Виведення ворожих військ, припинення вогню, обмін полоненими — це не щось нове.
Це не мир на наших умовах.
Це і є класичний Мінськ, просто вже не з геополітичним прикриттям, не з простягнутою рукою Меркель чи Оланда, а на самоті — в пошуках хоч когось, хто допоможе.
Хіба що у 2015 році всі це називали капітуляцією, а зараз — мрією, до якої нібито треба прагнути.
Та різниця не лише в словах.
Тоді геополітика ще працювала.
Порошенко спільно з Меркель і Оландом — які точно не були ворогами Путіна — змогли переграти Кремль його ж методами. Мінськ був приманкою, яку Москва не могла реалізувати.
Це була пастка: документ, який не можна виконати, отже — не можна і капітулювати.
Але він давав час нам.
І давав шанс.
Цей шанс втратили у 2019 році.
Тоді Зеленський вирішив, що можна домовитися напряму.
Що можна «просто перестати стріляти».
Що без плану і союзників можна обійняти змія.
Сьогодні йому знову потрібен Мінськ.
Але не тому, що він сильний і веде гру.
А тому, що більше не має чим грати.
Тому й тягне назад, у комфортну ілюзію переговорів.
Та головне сьогодні — не дозволити перетворити «Стамбул»» чи «Женева» на нову пастку вже для нас.
Щоб ніхто не намагався обміняти нашу суб’єктність на ілюзію миру.
Щоб не сталося повернення «русского міра» разом з обмеженням наших сил, умовною «нейтралізацією» і втратою 20+% території.
Бо це вже буде не Мінськ. Це буде зрада. Без лапок
