100 Великих чудес України - Собор у Новомосковську

100 Великих чудес України - Собор у Новомосковську

Те, що цей величезний дев’ятиглавий храм зберігся до наших днів, можна вважати майже дивом. Походи царських військ проти козачої свободи, громадянська і Друга світова війни, войовничий атеїзм безбожної комуністичної влади, свавілля і байдужість чиновників — від всіх цих бід в Україні загинуло немало першокласних пам’яток, навіть збудованих з каменя і цегли. А дерев’яний Троїцький собор у Новомосковську встояв! Жодна бомба, жоден снаряд не пошкодили це диво української народної архітектури, не розтягнули його по колоді оскаженілі «борці за народне щастя» і чиновні холуї, для яких немає нічого святого, окрім власної кишені.

У XVII ст. у передмісті сучасного Новомосковська існувало лише декілька хуторів-зимників, заснованих запорізькими козаками. На межі XVII-XVIII ст. тут виникла слобода Самара, Самарчик, або Новоселиця, що незабаром розрослася до розмірів невеликого містечка. У середині XVIII ст. у Новоселиці — майбутньому Новомосковську — вже проживало близько 9 тис. мешканців.

Перша церква в Новоселиці була збудована близько 1734 р. і була простою хатиною, надбудованою другим верхом, криту очеретом і увінчану простим залізним хрестом. Через півстоліття вона вже сильно спорохнявіла. У 1773 р. київський генерал-губернатор на прохання Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької Січі, дозволив збудувати в Новоселиці новий храм.

«Перекази говорять, — пише Д. І. Яворницький в «Історії запорізьких козаків», — що, вирішивши побудувати замість старої нову церкву, запорізькі козаки разом з тим вирішили, що в такому храмі не повинно бути жодного залізного цвяха, тому що «не годиться в храмі Рятівника, розіпнутого на хресті і прибитого до нього залізними цвяхами, забивати в дерево залізні цвяхи, а потрібно в колоди вставляти дерев’яні тиблі і на них кріпити основу церкви». Храм закладений був по благословенню київського митрополита Гаврила Розанова в 1773 р. ... Вся церква, окрім кам’яного фундаменту, побудована була з дубової і соснової деревини, доставленої з сусіднього лісу Самари і складеного за допомогою тиблів, тобто чіпів між колодами, і замків, тобто по-особливому вирізаних зв’язків по кінцях колод. Храм був завершений, окрім бічних іконостасів, у 1778 р. і в цьому ж р., 13 травня, був освячений проїжджаючим по єпархії превелебним Євгеном...» Завершення будівництва співпало за часом з ліквідацією Запорізької Січі, так що Троїцький собор мимоволі став своєрідним храмом-пам’ятником минулій славі запорізького козацтва.

За словами Д. І. Яворницького, Троїцький храм в Новомосковську за красою, пишнотою та «сміливою до зухвалості» постановкою вважався у козаків дивом на все Запоріжжя. Творцем цього геніального творіння був народний архітектор-самоучка Яким Погребняк з села Нові Водолаги, що на Харківщині. Козацькій старшині — «батькам» — він спочатку не сподобався: був майстер людиною «непоказною» і до того ж рудим. «Але потім, коли майстер «намалював» в садку на доріжці фігуру церкви, «батьки» повірили його досвідченості, — пише Яворницький, — і вирішили будувати храм «дев’ять башт, або куполів, на три башти в ряд зі всіх чотирьох сторін»; причому «батьки» довго не могли зрозуміти того, що хоча верх церкви буде з чотирьох сторін і на кожній стороні будуть по три башти, але всіх башт вийде не 12, а 9; «батьки» забували, що четверта сторона входила в рахунок башт, що були в рахунку на трьох перших сторонах, тому і виходило всіх башт не 12, а 9. Коли, врешті-решт, це було осягнуто, то «батьки» уклали з майстром контракт, на підставі якого він зобов’язувався влаштувати в Самарі дерев’яний собор на дев’ять башт колом, за що паланка повинна була видати йому 2000 рублів; після здійснення контракту майстер з договірної суми добровільно поступився 24 рублями на помин власної душі». Вже уклавши контракт, майстер в якийсь момент піддався легкодухості, «засумнівався у власному мистецтві» і, втікши з міста, сховався десь на річці Самарі в очеретах. Там він ховався до тих пір, поки одного разу уві сні йому не з’явився сивий дідок — Микола-чудотворець — і не показав, як насправді треба будувати задуманий храм. Майстер, що надихнувся цим видінням, як розповідає переказ, поспішив виготовити модель майбутнього собору і, з’явившись у місто, показав її козацькій старшині, діставши загальне схвалення. Після цього будівництво храму почалося.

Конструктивне рішення собору, побудованого без єдиного залізного цвяха, не має аналогів в світовій архітектурі. Храм стоїть на кам’яному фундаменту, в плані він хрестовий, дев’ятизрубовий. Дев’ять його верхів мають по три заломи кожен; вони згруповані так, що утворюють пірамідальну композицію. У інтер’єрі зруби з’єднуються між собою фігурними арками. Розміри храму складають 27 х 27 м, висота центрального об’єму з хрестом — 35 м. Собор є незвичайно мальовничим завдяки складній композиції зрубів і багатозаломним верхам, і водночас напрочуд величний і монументальний. У його образі якнайповніше відобразилося народне уявлення про прекрасне.

Внутрішнє оздоблення церкви також було створене Якимом Погребняком. За словами Д. І. Яворницького, майстер «купол пофарбував зеленою яровиною; всередині розписав стіни і склепіння картинами релігійного змісту, а іконостас звів до склепінь і прикрасив його прекрасним різьбленням з різними фестонами і завитками і чудовим живописом у візантійському академічному стилі XVI та XVII століття, а також деякими екземплярами голландського і фламандського пензля, місцями наклав на нього срібні позолочені шати, місцями ж обробив якнайтоншою інкрустацією». Запорізьким товариством було пожертвувано в храм безліч предметів церковного начиння.

На початку XIX ст. до храму була прибудована дзвіниця — теж дерев’яна, триярусна, увінчана гранованим куполом. Нижній ярус дзвіниці має квадратний план, два верхніх — восьмикутні. В цілому дзвіниця має важкуваті пропорції, сухі архітектурні форми і виглядає стилістично не пов’язаною з собором.

У 1887 р. над собором вперше нависла серйозна загроза: він був визнаний «старим», вирішено було храм розібрати, а замість нього побудувати новий, цегляний, в офіційному «синодному» стилі. Дослідник запорізької старини Яворницький, який мав підтримку з боку патріотично налаштованої української інтелігенції, енергійно протестував проти цього бездумного рішення. Ці протести у результаті були почуті в Петербурзі. Храм вдалося відстояти. Його розібрали по колоді, замінили вінці, що погнили, заклали в підмурок цегляні опори і зібрали знову. Щоправда, в результаті цієї реставрації стіни побудовано без нахилу всередину, крівлям верхів надана суха форма, вертикальна обшивка дошками замінена горизонтальною. До осені 1888 р. реставрація храму була завершена.

За часів комунізму в історію собору було вписано немало гірких сторінок. У 1960-х роках цю пам’ятку козацької слави знов намагалися знищити, і знов Бог врятував її. Події тих років і відношення комуністичної влади до культурної спадщини українського народу знайшло своє віддзеркалення на сторінках роману Олеся Гончаря «Собор». Пройшовши через роки випробувань, Троїцький храм як і раніше служить прикрасою Новомосковська. Це найвидатніший твір слобожанської школи народної архітектури XVIII ст., одна з найкращих пам’яток не тільки української, але і всієї світової архітектури.

«...Вночі собор ніби ще величавіший, ніж удень... Собор стоїть в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій. Один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, — то мов похмурі цитаделі стоять з щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба...» (Олесь Гончар, «Собор»).