Рішення адміністрації Трампа раптово зупинити ротаційне розгортання військ США в Польщі не лише заскочило Варшаву зненацька, а й увиразнило ту стратегічну короткозорість, яка визначала роботу низки американських адміністрацій – як демократичних, так і республіканських. Від 2012 року та невдалої політичної настанови президента Обами щодо "повороту до Азії" Вашингтон захопився вибудовуванням підтримки стратегії "Азія передусім". Понад десятиліття по тому та сама логіка домінує у стратегічних дебатах у Вашингтоні, попри те, що збройні сили США втягнуті в чергову війну на Близькому Сході – театрі, який мав посідати лише четверте місце за пріоритетністю відповідно до останньої Стратегії національної безпеки 2025 року. Знову ж таки, США здатні діяти на Близькому Сході виключно завдяки своїм базам та запасам озброєння в Європі; без них проєкція сили з континентальної території США була б неможливою. І попри це, прихильники стратегії "Азія передусім" і далі наполягають, що пріоритетом має бути Китай – насамперед з огляду на його економічну вагу. Втім, ця аргументація нерідко тримається на навдивовижу хитких геополітичних підвалинах.
Головною причиною стратегії "Азія передусім" була ціна – після двадцяти років "планових війн" Глобальної війни з тероризмом на Близькому Сході та в Афганістані, які не досягли своїх цілей і за які американський платник податків віддав близько восьми трильйонів доларів, жодна адміністрація не наважувалася збільшити оборонні видатки до належного рівня – аж до недавнього запиту адміністрації Трампа на оборонний бюджет у 1,5 трильйона доларів на 2027 фінансовий рік. Це залишило збройні сили США небезпечно недофінансованими як на атлантичному, так і на тихоокеанському театрах, а виробничі графіки озброєння та боєприпасів за принципом "точно в строк" позбавили Об'єднані сили глибини арсеналів і резервів, потрібних для ведення війни з рівним за силою супротивником. По суті, "поворот" став замінником тих ресурсних зобов'язань, без яких неможливо підтримувати достовірне стримування на обох ключових театрах одночасно. Показово, що тільки після виснаження запасів боєприпасів під час кампанії проти Ірану ми нарешті заговорили про оборонний бюджет, достатній для цього завдання.
Ба більше, адміністрація Трампа вирішила відмахнутися від європейських союзників по НАТО як від нібито нездатних робити внесок в оборону Америки, прямолінійно критикуючи їх навіть тоді, коли вони, під тиском Дональда Трампа, нарешті почали спрямовувати значні кошти на переозброєння. І все це відбувалося в той час, коли американські бази в Європі забезпечували пряму проєкцію сили в Перську затоку, а доступ до американських запасів у Європі сприяв проведенню операції. Так, деякі союзники, насамперед Іспанія, повелися негідно, відмовившись дозволити США використовувати свій повітряний простір; проте загалом Європа залишається тим, чим вона була від 1945 року: незамінною стратегічною платформою Сполучених Штатів по той бік Атлантики.
Союзи завжди були для США множниками сили – суттєвою перевагою над нашими супротивниками. Публічне знецінення та приниження союзників по НАТО нікому не йде на користь і лише засвідчує безвідповідальну ворожість до Європи серед частини критиків. Так само спроби "перезавантажити" відносини з Москвою виходять із засадничо хибного розуміння геополітики росії, її історичної стратегічної культури та задавненого імперського світосприйняття. Уявлення про те, що Сполучені Штати можуть домовитися з росією про розподіл сфер впливу в Європі або навіть відвернути росію від Китаю, віддзеркалює слабке розуміння росії серед тих, хто радить президентові з питань стратегії та політики безпеки. Стратегічна політика, підперта особистою дипломатією замість структурних реалій, рідко буває тривкою. Запровадження зневажливої стратегії щодо Європи – це прямий шлях для Америки втратити свій плацдарм в Атлантиці, який упродовж 80 років давав їй змогу проєктувати силу, отримувати доступ до світових ресурсів, обороняти власну територію та захищати свої економічні інтереси.
Є причина, чому кожна адміністрація від 1945 року спиралася на Європу як на основу для глобальної проєкції сили. Кожен долар, витрачений на допомогу Європі в її обороні, обходиться росії непропорційно дорого і водночас зміцнює головну союзницьку систему Америки. Це також обмежує здатність Китаю здобувати економічний вплив на континенті. Так само підтримка України, посилення Північно-східного коридору НАТО (Скандинавія/Балтія) та розширення європейського оборонного виробництва ослаблюють супротивника за відносно низького ризику для США. Натомість у Тихому океані стримування вимагає значних передових вкладень у кораблі, ракети, бази та логістику – у регіоні, де політична згуртованість союзників та операційна інтегрованість залишаються менш зрілими, ніж у НАТО. Динаміка нав’язування витрат супротивникові в Тихоокеанському регіоні завжди була менш сприятливою, а дивіденди – більш віддаленими в часі.
Попри всі розмови про перенесення фокусу США на Азію, традиційна геополітика і досі зберігає чинність. Європа залишається найбільшим осередком розвинених індустріальних економік за межами Північної Америки. Вона стратегічно розташована вздовж морських шляхів та повітряних коридорів, що сполучають Сполучені Штати з рештою світу. Атлантика залишається найкоротшим і найнадійнішим маршрутом між США та їхніми основними союзниками. У роки обох світових війн та Холодної війни американські стратеги усвідомлювали важливу істину: ворожа держава, що опанувала Європу, здобула б індустріальні потужності, людський ресурс і географічну перевагу, достатні для прямої загрози Сполученим Штатам. Саме ця стратегічна логіка сформувала вступ США в Першу світову війну, стратегію "Німеччина передусім" під час Другої світової війни та створення НАТО і передових баз після 1945 року.
Ця логіка знову на часі. Реваншистська росія, за підтримки Китаю, Ірану та Північної Кореї, намагається силою перекроїти європейський безпековий порядок. Якщо Москві вдасться примусити або розколоти східний фланг Європи, наслідки сягнуть далеко за межі України чи Балтії. Це стане першим успішним руйнуванням повоєнної безпекової системи після 1945 року та подасть світові сигнал, що американські гарантії більше не є надійними чи навіть змістовними. Тихоокеанський регіон передбачає морське протистояння на величезних відстанях, натомість Європа стикається з сухопутним конфліктом поблизу атлантичних маршрутів. Останнє має значно безпосередніші наслідки для оборони американської території.
Час повернути стратегічну дискусію в Америці до базових геостратегічних принципів і визнати вагу союзу НАТО. Хоча політичні лідери Європи нерідко бувають дратівливо повільними та неефективними в ухваленні рішень, а панівні європейські політичні ортодоксії іноді розходяться з американськими уявленнями, реальність полягає в тому, що обидва береги Атлантики залежать один від одного. США залишаються ефективнішими за нижчої ціни, коли вони повноцінно залучені до Європи через НАТО, і те саме справедливо для Європи. Час вийти за межі "дебатів про поворот". Жодне риторичне перепакування не скасує ресурсних вимог, потрібних для захисту інтересів США у світі, бо супротивники мають власну суб'єктність незалежно від американських стратегічних уподобань. Атлантика й Тихий океан – це не два окремі театри; для морської держави, якою є США, вони є одним і тим самим викликом. Час нашим зовнішньополітичним експертам та особам, які ухвалюють рішення, у Вашингтоні це усвідомити.
