Зараз в нас усіх є складне завдання – вижити. Не патріотично? Не оптимістично? Зате реалістично, бо я фундаментальний реаліст.
Якщо з 2014 року в нас було завдання зупинити російську навалу, потім завдання зменшити окуповані росією частини Луганської та Донецької області методом звільнення від окупантів, зараз завдання надскладне: вижити в умовах щоденної російської агресії.
Чому так, спитають ті, хто побачив війну лише у 2022 році. Відповім у тексті. Ті, у кого війна почалася з 2014 року, таких дурних питань не задають. Вони давно й методично робили усе, щоб зупинити, звільнити, а зараз роблять усе. Щоб вижити самим й витягнути хоч би найближчих.
Війна-2014 й війна-2022, як й війна сьогодення, це різні війни. Я маю на увазі стратегію, застосування зброї та тактику ворога. Якби нам хтось сказав у 2014 році, що над нами будуть літати дрони-шахеди-герані й вони будуть полювати на наші будинки, підприємства й навіть людей з козами, ми б не повірили. Але такі сучасні війни, які технологічно змінюються майже кожні півроку. Хто не встигає – програв. Й тут важливо встигнути не лише осучаснити озброєння, а й осучаснити закони, політиків, людину, країну, суспільство.
Якщо з озброєнням ми ще якось встигаємо, в більшій частині завдяки допомозі, а не налагодженням свого виробництва (от тільки не треба про мільйон дронів, які ми можемо виготовляти в годину), то ось з осучасненням суспільства та політикуму в нас повний швах.
От радянські пам’ятники ми зносимо, вулиці перейменовуємо, а що з суспільством? А з суспільством в нас повний швах. Я часто пишу, що ми не з того краю почали декомунізацію. Її треба було розпочинати саме з суспільства, шкільної та освітньої програм, виховання, щоб в суспільстві з’явилося хоч будь яке розуміння трагедій, які пережила наша країна. А так, що ми маємо? Що на декомунізованій вулиці живе 80% людей, які мліють від «сделано в ссср», «ГОСТ как в ссср», «колбаса, как в ссср», «самое вкусное советское мороженное». А ні, є зміни, тепер усе це звучить українською.
Я часто пишу й про те, що на Донбасі люди у 2014 році мріяли не стільки про відділення від України, скільки про повернення в срср, й вбачали в росії месію, який за ручку відведе до «самого вкусного советского мороженного».
Ми нічого не зробили, щоб люди знали правду про ковбасу, морожене, ціну дешевих радянських продуктів. Ми нічого не зробили, щоб люди зрозуміли чому у їх місті не має стояти пам’ятник радянських катам й чому це кати, а не герої.
Я неймовірно вдячна пану Президенту Віктору Андрійовичу Ющенко за те, що він дав стусана суспільству й ми почали говорити про Голодомор. Ми почали згадувати, розуміти, вшановувати пам’ять закатованих голодом українців. Але в це «ми» не входить критична більшість населення, а це дуже погано.
Ми досі зробили лише мінімальні кроки для відновлення нашої історії. Історії, яка досі окупована російськими фейками та наративами. Наше суспільство досі живе в симулякрі, якій утворила радянська влада про «справедливую страну для простых людей, где надо все забрать и поделить». Критична більшість населення, навіть у вишиванках, навіть супер-пупер модняві блогери патріоти, навіть супер талановиті сучасні письменники та письменниці, я вже не кажу про наших надсучасних політиків, мислять радянськими наративами, пишуть радянськими наративами, мріють радянськими наративами.
Саме так легко лягає на суспільство та керує суспільною думкою російська пропаганда, бо вона калька з радянських наративів типу «забрать и поделить».
А усе це- критична більшість суспільства- є хто? Правильно! Виборці! Які вибирають нам «мир, труд, май» та шашлички на 9 травня.
Які саботують мобілізацію, перевищують повноваження, використовують службові повноваження й зброю у корисних цілях, які грабують країну під час війни, які зневажають військових. Саме тому я прихильник декомунізації суспільства. Як у пісні Ореста Лютого «Убий у собі м*скаля».
Прикладом декомунізації суспільства для мене завжди були країни Балтії, хоча й там досі є проблеми у вигляді шанувальників росії та мрійників про повернення срср.
Але зрештою ці країни зробили дужий (останнім часом не люблю слово потужний) марш-бросок у декомунізації населення. Найсильніший приклад, це екзамени на знання національної мови при отриманні громадянства. Суперова освітня програма, яка не містить радянських наративів там психологічного впливу від радянських вчителів. Виховання національної гордості, захист національних інтересів, захист національного продукту та культури. Формування національного середовища психологічно та морально вільної, а значить здорової людини.
А далі, це вже викорінення злоякісних пухлин у суспільстві. Нещодавно естонське правосуддя покарало ще одного шанувальника «русского мира». Й як я розумію, це впровадження нової юридичної практики в цій країні. Житель Естонії у 2022 році переказав криптовалюту, еквівалентну 54 євро, на підтримку російської армії. Звісно це відстежив державний фінмоніторінг. Не тягнувши кота за хвіст державник доповнив Кримінальний кодекс Естонії новим видом злочину – підтримка агресії іноземної держави.
Звісно Естонська служба безпеки (КАПО) викликала фінансиста вбивць та окупантів на допит. Звісно простий нарід перелякавшись заявив, що я не я й хата не моя, тобто, що прозрів, на росію не хоче, хоче жити в цивілізації, заробляти євро й мати страхову медицину, тому більше не підтримує російську агресію проти України. Прокуратура в Естонії в таких випадках дуже лояльна, бо ж каяття запорука виправлення людини, тому визначила, що винуватець повинен переказати українській благодійній організації суму, яка в 30-кратному розмірі перевищує пожертву триколорадній армії російського нацизму, а це 1638 євро.
Прокуратура дбайливо, щоб людина ніде не бігала, не гуглила, визначила благодійну організацію – це талліннський Центр Української Культури Ukraina Kultuurikeskus, який займається підтримкою Збройних Сил України. Що ж, Elagu Eesti!
Я б ще рекламу дала по телебаченню. Хто хоче скуштувати «самое вкусное мороженное из ссср» вам сюди й адресу прокуратури.
Оце реально розуміння, хто твій ворог й підготовка до війни. Бо країни Балтії муляють очі росії вже давно й про те, що вони наступні за Україною, росія вже не приховує. Й чим менше в цих країнах любителів срср та росії, тим сильніша в них оборона.
10 жовтня естонські прикордонники зафіксували на території так званого Саатсеського чобота — російської території, що врізається в естонський кордон у районі кількох сіл — незвичайну активність озброєних російських військових. Рух ділянкою траси Вярска — Саатсе негайно перекрили з міркувань безпеки. Й не тільки перекрили, а й встановили усі,- кхе-кхе, як би толерантно сказати,- дієві засоби, які зможуть перешкодити руху бронетехніки та людей. Тобто не розмінували в цілях безпеки, а навпаки, замінували, нашпигували й заштукатурили цю ділянку так, що комарі її облітати почали.
Оце я називаю дієві безпекові заходи від хворого на фашистську манію величі сусіда.
У місті Нарва, це теж Естонія й це найскладніше з політичної та безпекової точки зору місто, бо воно знаходиться на кордоні з росією, такий собі естонський «донбас», заборонили голосувати на місцевих виборах власникам російських паспортів. А це понад 15 тисяч людей, які втратили право голосу й право привести в Естонію війну.
Захист країни починається з розуміння, що твій сусід є твій вічний ворог. Що усі твої закатовані досі чекають на помсту й відплату. Захист країни починається з розуміння, що ти цінуєш кожне життя кожного громадянина, тому дієш превентивно маючи кордон з осередком новітнього фашизму. Захист країни починається з формування здорового національного суспільства й повного знищення радянських пухлин в ньому.
Що ж, це гарні приклади, може й ми навчимося. Бо щоб вижити нам треба таки стати русофобами, бо країни з високою толерантністю щодо росії є привабливою ціллю для неї.
Й ось поки писала про Естонію, російські літаки залетіли у повітряний простір Литви, побувши у небі 18 секунд й пролетівши 700 метрів. Схоже свій рівень «русофобії» мають підтягнути Литва та інші країни альянсу НАТО, бо це вигравання та демонстрація сили з боку росії закінчиться її повномасштабним вторгненням.
