— Діду, а як це так — усій Європі трони діставалися синам та онукам за правом крові, а у Речі Посполитій короля збиралися й обирали на спеціальному полі, наче козаки свого гетьмана?
Грицько зачудовано подивився на Олексу, підкладаючи дубового гілля у багаття.
— І чому заморські королевичі так прагнули тієї корони, якщо шляхта зв'язувала їм руки?
Олекса випустив з люльки сизий клубок диму, повільно поправив сивий вус і стиха мовив:
— Е-е, малий, то була унікальна «шляхетська республіка», де коронований володар був не абсолютним господарем землі, а радше найнятим управлінцем. І коріння цієї традиції криється в глибокому страхові шляхти перед тиранією.
Коли у 1572 році помер Сигізмунд II Август і славетна династія Ягеллонів вигасла, шляхта постала перед вибором: або віддати владу новому монарху назавжди, або самій диктувати умови. Вони обрали друге, заснувавши систему «вільної елекції» (electio viritim). Це означало, що кожен шляхтич — від найбагатшого магната до найбіднішого застінкового шляхтича — мав право особисто приїхати під Варшаву, на поле біля села Воля, й віддати свій голос за майбутнього володаря.
Головна причина полягала у збереженні своїх «золотих вольностей». Шляхта понад усе цінувала абсолютну недоторканність особи й майна, право не сплачувати податки без власної згоди та відсутність свавільного королівського суду. Спадковий монарх міг би зміцнити владу, створити найману армію й перетворити шляхтичів на безправних підданих, як це сталося у сусідній московії чи Франції.
Саме тому кожен новообраний король підписував два фундаментальні зобов'язання. Першим були Генріхові артикули 1573 року — непорушний документ, за яким монарху заборонялося передавати трон у спадок, одружуватися без дозволу Сейму, оголошувати війну чи збирати ополчення. Якщо ж король порушував ці обіцянки, шляхта мала офіційне законне право на збройний бунт — рокош. Другим документом був Pacta Conventa — персональний контракт кандидата. Іноземні принци, змагаючись за трон, обіцяли за власний кошт будувати фортеці, виплачувати борги держави, утримувати флот чи вишколювати військо. Обираючи іноземців (французів, шведів, саксонців), шляхта розраховувала отримати сильних зовнішніх союзників проти ворогів, не даючи при цьому жодному місцевому магнатському роду вознестися над іншими.
— Бачиш, Грицьку, — підсумував Олекса, вирівнявши спину. — Ця система давала шляхті дивовижну свободу, але вона ж і погубила державу. Можливість підкупу голосів і знамените право «ліберум вето», коли один голос проти міг зірвати весь Сейм, перетворили вибори на арену для підкупу з боку сусідніх імперій, що згодом і розірвало Річ Посполиту на шматки.
