Ми звикли уявляти українську родину минулого як обов’язково багатодітну: десятеро дітей, велика хата, господарство і постійний рух. Але реальність була складнішою.
Так, дітей народжувалося більше, ніж сьогодні. У середньому жінка могла народити близько 5–7 разів за життя. Проте висока народжуваність компенсувалася дуже високою смертністю. Із десяти охрещених дітей до п’ятирічного віку, за наведеними підрахунками, доживали лише близько чотирьох-п’яти. Тобто для дитини того часу було цілком реально не дожити до п’яти років. Особливо небезпечними були пологи: відсутність сучасної медицини призводила до смерті жінок дітородного віку. У метричних книгах із 1830-х років уже регулярно починають фіксувати причини смерті, серед яких є й смерть під час або після пологів.
Шлюб теж далеко не завжди укладався у 17–18 років, як інколи уявляють. Для міського населення Гетьманщини середній вік першого шлюбу становив приблизно 25 років для чоловіків і 21–22 роки для жінок. У селах одружувалися раніше, але все одно не настільки рано, як це часто приписують українському суспільству. Молоді люди могли кілька років працювати в наймах, заробляти гроші, а вже потім створювати власне господарство.
Розлучення існували, хоча були рідкісними й проходили через складні судові процедури. В одній із відомих справ жінка вимагала розірвати шлюб, укладений, коли їй було лише 13 років. Вона стверджувала, що була сиротою, а родичі фактично змусили її вийти заміж. Додатково з’ясувалося, що священник під час шлюбу нібито був настільки п’яний, що навіть не зміг належним чином провести обряд. У результаті жінка отримала розлучення.
Цікаво й те, що незаконні народження, судячи з метричних записів Гетьманщини, були дуже рідкісними. Частка дітей, яких прямо записували як незаконнонароджених, становила менше 0,5%. Це зовсім не означає, що дошлюбних стосунків не існувало. Скоріше громада часто намагалася врегулювати ситуацію так, щоб дитина та її мати отримали місце в суспільстві. Судові справи показують випадки, коли вагітних дівчат фактично змушували одружуватися з батьком майбутньої дитини.
Дитинство також було зовсім не таким, як сьогодні. Уже з 5–7 років діти активно долучалися до господарства. У простих родинах гра поступово перепліталася з роботою: дитина могла пасти худобу, допомагати по господарству, збирати горіхи чи виконувати інші доручення. У містах із 13–14 років значна частина дітей уже жила не з батьками: хлопці ставали учнями ремісників, дівчата часто йшли в найми. Найменших наймитів у документах можна зустріти навіть у віці 7–8 років.
Щоправда, найм не завжди був безпечним. Судові документи розповідають про побиття, невиплату грошей, сексуальне насильство й навіть загибель дітей від рук господарів. Але траплялися й зовсім інші історії: діти могли випадково спричинити пожежу, загубити худобу або зіпсувати майно. Минуле тут нагадує сучасність: далеко не кожен дитячий вчинок мав раціональне пояснення.
Старість теж не починалася за одним календарем. За спостереженнями над описами населення, приблизно після 60 років у записах дедалі частіше з’являються характеристики на кшталт «слабкий» чи «дряхлий», а не конкретні хвороби. Водночас джерела знають людей, які й у 70 років залишалися цілком активними, а інколи фіксують і вік понад 100 років, хоча такі цифри варто сприймати обережно.
Люди минулого не були байдужими до власного здоров’я. Старшина Яків Маркович, наприклад, користувався тогочасними медичними засобами, купував дорогі ліки, запрошував іноземного лікаря, але водночас міг звернутися й до народних методів лікування. Для людини того часу це не було суперечністю. Просто медицина, народні практики, релігія та власний досвід існували поруч.
