Високу дзвіницю домініканського монастиря в Підкамені видно за багато кілометрів. В ясну погоду з її вершини можна навіть розглянути далекі куполи Почаївської лаври. Ансамбль монастиря, який займає вершину 400-метрової гори, належить до найбільших в Україні монастирів і за своїми масштабами поступається лише Києво-Печерській Лаврі.
Підкамінь — «місто під каменем». Будинки цього невеликого містечка (Львівська обл., Бродовський р-н), які потопають в зелені, розташовані біля підніжжя дивовижного утворення зі скелі, яке в народі називають Чортовим каменем. З цією величезною, майже з триповерховий будинок (17 м) глибою, схожою на зуб велетня, пов’язують безліч легенд. За однією з цих легенд, біс, незадоволений появою в тутешніх місцях християнських ченців, запустив цим каменем в монастир, щоб зруйнувати його, але не докинув, і з тих пір лежить цей моноліт, який розколовся від падіння, на вершині гори, під якою з часом виросло ціле місто...
Деякі дослідники вважають, що в давнину Чортовий камінь, можливо, служив місцем справляння язичницьких культів. Пізніше, вже за часів Галицько-Волинського князівства, тут можливо існував наскальний храм або навіть невеликий монастир. Фахівці, які вивчали поверхню Чортова каменя, знайшли по всьому периметру сліди врубів та пазів для кріплення дерев’яних конструкцій, схожих на ті, що існували в славетній наскальній фортеці Тустань. Ґрунтуючись на цих дослідженнях можна навіть гіпотетично відтворити зовнішній вигляд споруди, яка увінчала в XII—XIII ст. Чортовий камінь: вона була двоярусною, на першому поверсі, можливо, знаходилися келії, а на другому — церква.
На жаль, про ті часи не залишилося жодних історичних свідчень. Подальша історія Підкаменя пов’язана з місією ченців-домініканців, відправлених в 1238 р. до Галича Яцеком Одровонжем (1183-1257 рр.), главою створеної в 1226 р. польської провінції домініканського ордена. Як свідчать хроніки ордена, частина ченців — 12 чоловік на чолі з батьком Урбаном — влаштувалася біля підніжжя Чортова каменя і заклала тут монастир. Гора, на якій поселилися ченці, отримала назву Рожанець, від польського «Ryїaniec» — Розарій. Так називається молитва на чотках, якої, за переказами, сама Богоматір навчила Святого Домініка, засновника ордена домініканців. Ймовірно, до цього періоду відносяться дві печери, розташовані в надрах гори під теперішнім монастирем: одна була підземним храмом, інша використовувалася для житла. Проте в 1245 р. на монастир напали татари, і вся братія прийняла мученицьку смерть.
Наступні звістки про монастир відносяться вже до 1464 р. — пов’язані із заснуванням замку та містечка Підкамінь. Тодішній власник цих місць шляхтич Цебровський запросив домініканців відновити чернече життя на горі Рожанець. На межі XV-XVI ст. тут було збудовано дерев’яну каплицю, яка стала відома як одне з місць, пов’язаних з видіннями Діви Марії. За переказами, каплиця була побудована над каменем, де залишився відбиток стопи Богородиці (як в Почаївській лаврі). Подробиці видіння Пресвятої Діви на горі Рожанець до нас не дійшли, проте відомо, що вже наприкінці XV ст. це місце почали вшановувати. Другий період в історії Підкаменського монастиря завершився в 1519 р., коли під час чергового нападу татар містечко і монастир спалили вщент.
На початку XVII ст. домініканці знову повертаються в Підкамінь. У 1612 р. вони закладають тут кам’яний собор і корпуси келій, проте будівництво монастиря розтягується на довгі десятиліття. Причиною цього стали і брак коштів, і події визвольної війни українського народу, яка розгорнулася в середині XVII ст., і набіги татар, і невдалі будівельні рішення, які двічі — в 1640-х роках і 1687 р. — призводили до обвалення склепіння вже майже готового храму. Але все ж, завдяки підтримці родовитої шляхти — Вишневецьких, Чарторийських, Любомирських, Потоцьких, Калиновських, Ржевуських — монастир надалі будували. Особливо захищав монастир рід Собеських. Відомо, що тут неодноразово бував король Ян III Собеський. Підкаменський монастир він називав «Східною Ченстоховою». Основною тутешньою реліквією була Підкаменська ікона Божої Матері, яку пожертвував монастирю шляхтич Олександр Пачинський. З того часу, як в 1598 р. перед цією іконою чудодійно зцілилася дочка Пачинського, цей образ отримав репутацію чудотворного.
15 травня 1695 р. собор нарешті освятили. Збудований в стилі пізнього Ренесансу з елементами бароко, він є тринефною базилікою. До низьких бічних нефів зі сходу примикають круглі двоярусні каплиці з ренесансними куполами (одна з них, каплиця «Стопи Марії», перебудована в церкву), із заходу височіє побудована в 1708 р. квадратна чотирьохярусна башта, прикрашена скульптурами; її барочне завершення було виконано за проектом Павла Гижицького в 1761 р. У 1713 р. на башті було встановлено годинник, виготовлений майстром А. Загайським.
Інтер’єр собору славився розкішним оздобленням, до 1914 р. він вважався одним із багатющих в тодішній Австро-Угорщині. Храм прикрашали впродовж двох сторіч. У XVIII ст. тут працювали скульптори Л. Сарнович, Я. Ростафинський, С. Кульчицький, Ф. Олендзький, художники С. Скрицький, Ф. Силич, Я. Чайковський. Фрескові розписи вівтарної частини виконав в 1766 р. Станіслав Строїнський. У XIX ст. над оздобленням храму працювали М. Яблонський, К. Сагновський та інші. Високі стіни собору прикрашали багата ліпнина, мармурові пам’ятні плити донаторів, вишукані фрески. Склепіння центрального нефа були розписані на теми літанії до Пресвятої Діви Марії. У храмі було декілька прекрасних барочних вівтарів. З обох боків пресвітерія (узвишшя для вівтаря та місць для духівництва в східній частині храму) стояли два великі вівтарі: один, присвячений Христу Розіпнутому, інший — Святій Вікторії, небесній покровительці собору. Головний вівтар, виконаний у стилі бароко, прикрашали гірлянди вирізаних із дерева янголів, а в центрі була зображена Діва Марія, яка протягує Святому Домініку чотки. Тут, в головному вівтарі, зберігалася основна святиня монастиря — чудотворна ікона Підкаменської Божої Матері, а за вівтарем знаходився камінь з відбитком стопи Діви Марії. В сакристії собору, крім інших скарбів, зберігалися красиво прикрашена корона королеви Бони та трофейні турецькі прапори.
Пам’ятаючи про трагічні події ранньої історії монастиря та про часті набіги татар, будівельники постаралися забезпечити безпеку монастиря, надавши йому вигляду могутньої фортеці. Навіть верх дзвіниці прорізали амбразури для вогнепальної зброї. В цілому ж Підкаменський монастир є однією з найкращих пам’яток оборонної архітектури України. В його спорудженні брав участь відомий військовий інженер, полковник артилерії Християн Дальке.
Фортифікації монастиря є зіркоподібним в плані укріпленням, яке є характерним для межі XVII-XVIII ст. Кам’яні стіни мають висоту від 4 до 6 м, по кутах стоять круглі башти. У західній стіні було створено ворота, прикрашені вирізаними з білого каменя деталями. На замковому камені арочного порталу збереглася дата «1704», очевидно, вона відноситься до часу спорудження воріт. Дзвіниця з трьома високими арочними отворами, розташована між воротами і південною кутовою баштою, завершується невеликим барочним фронтоном і прикрашена скульптурами святих.
Вигляд оборонних споруд мають і суворі, позбавлені будь-якого архітектурного декору корпуси келій, які місцями укріплені контрфорсами. Будувалися вони в два етапи: на першій стадії будівництва (1612-1680 рр.) було зведено корпус, який примикає до північного фасаду собору, а на другому етапі, починаючи з 1746 р., була споруджена східна частина будівлі. У внутрішньому дворі монастиря знаходиться унікальний колодязь: він повністю вирубаний в скелі і має глибину 94 м. Робота над його спорудженням тривала цілих 18 років.
До наших днів буквально дивом збереглася колона, яка стоїть на монастирському дворі на квадратному ступінчастому постаменті, увінчана бронзовою позолоченою фігурою Діви Марії. Ця колона була споруджена на кошти Яна Станіслава Яблоновського в 1719 р. на згадку про Тарноградську конфедерацію 1715-1716 рр. Статую виготовив гданський скульптор Крістіан Шоберт.
Розквіт монастиря доводиться на XVIII ст. У 1727 р. Папа Бенедикт XIII коронував Підкаменську ікону Божої Матері в знак офіційного визнання її чудодійності. Святкування з цієї нагоди, на які зібралося близько 400 духовних осіб і 110 тисяч паломників, тривали декілька днів, а в день коронації біля стін монастиря прогримів салют з 56 знарядь. З тих пір впродовж двох з половиною сторіч до Підкаменського монастиря стікалися сотні людей, щоб поклонитися чудотворному образу. В стінах монастиря проводилися теолого-філософські диспути, при монастирі діяли притулок для людей похилого віку, лікарня, художня школа.
Після розподілу Речі Посполитої Підкаменський монастир опинився на території Австрійської імперії. На хвилі політики, яка проводилася урядом Йосипа II, монастир позбувся своїх земельних володінь. У ті ж роки зник камінь з відбитком стопи Діви Марії, а каплицю «Стопи Богоматері» було зруйновано.
У роки Першої світової війни монастир опинився в самому епіцентрі військових подій. Кілька разів він переходив з рук у руки, піддавався артилерійському обстрілу. Згоріли крівлі всіх будівель, сильно постраждало внутрішнє оздоблення собору, повністю загинули архів і безцінна монастирська бібліотека, яка налічувала близько 5000 томів, у т. ч. унікальних рукописів.
Остаточного удару Підкаменському монастирю завдала Друга світова війна. У березні 1944 р. в стінах монастиря переховувалося близько 500 місцевих жителів-поляків — жінок, дітей і людей похилого віку. 12 березня 1944 р. есесівці з дивізії «Галичина» та поліцаї з «Ukrainische Hilfpolizei» увірвалися в монастир і влаштували криваву розправу над беззахисними людьми. Монастирська ризниця була розграбована, проте чудотворна ікона Підкаменської Богоматері ще напередодні була вивезена в Кременець, а звідти через Львів і Краків потрапила до Вроцлава, де і знаходиться до цього дня.
З приходом радянської влади в містечку Підкамінь розмістився районний відділ НКВС, а в колишньому монастирі було створено в’язницю, серед в’язнів якої були і українці, і поляки. Певний час тут перебував священик Української греко-католицької церкви Микола Цегельський (1896-1951 рр.). У 1946 р. за відмову прийняти православ’я він був заарештований, в 1947 р. засуджений на 10 років таборів, і помер в ув’язненні в 1951 р. У 1962 р. його реабілітували «за відсутністю складу злочину», а 27 червня 2001 р. Папа Іоанн Павло II проголосив о. Миколу Цегельського блаженним священним мучеником.
Взимку 1944/1945 рр., рятуючись від холодів, в’язні колишнього монастиря були вимушені пустити на паливо всі дерев’яні предмети із собору і келій, зокрема вівтарі та ікони. Зберегти вдалося лише дерев’яне розп’яття XVII ст.: ув’язнені перекинули його через монастирську стіну. Місцеві жителі підібрали розп’яття і зберігали аж до 1990-х років.
У другій половині 1950-х років в’язниця була закрита, а замість неї в монастирі розташувався психоневрологічний інтернат. У соборі влаштували стайню, а потім гараж для сільгосптехніки. Лише в 1997 р., коли монастир було передано Українській греко-католицькій церкві, тут відновилося чернече життя. З цією подією пов’язано декілька незвичайних подій: під час молитви перед розп’яттям, поверненим в монастир місцевими жителями, було зафіксовано випадки чудових зцілень, а старовинна позолота, яка потьмяніла, на статуї Божої Матері сама собою оновилася з приходом в монастир ченців у 1997 р.
