Нині всі згадують про російську агресію проти Грузії в 2008 як попередження про можливу війну проти України, яким ми знехтували.
Але це було не єдине попередження. Про ймовірність такої війни та навіть досить точно про її можливий початок та перебіг Василь Кук писав ще в 1990-ті.
Фрагменти його листів того часу із книги «Генерал Кук. Біографія покоління УПА».
«Дай бог, щоб балаган у Росії продовжувався, – писав Кук у вересні 1992-го, – і та не змогла (а дуже хоче) знову прислати на Україну нових Муравйових».
Кук був одним з небагатьох, хто постійно наголошував: російська небезпека залишається головною для нашої держави. «Старий далі воює з Росією» – застороги останнього повстанського командира сприймали як радикальні, нерідко із насмішкою. Східний сусід видавався багатьом українцям, зокрема з національно-демократичного табору, надійним союзником на чолі зі знаним демократом Єльциним, який завадив комуністичному реваншу. Більшість в Україні хотіли вірити, що всі непорозуміння, тим паче конфлікти, із цим сусідом у минулому, що Росія більше не є загрозою. А голос Кука й таких, як він – це голос минулого, який давно втратив актуальність та адекватність. Нині нам лишається шкодувати, що тоді Україна не почула Василя Кука. Може, це врятувало б від багатьох помилок, що наближали агресію. Адже він доволі точно означив її передумови – неподоланий імперіалізм російського суспільства, панування Росії в інфополі України, особливо потужні її впливи на півдні та Донеччині, використання російської церкви.
«Світ рахується лише із сильними й лише сильним помагає. Така дійсність. Наше найперше завдання зібрати всі наші сили й спрямувати їх на побудову держави. Пам’ятати, що в союзі з Москвою української держави ніколи не збудуємо. Усі москалі запеклі імперіалісти: і праві, і ліві, і православні, і комуністи, і ліберали, і демократи. Зараз московська імперія розвалюється. Усі поневолені нею народи вириваються на волю, прямують до незалежності. Маємо помагати їм у цьому. Це наші союзники». «Найсерйозніша небезпека таки з боку москалів (Крим, Севастополь, Придністровська республіка, Донеччина). Там і ліві, і праві не признають самостійності України, такі ж і демократи, але наразі мовчать (“до пори, до времєні”). В Україні в них сильна й чисельна п’ята колона. Всюди повним-повно російської літератури, преси з виразною антиукраїнською пропагандою».
«Наша державна незалежність висить на волоску, тримається завдяки кризовій ситуації в Росії. Позиції Єльцина падають. До влади можуть прийти прихильники імперії. В Україні вони мають сильну 5-ту колону відкритих ворогів української держави. Крім росіян, значна частина комуністів і хохлів. Крим уже в їхніх руках. Наступними можуть бути Донеччина й Південь. Зрив буде зсередини, а потім їм прийде допомога ззовні. Доки в нас є ядерна зброя є гарантія, що нападу не буде. Віддамо – пропадемо. Ніхто нас від Росії не боронитиме. США за сильну Росію». «Почнеться із Криму, напоготові армія у Придністров’ї, майже повністю зрусифікований південь України й Донеччина. Ідеологічна база – “русскоє православіє”. Кожна їхня церква – плацдарм русизму».
Протягом 1990-тих в Україні проросійські сили консолідувалися, в Росії закріпився курс на авторитаризм. Побоювання Кука, що Росія спробує повернути під свій вплив Україну підтверджувалися. Але спершу Кремль мусив відновити повний контроль на теренах РФ і приборкати непокірні неросійські народи. У грудні 1994-го Москва розпочала війну, що ввійшла в історію як Перша чеченська. Початок бойових дій і загалом ця спроба завоювання виявилася не надто успішними для Росії. Василь Кук знав про війну з перших уст – зустрічався на початку 1995-го з її учасниками, чеченськими вояками й українськими добровольцями, які воювали на їхньому боці.
«Маємо винятково сприятливу ситуацію і тому ще існуємо, – писав Леву Футалі в червні цього року. – Рецидиви відновлення Московської імперії точно будуть. Але там усе прогнило й ні́кому реставрувати. У Чечні воюють найманці за гроші, а не за ідеї».
На жаль, «усе прогнило» не лише в російській військовій машині. Катастрофічна ситуація складалася у збройних силах і системі оборони України. До середини 1990-х тут цілком згорнули українізацію і модернізацію війська. Українська армія залишилась осколком колишньої, совєтської. І керівництво держави та збройних сил це задовольняло. Але не Кука, який розумів важливість власної армії, мав досвід її створення і розгортання, навіть у вкрай несприятливих умовах окупації.
«Армія майже розвалена. Усіх українських патріотів виганяють. Повністю вернули в армію російську мову, повикидали портрети українських гетьманів, які там уже висіли. З української мови просто насміхаються, принижують. Державність ми все ж утримаємо, але без боротьби не обійдеться. Нас примусять до того кацапи-імперіалісти».
У середині 1990-х під тиском Заходу та з обіцянками гарантій безпеки, Україна позбулася ядерної зброї. Це лиш посилило занепокоєння Кука щодо здатності чинити опір можливій агресії.
«Україна вже знезброєна. Армія у ворожих руках, з неї виганяють національно свідомих і здібних офіцерів. Нема й нашого воєнного флоту, розікрали, розпродали. Руйнування армії почав Кравчук, а докінчує Кучма. Робиться це свідомо, у догоду Москві». «Відновлюють традиції совєтської армії. Налагоджується співпраця з російською армією. Все це робить Шмаров із благословення Кучми. Не буде армії не буде незалежної Української держави. Західні гарантії – грушки на вербі…».
«Збройні сили практично зруйновані. Найперше віддали відвічним своїм ворогам атомну й ракетну зброю, а потім усе цінне розікрали, здібних і національно свідомих з армії вигнали, а залишилось, за незначними винятками, дрантя».
У другій половині 1990-х, за мовчазної згоди Заходу, Росія повертається на постсовєтський простір, зокрема в Україну. Йшлося вже не тільки про посилення інформаційних та політичних інструментів, а й про легалізацію перебування тут російських військ. «Останній договір з Москвою, – реагував Кук на угоду, підписану 31 травня 1997, – це фактична капітуляція перед нею. Це дозвіл базуватися на власній території ворожій, окупантській армії! І зробили все це Кучма з Лазаренком». Через сімнадцять років цю наявність своїх військ у Криму Кремль використає для окупації півострова.
1999 року почалася Друга чеченська війна, що закінчилася знищенням і завоюванням незалежної республіки Ічкерія. До влади у Кремлі прийшов ставленик КҐБ Владімір Путін, який невдовзі перестав приховувати геополітичні амбіції. «Відновлюється російська імперія найогиднішого типу. Чечня – початок. Може дійти й до України», – писав Кук у грудні 1999-го.
До початку війни залишалося пʼятнадцять років.
