«У половині льє нижче Києва видніється поселення, яке називається Печери, в якому знаходиться великий монастир, звичайна резиденція митрополита або патріарха. Під сусідньою з цим монастирем горою є велика кількість печер, на зразок шахт, наповнених безліччю тіл, що зберігаються тут більше 1500 років і схожих на єгипетські мумії. Розповідають, що перші християни-відлюдники влаштували собі ці підземні притулки, щоб таємно здійснювати тут богослужіння, і спокійно жили в печерах під час гонінь з боку язичників. У монастирі багато ченців, а також патріарх всея Русі, який перебуває в цьому місці і підкоряється тільки константинопольському патріарху», — повідомляє Гійом Левассер де Боплан. Стародавні «мумії» дійсно були і залишаються однією з цікавих визначних пам’яток лаври, хоча славиться цей знаменитий монастир, звичайно ж, в першу чергу своїм прекрасним архітектурним ансамблем і тією видатною роллю, яку лавра відігравала впродовж всієї своєї довгої історії.
Києво-Печерська лавра була заснована у середині XI ст. У всі часи вона вважалася «старшим» монастирем па Русі: не по віку, бо були обителі, засновані раніше, а тому, що саме звідси вся решта монастирів запозичувала церковний і монастирський статут.
Засновником Печерського монастиря був чернець-відлюдник Антоній родом з Любеча. Ще у молодості він пішов на Афон і був там пострижений в ченці, а потім повернувся до Києва, і, як говорить переказ, «для обрання собі притулку обходив російські монастирі, але не полюбив ні єдиного». Тоді Антоній відшукав поблизу села Берестово печеру в схилі гори, колись викопану варягами, і оселився в ній відлюдником. Коли після смерті князя Володимира Святославича в Києві почалися міжусобиці, Антоній знову перебрався на Афон і через декілька років повернувся на Русь. Поряд зі своїм колишнім притулком він виявив ще одну печеру, яку для усамітнених молитов викопав берестовський священик Іларіон (який у 1051 р. став митрополитом київським).
Через деякий час навколо Антонія, який оселився в печерах, стала збиратися братія. Перший храм монастиря, церква Богородиці, так само, як і чернечі келії, був влаштований під землею. Антоній, прагнучи до усамітнення, призначив ігуменом Варлаама, одного зі своїх учнів, а собі викопав нову печеру на відстані 110 саженів від інших і переселився в неї. Згодом це місце одержало назву Ближніх печер.
Датою смерті Антонія вважається 1073 рік. До цього часу в підземному монастирі зібралося вже близько 20 ченців, тому ігумену Варлааму довелося збудувати дерев’яну церкву, оскільки печерна каплиця вже не могла вміщати братію, що значно збільшилася. «Ігумен і братія, що заклали церква велику, і монастир огородили стовпієм, і келії поставила багацько, і відтоді прозвався Печерський Монастир», — повідомляє літописець.
З кожним роком популярність монастиря зростала. Київські князі всіляко підтримували його: у другій половині XI ст. син Ярослава Мудрого Святослав пожертвував монастирю сто гривень, тобто 5,5 кг золота, а інший син, Ізяслав — велику ділянку землі на південь від села Берестова, і ця територія стала згодом іменуватися Верхньою лаврою. За часів ігумена Василія (1182— 1197 рр.) була побудована кам’яна оборонна стіна, що оточила монастир. Археологічні дослідження показали, що вона була завширшки 2,2 м.
Києво-Печерський монастир відігравав роль не тільки релігійного центру, але і потужного центру культури і мистецтва. Тут працювали видні вчені — історики, літератори і богослови, слов’янською мовою перекладалися твори іноземних авторів. Тут Нестор-літописець написав свою знамениту «Повість минулих літ». З лаврою пов’язані імена видатного живописця Алімпія (XI ст.) і лікаря Агапіта.
Під час татаро-монгольського нашестя в 1240 р. Києво-Печерська лавра, так само, як і місто, дуже постраждала. Відновлення монастиря затягнулося на довгі роки. Лише в XVI ст. він вступає в період нового розквіту. До цього часу вже в цілому завершилося формування ансамблю, що нині включає Верхню лавру, Лікарняний монастир Св. Миколая, Ближні і Дальні печери. «Києво-Печерська Лавра має положення своє в південному передмісті Києва, по ній іменованому Печерським, — писав у 1826 р. митрополит Євгеній Болховітінов, — і складається з чотирьох частин: у першій, підвищеній і найближчій до міста, знаходиться сама Лавра; у другій усередині неї ж при Святих Брамах — Лікарняний монастир, в третій на 91 сажень від південних дверей Лаврської Великої церкви на схід на долу монастир Ближніх печер, в четвертій на 201 сажень від тих же дверей до південного сходу на пагорбі монастир Дальніх печер. Останні два розділяються глибоким яром. У стародавні часи всі ці місця були закриті лісом і віддалені від головного, або Старого, міста Києва, а суміжні тільки з великокнязівським сільцем Берестовим, де знаходився заміський палац великого князя Володимира Святославича».
На межі XVI-XVII ст. у лаврі була заснована друкарня. Крім України, книги печерської друкарні розповсюджувалися в Росії, Білорусі, Польщі, Сербії, Болгарії і Молдові. Із стін лаври вийшли багато просвітителів, діячів української культури і мистецтва — П. Беринда, А. Кальнофойський, І. Мігура, І. Щирський, Ф. Павловський, брати А. і Л. Тарасевичі, І. Галятовський, Г. Левицький, А. Козачковський, З. Копистенський та інші. Особливо широкий розмах набула культурно-просвітницька діяльність лаври в XVI-XVII ст. у зв’язку з підйомом національно-визвольної боротьби українського народу. У XVII ст. у стінах лаври Інокентій Гізель написав першу історію України — знаменитий «Київський Синопсис».
Час між 1690-1708 рр. був періодом найінтенсивнішого будівництва в лаврі. Тоді були побудовані кріпосні стіни з баштами Кушника, Онуфрія, Малярної і Часодзвонної, Економічна брама з церквою Всіх Святих, лікарняна церква Св. Миколая, корпуси келій, церкву Воздвижения на Ближніх печерах і церкву Різдва Богородиці на Дальніх печерах. У зв’язку з великим розмахом будівництва виник гострий брак кваліфікованих майстрів, яких довелося виписувати навіть з Москви. У Києві працювали московські майстри Осип Старцев, Дмитро Аксамитів та ін., в цей час в українській архітектурі з’являється низка деталей, характерних для Москви. Зведення могутніх оборонних кам’яних стін стало прикінцевим етапом в складанні ансамблю всього монастиря.
Чудовий ансамбль Верхньої лаври, що склався на межі XVII-XVIII ст., не зберігся до наших днів. У 1718 р. через недбалість загорілися дерев’яні келії, а через півгодини вогнем була охоплена вся обитель. Вщент згоріли всі дерев’яні будівлі, а кам’яні втратили дерев’яні перекриття і куполи. У полум’ї пожежі загинула величезна бібліотека з архівом стародавніх документів. Це була друга після татаро-монгольського нашестя біда, що трапилася з монастирем.
Основні роботи з відновлення лаври велися головним чином з 1720 по 1729 рік. Великі кошти на це жертвували українські гетьмани, полковники і козацькі старшини. Були відбудовані всі згорілі храми, корпуси келій, нова друкарня, Лікарняний монастир, а в 1740-х роках була завершена споруда нової головної дзвіниці. Тоді ж був відновлений і заново прикрашений величезний Успенський собор — головний храм лаври.
Закладини Успенського собору — його називали Великою церквою — відбулися в 1073 р. Але будівництво собору розпочалося тільки через два роки, за ігумена Стефана в 1075 р., і було завершено в 1078 р. За переказами, будівництву храму передувало видіння, яке побачив «один варязький князь на ім’я Симон», який молитвами преподобного Антонія Печерського врятувався від смерті в битві на річці Альті в 1068 р. Симону з’явилося «на хмарі зображення майбутньої нової Печерської церкви, і чув голос, що повелівав віднести до преподобного Антонія златий пояс для вимірювання цієї церкви і златий вінець для прикрашування жертовника».
Собор будували чотири «майстерні будівельники», що прийшли до Києва з Константинополя. Кошти на будівництво пожертвували той самий «варязький князь Симон», а також великий князь київський Святослав Ярославич. Собор розписували і прикрашали мозаїками візантійські «іконні писарі», грецькі купці привезли з Константинополя дорогоцінну смальту для мозаїк.
Прикрашування собору розписами і мозаїками продовжувалося до 1089 р., після чого він був освячений. Сучасники, які бачили храм за часів його «молодості», називали його «подібним до небес»: «Ця подібна до небес церква дуже вишуканим благоліп’ям всередині і зовні прикрашена... Вся золотою мусією, тобто камінням позолоченими, узорами і пестротинами різними предивно висаджена та іконами чудово розписана». Глава храму була визолочена, а на неї встановлений золотий хрест. Велика церква Києво-Печерського монастиря послужила зразком для низки споруд в інших містах. Але на жаль, доля цієї чудової архітектурної споруди виявилася надзвичайно трагічною...
Собор був поставлений на високій горі над Дніпром. Це був найдовершеніший зразок трьохнефного хрестовокупольного храму. Як і більшість споруд тієї пори, він був побудований технікою змішаної кладки, смугами великомірної пласкої цегли і каменів, які перемежовувалися, скріплені широкими смугами рожевого вапняного розчину. Висота храму складала 46,8 м, довжина — 44,7 м, ширина з притворами — 43,6 м.
Від храмових споруд епохи Ярослава Мудрого Успенський собор відрізнявся одноголов’ям і лаконічним, спрямованим вгору силуетом. В оздоблюванні храму фресками і мозаїками взяли участь грецькі і київські майстри, зокрема — легендарний іконописець Алімпій і чернець Києво-Печерського монастиря Григорій.
У 1230 р. Успенський собор постраждав від сильного землетрусу, що трапився в Києві: «Велика церква розступися на підлоги і падеся верх». Були зруйновані купол, звалилися південна стіна і апсиди. Відновлювальні роботи були закінчені перед самим татарським нашестям, під час якого храм знову сильно постраждав. Київський Синопсис так описував трагічні події 1240 роки: «Нечестиві варвари таранами стіни кам’яні монастирські розбивши й до фундаментів розламавши, до святої обителі увійшли, людей всякого чину посікли, а інших полонили; і саму до Небес подібну церкву Пресвятої Богородиці Печерську осквернили, від усіх прикрас оголили, і хрест з глави церковної золотокований знявши». По велінню Батия, Успенський собор був зруйнований «по вікна», була зруйнована і більш не відновлювалася сходова башта, дуже постраждав інтер’єр храму: були практично повністю знищені його внутрішнє оздоблення, розписи і дорогоцінні мозаїки.
Після татарського погрому Києво-Печерський монастир відновлювався довго і важко, а Велика церква «233 роки залишалася тільки в камені». Повністю Успенський храм був відновлений і знову освячений в 1470 р., за литовського намісника Києва князя Семена Олельковича. На згадку про цю подію в стіну центральної апсиди храму був вмурований теракотовий рельєф-триптих, ліва і права частини якого зображають засновників монастиря Антонія і Феодосія Печерських, а центральна — образ Богоматері, що повторює мозаїчний образ Богоматері, що прикрашав інтер’єр до татарського нашестя.
Через рік після освячення відновленого храму князь Семен Олелькович помер і був похоронений в Успенському соборі. А в 1482 р. Київ був у черговий раз пограбований татарами, Києво-Печерський монастир спалений, а Велика церква знову сильно постраждала. Майже сто років собор простояв «в запустінні», і лише в кінці XVI ст. почав «поновлюватися».
У пізніші часи Успенський собор неодноразово перебудовувався. Збереглися гравюри 1661 і 1693 рр., які свідчать про значні зміни в зовнішньому вигляді храму. Немало лиха наробила величезна пожежа 1718 р., після чого в 1723-1729 рр. під керівництвом архітектора І. Каландіна були проведені великі реставраційні роботи. Тоді собор набув рис українського бароко, а його стіни, апсиди, фронтони, глави куполів, вікна і портали були рясно прикрашені ліпним орнаментом. Замість колишнього одноголов’я були влаштовані сім куполів, з яких центральний був визолочений «через вогонь», а глави інших шести покриті листовим червонним золотом. Барабан головного куполу був розписаний зображеннями старозавітних царів і пророків. Зовнішній живопис собору останній раз оновлювався в 1824 р.
З роками змінювалося і внутрішнє оздоблення собору. У 1579 р. на кошти князя Костянтина Острозького був виготовлений новий п’ятиярусний іконостас. Цей іконостас загинув у полум’ї пожежі 1718 року, а новий, виконаний у стилі бароко, був споруджений на пожертвування гетьмана Івана Скоропадського в 1723-1729 рр. чернігівським майстром-різьбярем Г. Петровим і іконописцями А. Глинським і С. Лубенським. Новий величезний багатоярусний іконостас, що справив незабутнє враження на сучасників, став згодом зразком для наслідування, його мотиви широко використовувалися різьбярами іконостасів безлічі українських церков, побудованих в XVIII ст.
В той же час вісьмома майстрами лаврської іконописної майстерні під «наглядом» ієромонаха Захарії Голубовського були відновлені настінні розписи собору. А на межі ХІХ-ХХ ст. собор був розписаний заново групою іконописців під керівництвом художника В. П. Верещагіна.
Впродовж сторіч Успенський собор Києво-Печерської лаври служив усипальнею багатьох знатних сімей. У крипті собору були поховані відомий по літописах київський воєвода XI ст. Ян Вишата і сестра Володимира Мономаха, легендарна Євпраксія — билинна «Апракса-королівна», дружина німецького імператора Генріха IV. Тут знаходилися гробниці князів Скиргайло, Острозьких, Олельковичів, Вишневецьких, Тишкевичів, українських церковних діячів і просвітителів Е. Плетенецького, З. Копистенського, митрополита Петра Могили, ректора Києво-Могилянської академії І. Гізеля. Біля східної стіни собору в 1632 р. був похований П. Беринда — видатний український вчений, поет, що склав «Лексикон славенороський та імен тлумачення».
Успенський собор мав дев’ять престолів. У вівтарі Стефанівської прибудови дбайливо зберігалася стародавня ікона Богоматері візантійського писання, перед якою в останню годину свого життя молився 19 вересня 1147 р. князь Ігор Ольгович, убитий повсталими киянами. У Трьохсвятительській прибудові знаходилася настоятельська ризниця, а поряд, в особливій «палаті», розміщувалася бібліотека Києво-Печерської лаври.
Багатостраждальний Успенський собор Києво-Печерської лаври був підірваний німцями в листопаді 1941 р. Нині існуюча будівля собору побудована в 1998-2000 рр.
До пожежі у Верхній лаврі були дві дерев’яних дзвіниці - невелика двоярусна і чотирьохярусна. Припускають, що висота останньої досягала 90 м. Як можна судити по зображенню цієї дзвіниці на гравюрі 1661 р., це була видатна споруда. Ще до пожежі 1718 р. виникла думка побудувати в лаврі нову кам’яну дзвіницю, на її будівництво гетьманом Мазепою були навіть пожертвувані гроші.
Велика лаврська дзвіниця побудована в 1731-1744 рр. архітектором Іоганном Готфрідом Шеделем. Шедель (1680-1752 рр.), німецький архітектор, учень знаменитого Андреаса Шлютера, працював у Петербурзі, Москві і особливо багато — у Києві, де, за словами Д. Антоновича, «так перейнявся характером українського мистецтва, що йому, по справедливості, належить перше місце серед українських архітекторів». У 1736-1745 рр. Шедель створив свій найвідоміший і кращий твір — дзвіницю Печерської лаври. Вона найвища за всі дзвіниці України. «Горда, пишна, величава лаврська дзвіниця красується на київських пагорбах, увінчуючи живописну панораму Києва; вона так зжилася з київським краєвидом, що хто хоч раз побував у Києві, той не може уявити собі Києва без лаврської дзвіниці, її золота маківка є найвищою точкою Києва» (Д. Антонович).
Сам Шедель писав, що «такої не знайдеться у всій Європі і стоятиме вічно». Її силует так гармонійно вписався в київський ландшафт, що сьогодні важко собі уявити Київ без лаврської дзвіниці. Діаметр її основи складає 28,8 м, висота — 96,5 м, вона є найвищою дзвіницею України.
Чотири яруси цієї монументальної споруди прикрашені пучками колон, найцікавіші з яких поміщені на четвертому ярусі. їх капітелі виконані з кераміки. Легко уявити, які неймовірні технічні труднощі довелося подолати майстру, щоб виготовити з глини і обпалити капітелі заввишки 1,54 м і діаметром у 1,35 м!
Десять дзвонів Великої лаврської дзвіниці колись славилися на весь Київ. Городяни на слух могли визначити звук будь-якого з них. Кожний з дзвонів, за традицією, мав власне ім’я: Великий Успенський (1000 пудів), «Орел» (500 пудів), «Зосимін» (400 пудів, в 1825 р. перелитий в 493 пуди), «Полієлейний» (296 пудів, в 1825 р. перелитий в 342 пуди), «Балик» (200 пудів), «Вартовий» (176 пуд), «Благовіст» (150 пудів), «Ранній» (107 пудів), «Буденний» (70 пудів), «Скликун» (3 пуди).
Комплекс Верхньої лаври, Ближніх і Дальніх печер формувався впродовж близько 900 років, тому в ньому майже відсутня яка-небудь планомірність, зате кожен куточок відрізняється рідкісною мальовничістю. Монастирська трапезна була споруджена в 1108 р. на кошти князя Гліба Всеславича. «Печерський патерик» (XIII-XV ст.) повідомляє, що під час землетрусу 1230 р. «трапезницю потрясе кам’яну..., камення зверху падеся, і столи, і лави. Але обаче весь трапезник не падеся, ні верх єя». Реставрація трапезної в XVI ст. не порушила її зовнішнього вигляду, оскільки торкнулася тільки вивершення.
Троїцька надбрамна церква побудована в XII ст. і чудово збереглася до наших днів, хоч і у відреставрованому вигляді. У нижньому її ярусі в середньому арочному прольоті розташовуються проїжджа брама, а по сторонах — службові приміщення. У 1722— 1729 рр. фасади храму були оформлені в стилі українського бароко майстром Василієм Стефановичем. Всі фасади, за винятком південного, покриті багатим живописним і ліпним орнаментальним декором. Бірюзовий тон стін є прекрасним фоном для оригінальних білих ліпних прикрас і відтіняє живопис і позолоту. Свого сучасного вигляду церква набула після реставраційних робіт в кінці XIX ст. і в 1958 р. Розписи Троїцької церкви виконані в 1730-х роках видатним українським художником XVIII ст. Алімпієм Галіком (1685-1763 рр.), лаврським іконописцем, за видатні заслуги похованим в Успенському соборі лаври.
Ліворуч від головного входу в лавру знаходиться Лікарняний монастир з маленькою церквою Св. Миколая кінця XVII ст. Цей білосніжний храм завершений синім куполом грушовидної форми із золотими зірками і витонченою маківкою. На північ від Успенського собору височіє стрункий силует п’ятикупольної церкви Всіх Святих на Економічній брамі, побудованої в 1696-1698 рр. Нижній її ярус займає проїзд, а верхній — власне храм. Церква Всіх Святих на Економічній брамі є одним з найбільш яскравих зразків архітектури стилю українського бароко. Від первинних розписів її інтер’єру збереглися тільки фрагменти, що є рослинним орнаментом, виконаним у народному дусі. Існуючий розпис був виконаний у 1905 р. учнями монастирської іконописної майстерні під керівництвом І. Іжакевича. Інтер’єр прикрашає п’ятиярусний іконостас з позолоченим різьбленням на червоному фоні. У написанні ікон для нього брав участь Алімпій Галік.
Ансамбль Ближніх печер, що розкинувся біля підніжжя пагорба Верхньої лаври, в оточенні садів і хащ дерев і чагарників, є одним з наймальовничіших куточків Києво-Печерської лаври. Цей комплекс також складався впродовж століть. Вже в першій половині XI ст. тут існували підземні церкви Св. Антонія, Св. Варлаама, Введення в Храм, келії і крипти з 79 похованнями. Центром комплексу Ближніх печер є трикупольна Воздвиженська церква, побудована в 1700 р. на кошти київського полковника Павла Герцика. Її іконостас виготовив в 1769 р. різьбяр Короп Шверін. У середині XVIII століття до її західного фасаду була прибудована трапезна — невелика прямокутна будівля, увінчана великим куполом на низькому восьмигранному барабані. Своїми присадкуватими формами вона немовби підкреслює стрункість Воздвиженської церкви.
У 1763-1768 рр. була споруджена двоярусна дзвіниця (архітектор І. Г. Григорович-Барський). Поставлена над схилом гори, вона є головною вертикаллю всього ансамблю Ближніх печер.
У Ближніх печерах спочивають численні останки ченців і мирян, в числі яких, як вважається, знаходяться засновники і перші мешканці лаври. Тут, зокрема, похоронені Нестор-літописець, автор «Повісті минулих літ», художники Алімпій і Григорій, лікарі Агапіт і Даміан, церковний письменник першої половини XIII ст. Полікарп, єпископ володимирський і суздальський Симон. «У цих місцях покояться останки деяких видних людей, між іншим — дванадцяти каменярів, які побудували собор, — пише Боплан. — Їх зберігають як дорогоцінні реліквії, щоб показувати їх зацікавленим відвідувачам, як неодноразово траплялося спостерігати і мені, коли я якось жив на зимових квартирах у Києві і мав можливість вивчити ці подробиці. Що стосується мене, то я не бачу (як вже сказав) істотної різниці між цими тілами і єгипетськими муміями, хіба що їх плоть не настільки чорна і тверда. Вважаю, що вони зберігаються такий тривалий час нетлінними завдяки природі цих печер або шахт, які вириті в кам’янистому піску особливого типу: взимку в них сухо і тепло, а влітку — прохолодно і сухо без щонайменших ознак вогкості».
На південь від Верхньої лаври, на високому пагорбі, розмістилася третя частина Києво-Печерського монастиря — Дальні печери. Саме тут в першій третині XI ст. виникли перші печери з підземною церквою Благовіщення. Згодом, через декілька років, була побудована надземна дерев’яна Успенська церква. Коли вона спорохнявіла, в 1635 р. замість неї була споруджена нова дерев’яна церква Різдва Богородиці, яка в 1696 р. була замінена на кам’яну.
Територія Дальніх печер складається з двох майданчиків. На нижньому розташована церква Іоакима і Ганни (XIX ст.), а на верхньому - церква Різдва Богородиці, побудована в 1696 р. на кошти полковника Мокієвського.
Церква Різдва Богородиці на Дальніх печерах є унікальним витвором української архітектури XVII століття. Її головна будівля увінчана трьома куполами, але по кутах піднімаються ще чотири купольні каплички. Всі сім глав утворюють надзвичайно живописну пірамідальну композицію, завершену центральним куполом. З різних точок огляду храм всякий раз постає в новому і незвичайному ракурсі.
У 1754-1761 рр. напроти західного входу в церкву Різдва Богородиці майстром Степаном Ковніром за проектом І. Г. Григоровича-Барського була побудована двоярусна дзвіниця. Її вирізняє ювелірна обробка фасадів. Здалеку багатоглава церква Різдва Богородиці і дзвіниця здаються величезним кущем, що вінчає придніпровський пагорб.
У Дальніх печерах знаходиться 46 поховань, але тільки два з них відносяться до домонгольської епохи. Всього ж на території Києво-Печерської лаври похоронені десятки відомих діячів української історії.
