В околицях села Манява (Івано-франківська обл., Богородчанський р-н), серед відрогів Карпатських гір, покритих вічнозеленими ялинами, поблизу мальовничого Манявського водоспаду, в обрамленні крутих скель стоїть старовинний монастир-скит. Перекази відносять його виникнення ще до XIII сторіччя. Ніби-то прийшли сюди в грізні часи татаро-монгольського нашестя два ченці — Пахомій та Іоанникій, ченці розореної Батиєм Києво-Печерської Лаври, і залишилися назавжди, зачаровані красою і спокоєм тутешніх місць. З часом кількість ченців зростала, під запоною густих ялин з’явилася маленька дерев’яна церква, зроблена з колод келії. Розповідають, що неодноразово приходив до манявських старців князь Данило Галицький та просив поради й благословення. Але одного разу татари під час чергового набігу відшукали загублений в лісах монастир і спалили дотла.
У 1608 р. прийшов в ці місця Іов Княгинецький. Уродженець Івано-Франківського села Тисмениця, він дванадцять років провів на Афоні, там став ченцем, а потім повернувся до України і поселився поблизу Манявського водоспаду, де, за переказами, колись стояв спалений татарами монастир. Так було покладено початок «українському Афону», як іноді називають Манявський скит.
Впродовж наступних десяти років монастир розростався і будувався. У 1618 р. тут вже проживало 40 ченців. У 1611-1612 рр. було споруджено Хрестовоздвиженську церкву. Іов Княгинецький, який став першим ігуменом монастиря, власноруч розписав її. У 1619-1620 рр. цю церкву було цілком перебудовано на кошти Марії Могилянки, дочки молдавського господаря Єремії Могили, за зразком дерев’яного Хрестовоздвиженського собору Києво-Межигірського монастиря.
У 1620-1621 рр. навколо монастиря виросла висока кам’яна стіна з трьома баштами. Це була сильна фортеця в тих краях. За часів татарських і турецьких набігів скит служив притулком для жителів багатьох навколишніх сіл. Розповідають, що на території монастиря були підземні ходи. Один з них — майже кілометрової довжини — виводив на гору Вознесінку, де стояла церква Вознесіння Господнього. А на відстані, 400 м від монастирських воріт височіє так званий Блаженний камінь — величезна скеля з гротом, яка, за переказами, служила місцем проживання для перших поселенців монастиря. З цього каменя століттями витікала вода. У 1785 р., коли австрійські власті закрили монастир, вода несподівано перестала текти і аж до 1998 р. з’являлася лише один раз на рік — 7 липня, в свято Іоанна Предтечі. Проте в 1998 р., коли в Манявському скиті чернече життя було відновлене, вода повернулася!
У 1820 р. Константинопольський патріарх надав Манявському скиту статус ставропігіального. З тих пір монастир безпосередньо підкорявся Константинополю. Розквіт монастиря доводиться на середину XVII ст. В цей час тут проживало близько 200 ченців. Скит, якого в джерелах того часу нерідко іменували «Великим», підтримував зв’язки з Придунайськими князівствами, Кримом, Німеччиною, Литвою, Грецією, Росією, з Києвом. Манявському монастирю підпорядковувалося 556 інших монастирів у воєводствах Белзькому, Галицькому і Подільському, в Молдові і Валахії, зокрема такі відомі як Драгомирненський, Сучавицький, Путненський, Нямецький. Вплив Манявського скиту розповсюджувався на галицькі монастирі в Уневі, Улючі, Лаврові; скитські ченці заснували монастирі в Гонитві та Крехові. Польські королі Ян Казимир, Михайло Корибут Вишневецький, Ян Собеський, Станіслав Август надавали Манявському монастирю різні привілеї. А. Могильницький присвятив йому свою поему «Скит Манявський», про нього писали І. Вагильович, Ю. Цельович, Є. Свенцицький. За твердженнями деяких істориків, в скиті були поховані український гетьман Іван Виговський, розстріляний в 1664 р. поляками, і його дружина Ольга. Розповідають також, що сюди неодноразово навідувався знаменитий гуцульський опришок Олекса Довбуш.
Манявський скит був одним із найбільших центрів культури та освіти. В його стінах була зібрана велика бібліотека з безліччю стародрукованих книг (одна частина цих прекрасних зібрань нині знаходиться у Відні, інша — у Львові). Другий ігумен монастиря Феодосій, сподвижник і наступник Іова Княгинецького, заснував в скиті школу хорового співу, яка здобула значну популярність далеко за межами України. За ініціативою Феодосія при монастирі було засновано і школу живописців. Розквіту вона досягла наприкінці XVII — початку XVIII ст., коли її очолював художник-чернець Іов Кондзельович. У 1698-1705 рр. під його керівництвом було створено так званий Богородчанський іконостас — визнаний шедевр українського мистецтва межі XVII-XVIII ст. Цей іконостас призначався для Хрестовоздвиженської церкви Манявського скиту. Після закриття монастиря в 1785 р. його продали в церкву в Богородчанах (звідси і назва — Богородчанська), в роки Першої світової війни вивезли до Відня, потім до Варшави. З 1923 р. іконостас зберігається у Львівському національному художньому музеї.
У 1676 р., під час польсько-турецької війни, скит зруйнували турки. Кошти на його відновлення присилали українські гетьмани, молдавські господарі, московський цар і вже до 1681 р. скит було відновлено.
У 1785 р. австрійські власті закрили монастир. Дерев’яну Хрестовоздвиженську церкву розібрали та перенесли в містечко Надвірна. Під час Першої світової війни вона згоріла. Решта споруд покинутого монастиря поступово занепадала.
У 1970-1980 рр. частину споруд Манявського скиту було реставровано, і в 1980 р. тут було відкрито історико-архітектурний музей. У 1998 р. скит було передано Українській православній церкві, і з того часу почалося справжнє відродження монастиря. Стародавня святиня піднялася з руїн у всій своїй колишній красі та величі. Нині Манявський скит є одним із найбільших православних монастирів на заході України.
