Чи міг Володимир Зеленський бути хорошим президентом? Не впізнаваним шоуменом, не улюбленим коміком у телевізійних шоу, а саме очільником держави, відповідальним і системним?
Думаю, міг.
Але тільки за умов, яких у нас ніколи не було:
дієві суди, в яких винні реально несуть покарання — за корупцію, за зраду, за злочин;
незалежні досудові органи, які працюють, не чекаючи дзвінків з Офісу президента;
виконавча влада, яка не є придатком Банкової, а здатна протистояти незаконним «хотєлкам» та прямим ЦУ.
А натомість — зріла політична нація, яка:
- бере на себе відповідальність не лише під час виборів, а й після, навіть якщо помилилася;
- має повагу до себе, до сусіда, до села, до громади, до держави;
- щиро хоче вийти з радянського шаблону підпорядкування в реальну європейську культуру відповідальності, вимог, балансу прав і обов’язків.
За таких обставин — так, Зеленський міг бути "прийнятним" президентом.
Не сильним, не проривним, але хоча б тим, хто не зруйнує те, що ще тримається.
Та, як показав навіть американський досвід, інституції — це не все. Навіть там, де вони сильні, як у США, Трамп зміг стати слоном у посудній лавці.
У нас Зеленський став актором у міністерстві виживання нації. І саме тоді, коли настав найбільший виклик — війна.
У війні потрібне інше — чого Зеленський не має
Війна — це не шоу. Не брифінг. Не інформаційна хвиля. Це — наступ на життя. І в такій реальності потрібне зовсім інше:
- рішучість, що не боїться втратити рейтинг;
- стратегічне мислення, що не живе до наступної пресконференції;
- вміння грати в довгу — і грати не в піар, а в державу;
- посилення держави через посилення народу, його участі, відповідальності, прав і — так, — розумного доступу до національних благ: надр, землі, інфраструктури, коштів.
У війні потрібен той, хто здатен втратити владу, аби зберегти країну. Зеленський — не такий.
На третій рік повномасштабної війни українська влада зберегла інерцію, але не створила інфраструктуру перемоги. У державі, яка щодня платить кров’ю, досі немає:
затвердженої військової доктрини;
мобілізованої економіки;
модернізованої системи комплектування;
цілісної оборонної промисловості;
фінансової архітектури війни.
Володимир Олександрович керує державою, яка виживає, але не наступає. Його уряд взагалі не мислить категоріями завершення війни. Їхня мета — не кінець, а продовження.
Стратегія без стратегії
Замість воєнної доктрини маємо «План перемоги» з п’яти блоків, презентований у 2024 році. Але він не містить ні KPI, ні етапності, ні логіки, ні підзвітності.
Це список тез для зовнішніх зустрічей, загорнутий у PR. Там немає навіть згадки про мобілізацію.
Немає слів «освіта», «наука», «культура», «інновації».
Немає громадян. Є лише влада, яка вигадує “після” — не знаючи, як пройти "через".
Бюджет виживання: більше грошей — менше результату
У 2025 році Україна витрачає 2,23 трлн грн на сектор безпеки й оборони — понад 26% ВВП, найбільше у світі. Але ці гроші не стали інструментом прориву. Вони стали подушкою системного безсилля.
60% бюджету — зарплати, пайки, логістика;
виробництво озброєнь — менше 3%;
фортифікації — менше 0,8% (фанера, не бетон);
дрони, РЕБ, ППО, ракети — фрагментарні, волонтерські, незахищені.
Ресурси не працюють на перемогу. Вони обслуговують політичне утримання, бо перемога — це ризик, а контрольована війна — зручний привід для самопідтвердження влади.
А тим часом малий і середній бізнес отримав повний спектр фіскального тиску: перевірки, обшуки, штрафи, блокування рахунків, донарахування, збільшення зборів, тиск від СБУ, ДБР, ДПС. Бізнес не воює. Він відбивається! Не від ворога — від держави.
І поки влада мобілізує податкову — народ сам фінансує війну.
За оцінками волонтерських фондів, лише у 2024 році українці зібрали понад 50 мільярдів гривень — на те, що не покриває бюджет: дрони, РЕБ, пікапи, зв’язок, медицину, ремонт техніки.
Це — не пожертви. Це тактична самоорганізація, яка виникла там, де держави немає. Зеленський цього не бачить. Бо бачити — це визнати відповідальність.
А він її не несе. Він її делегує лише обраним — тим, кому "дозволено" збирати мільйони — Притулі, Стерненку — без перевірок і запитань. Усі інші — непередбачувані, а значить — небезпечні.
Зеленський не будує перемогу. Він витрачає житті своє на утримання у владі.
Він не оголосив стану війни. Бо це зобов’язує.
Не створив воєнної доктрини. Бо вона структуризує.
Не мобілізував економіку. Бо це вимагає втрат.
Не провів реформ тилу. Бо це кінець монополії.
І поки народ тримає фронт — влада тримає схеми.
Поки волонтери доставляють — Міноборони, АОЗ тендерить.
Поки суспільство рятує — Банкова модерує політичний сезон.
Післямова...
Ми не бідні. Ми — обмануті.
У нас є гроші — але немає волі.
Є армія — але немає системи.
Є шанс — але немає доктрини.
І не тому, що не можемо.
А тому, що на Банковій не хочуть відповідати за перемогу. Й не питайте перед ким.
Ми не воюємо на повну. Ми платимо — і чекаємо.
Платимо донатами.
Платимо життями.
Платимо терпінням.
Платимо ненародженими дітьми, непохованими батьками.
Перемога не приходить сама. Її довго та важко створюють.
І доки цього не зрозуміє влада — не варто сподіватися на перемогу України над агресором-московією. Такі вони думки, доки стоїмо в черзі до поразки під кремлівською робочою назвою "МИР".
