Колись Дональд Трамп обіцяв закінчити війну в Україні за 24 години. Схоже, з часом годинник дещо зламався, а обіцянка трансформувалася в дедлайн до січня 2027 року.
Тепер Вашингтон намагається прискорити переговорний процес і домогтися мирної угоди між Україною та росією до початку січня.
Але є одна проблема: мир, який намагаються втиснути в політичний календар, далеко не завжди стає справедливим миром.
Російські вимоги, зокрема щодо територій Донбасу, обмеження українських військових можливостей та відмови від перспективи вступу до НАТО, нікуди не зникли.
І тут починається найцікавіше.
Європа, схоже, дедалі серйозніше усвідомлює, що може опинитися перед геополітичним фактом, створеним без її повноцінної участі.
Бо йдеться вже не тільки про українські території. Йдеться про майбутню архітектуру європейської безпеки.
І саме в цьому контексті варто дивитися на спроби Європейського Союзу змінити механізми ухвалення зовнішньополітичних рішень, зменшити залежність від принципу одностайності та позбутися ситуацій, коли одна країна може заблокувати рішення всього Союзу.
Це вже не просто бюрократична реформа.
Це спроба зробити Європу більш дієздатною в умовах, коли американська політика може змінюватися швидше, ніж європейські держави встигають узгоджувати власні позиції.
Але Європа не обмежується лише політичними заявами та пошуком нових механізмів ухвалення рішень.
Вона починає створювати й фінансову альтернативу американській політиці.
На тлі скорочення прямої американської військової підтримки Україна дедалі більше покладається на європейських партнерів. І Брюссель, схоже, усвідомлює, що просто висловлювати солідарність уже недостатньо.
Європейська комісія вже запропонувала додаткові 45 мільярдів євро підтримки України на 2027 рік. Із них до 25 мільярдів передбачено на військові потреби, ще до 20 мільярдів — на підтримку українського бюджету.
Фактично Європа намагається покрити приблизно дві третини прогнозованого фінансового дефіциту України на 2027 рік.
І тут важливо розуміти одну річ.
Європа не просто допомагає Україні пережити черговий рік війни. Вона інвестує у власну безпеку, намагаючись зменшити залежність від політичних рішень Вашингтона.
Тобто поки американська адміністрація намагається обмежити військову підтримку Києва та підштовхнути його до швидкої угоди, Європа шукає способи забезпечити продовження допомоги.
Це вже не просто розбіжність у поглядах на війну.
Це поступове формування іншої системи безпеки, у якій Україна стає одним із ключових елементів.
І, можливо, найбільший страх Європи полягає в тому, коли Вашингтон вирішить, що домовленість із Москвою важливіша за позицію Києва та інтереси європейських союзників.
Але є ще один гравець, позицію якого Вашингтон, схоже, не до кінця враховує.
І це Київ.
Україна не збирається ставити власну військову стратегію на паузу лише тому, що Трамп призначив черговий політичний дедлайн.
Показовою стала позиція Пентагону, де раптом вирішили пояснити Україні, що далекобійні удари по російській території нібито не дають потрібного результату, а іноді навіть погіршують ситуацію.
Цікава логіка: росія щодня завдає ударів по українських містах, енергетиці та цивільній інфраструктурі, а Україні пропонують переглянути ефективність ударів у відповідь.
Але Україна тримає середній палець і зносить недоміст. Бо Україна вже має власні далекобійні засоби ураження та власні можливості для проведення таких операцій. І нам не потрібний дозвіл на удари по росіїї або по окупованих територіях.
Київ демонструє, що не збирається віддавати право визначати умови власного опору на зовнішнє погодження.
І поки у Вашингтоні обговорюють, чому не варто бити по росії, українські Сили оборони послідовно руйнують її військову логістику та інфраструктуру, яка забезпечує продовження війни.
Символ путінської окупації, військова артерія та багаторічна демонстрація російської самовпевненості отримали чергове нагадування про те, що українська війна не закінчується за американським календарем.
Фактично Київ передає дуже простий сигнал: переговори — це переговори, а захист України — це наша справа.
І якщо хтось розраховує, що політичний тиск змусить Україну відмовитися від власних інструментів впливу на агресора, то, схоже, він недооцінює українську позицію.
Тому сьогодні ми бачимо три паралельні процеси.
Вашингтон намагається отримати швидкий політичний результат.
Європа шукає способи фінансово та військово підтримувати Україну, водночас вибудовуючи власну систему безпеки.
Україна продовжує боротьбу, демонструючи, що не збирається погоджувати власне майбутнє за чужою спиною.
А обіцянка закінчити війну за 24 години, схоже, остаточно перетворилася на політичний марафон, у якому Трамп хоче фінішувати першим, Трупін хоче отримати якомога більше, Європа намагається не залишитися за дверима переговорної кімнати, а ми не маємо права дозволити, щоб фінішну лінію провели по її території.
Ось така хуйня, малята!



















