону? Де залізна вимога щодо технологічної переносимості даних, щоб у разі зміни геополітичної кон'юнктури Україна не стала інституційним заручником одного монопольного вендора, втративши можливість навіть читати власні бази даних без дозволу американської корпорації?

В українському публічному просторі немає нічого з цього списку. Немає жодних гарантій. Є лише нескінченні піар-заяви про «рух до глобального масштабування», «цифрове лідерство» та «синергію технологій». А в даному жорсткому геополітичному контексті слово «масштабування» означає дуже просту і страшну річ: Україна добровільно погодилася на роль безкоштовного сировинного полігону. Наші люди гинуть під завалами будинків, створюючи унікальний бойовий dataset. Західні корпорації забирають ці дані, тренують на них свій штучний інтелект нового покоління, масштабують його на світовий оборонний ринок з капіталізацією в трильйони доларів, а колишні українські чиновники отримують свою скромну венчурну долю в цьому глобальному бізнесі.

Завтра, коли ця війна закінчиться або трансформується, Україна стоятиме в принизливій черзі з простягнутою рукою, щоб купити за кабальні кредити МВФ іноземне програмне забезпечення військового AI, яке було навчене на смертях її ж власних громадян. Це класичний, підручниковий цифровий імперіалізм у його найвищій стадії. Це світ, де метрополія висмоктує з периферії найцінніше — інтелект, дані та бойовий досвід, залишаючи аборигенам лише право малювати мурали та пишатися своїм безпрецедентним героїзмом на сторінках західної преси.

Ця історія перетнула межу, після якої вона вже не може закінчитися просто. Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) зобов'язане негайно розпочати комплексне публічне розслідування щодо постслужбового конфлікту інтересів у діях Михайла Федорова. Парламентський комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки має створити тимчасову слідчу комісію, витребувати та проаудіювати буквально кожну літеру у всіх меморандумах, договорах та технічних завданнях Мінцифри та Міноборони, підписаних із корпорацією Palantir. Служба безпеки України (СБУ) повинна надати суспільству вичерпний висновок щодо архітектури доступу іноземних фахівців до критичних військових баз даних у середовищі Brave1 Dataroom та пояснити, які запобіжники витоку алгоритмічних моделей були (або не були) впроваджені.

Але найголовніше — це зміна фундаментальної правової парадигми. Верховна Рада повинна негайно ухвалити закон, який визнає всі бойові датасети, зібрані Силами оборони України за час повномасштабної війни, стратегічним суверенним активом Української держави. Має бути встановлено жорстке правило: жодна модель штучного інтелекту, яка здійснила машинне навчання на українському бойовому досвіді або використовувала дані з українського театру воєнних дій, не має права комерціалізуватися, продаватися чи ліцензуватися за межами України без окремого рішення Ради національної безпеки і оборони та без фіксованої фінансової участі нашої держави у вигляді ліцензійних платежів або суверенного роялті.

Справжній суверенітет у другій чверті XXI століття — це вже не лише контроль над фізичними кордонами, лініями електропередач чи газогонами. Це абсолютний, параноїдальний контроль над власними даними, власною цифровою пам'яттю та власними алгоритмами. Якщо ми, у пориві інфантильного захоплення західними технологічними гуру, дозволимо перетворити святу кров нашої нації на приватний венчурний капітал відставних чиновників, ми назавжди залишимося резервацією, цифровою колонією, яка не має права на власне майбутнє.

Михайло Федоров сьогодні має відповідати не перед інвесторами з Вашингтона, не перед журналістами Reuters і не перед своїми фанатами в IT-кластерах. Він має відповісти перед безіменним українським піхотинцем, чий останній подих, чия остання помилка перед ударом російського дрона сьогодні перетворилася на бездушний рядок оптимізованого коду в чужій мільярдній транснаціональній корпорації. І доки на стіл не будуть покладені юридично бездоганні документи, які гарантують стовідсоткову, беззаперечну власність держави Україна на створені алгоритми та похідні знання, цей новий defense-tech бізнес буде сприйматися в системі координат суверенного націоналізму не як передова інновація. Він буде сприйматися виключно як акт найвищого, безпрецедентного цифрового мародерства в історії цієї війни.

І ще, що мені не подобається. Мережа грантових ГО та увесь медіалобістський блок Федорова не просто тимчасові політичні союзники, а дві нерозривні, функціональні половини єдиного колоніального механізму, збудованого за ідеальними лекалами транснаціонального капіталу. Їхній симбіоз нагадує роботу класичного синдикату, де ролі розподілені з математичною точністю, а кінцевою метою є повна і безвідклична приватизація українського суверенітету. Згадайте хто і як топив за картонковий майдан підримку Михайла Федорова.

Овець лякають вовками, коли їх заколює пастух. Є питання?