100 Великих чудес України - Замки Тернопільщини

100 Великих чудес України - Замки Тернопільщини

Тернопільщину за правом можна назвати «українською Кастилією»: кожна третя середньовічна українська фортеця знаходиться саме тут, в Тернопільській області. Щоправда, багато які замки дійшли до наших днів в руїнах, від деяких взагалі залишилися земляні вали, що лише обпливли. Інші відреставровані, деякі з них замки в Збаражі, Бережанах — мають статус історико-архітектурних заповідників. Пов’язані з яскравими історичними подіями, пам’ятні багатьма гучними іменами, замки Тернопільщини славні своєю видатною роллю в історії не тільки України, але і сусідніх країн.

У намисті замків і фортець «української Кастилії» є і замок в Тернополі — найстародавніша пам’ятка міста, включена до складу Національного заповідника «Замки Тернопільщини». Він був заснований в 1540 р. краківським каштеляном, воєводою російським і великим коронним гетьманом Яном Тарновським (1488-1561 рр.), для захисту від татарських набігів. У 1540-1546 рр. в долині річки Серет виросла досить могутня на ті часи фортеця. З півночі її прикривала річка Рудка з драглистими берегами, з півдня — великий штучний ставок, з боку міста замок захищав сухий ріст. Прямокутна в плані фортеця була оточена валом з дубовим частоколом, що йде зверху, у кутах стояли кам’яні башти. Вхід в замок, посилений кам’яною надбрамною баштою, розташовувався зі східного боку.

У XVI ст. Тернопільський замок безліч разів піддавався нападам татар. У 1672 р. його захопили турки, в руках яких місто і фортеця залишалися впродовж трьох років. Покидаючи Тернопіль, турки спалили дерев’яні укріплення замку і підірвали кам’яні башти. Лише через чверть століття фортеця (так званий Старий замок) була відбудована знов.

На початку XIX ст. тодішній власник замку Франциск Коритовський затіяв масштабну перебудову старої кріпосної твердині, маючи намір перетворити її на палац. Всі фортифікаційні споруди були розібрані, з південної сторони виріс триповерховий «Новий замок», весь ансамбль оточила огорожа з тесаного каміння з воротами, прикрашеними пілонами з гербами. У 1843 р. останній власник замку Тадеуш Туркулл продав його міській владі. Споруди колишнього замку були пристосовані під казарми.

Величезного збитку Тернопільському замку було завдано в роки обох світових воєн XX ст. У 1917 р. він був спалений відступаючою російською армією. Ще важчі руйнування замок пережив у березні-квітні 1944 р., коли в оточеному з усіх боків місті протягом п’яти тижнів велися запеклі вуличні бої. Глибокі підземелля Старого замку стали одним з головних опорних пунктів німецького гарнізону, що складався із залишків чотирьох піхотних дивізій, офіцерського штрафного батальйону і низки окремих частин загальною чисельністю 16 тис. осіб. Лише 15 квітня вцілілі німці — 2400 осіб — склали зброю.

У 1951-1954 рр. Тернопільський замок був відновлений і переобладнаний в Палац спорту. Старі підземелля, де розгорталися останні події 1944 р., довелося затопити водою і замурувати. Сучасний вигляд замку є наближеним до того вигляду, якого він набув до середини XIX ст. після всіх перебудов і реконструкцій. Від первинного замку XVI ст. до наших днів збереглася лише цокольна частина, товщина стін якої досягає 4,5 м. Розташування на схилі пагорба зумовило різноповерховість замкового ансамблю: з боку міста він виглядає триповерховим, а з боку річки — п’ятиповерховим (за рахунок додаткових двох поверхів склепінчастих казематів).

До найбільш відомих замків Тернопільщини належить Збараж, пам’ятний по роману Г. Сенкевича «Вогнем і мечем». «Це могутня фортеця і сильне укріплення на березі річки, — писав у XVII ст. турецький мандрівник Евлія Челебі. — Внутрішні і зовнішні споруди фортеці зроблені з білого каменю. У фортеці знаходяться три тисячі добре озброєних воїнів. У цитаделі є двісті будинків, дев’яносто церков і триста крамниць. Зупинившись на три дні і три ночі поряд з фортецею Збараж, ми обійшли і оглянули її. Це чудове укріплення, що має округлу форму, побудоване на родючій землі. У фортеці є троє воріт. Я не входив в цитадель. Бійниці башт її посаду мають висоту в десять ліктів. Рови низькі, розчищені, але дно їх мулисте. [Там] є арсенал і різні гармати. Є у фортеці майстерно побудовані з каменя палаци, але криті всі вони дранкою».

Сьогодні Збараж — місто-заповідник. Тут налічується близько сорока історико-архітектурних пам’яток, пов’язаних з багатовіковою історією міста, перша згадка про яке відноситься до 1211 р. Перлиною заповідника є Збаразький замок, що стоїть на високій горі (1626-1631 рр.). У XV ст. він належав князям Збаразьким, пізніше — Вишневецьким і Потоцьким.

Початок нині існуючому ансамблю Збаразького замку поклали брати Єжи (1573-1631 рр.) і Криштоф (1580-1627 рр.) Збаразькі. На початку XVII ст. Єжи Збаразький подав на ім’я короля прохання про дозвіл на розбирання старого замку князів Збаразьких (який був розташований на місці нинішнього с. Старий Збараж) і будівництво нового, бастіонного замку, що відповідав би всім вимогам тогочасної фортифікаційної техніки. Набувати плоті та крові ця ідея почала лише через півтора десятиліття, коли князь Криштоф Збаразький — видний дипломат, коронний конюх і староста кременецький — познайомився в Італії з відомим венеціанським архітектором Вінченцо Скамоцці (1552-1616 рр.), автором трактату «Ідея універсальної архітектури» («L’ldea dell’architettura universale», 1615 р.), багато разів перевиданого і перекладеного багатьма мовами. У 1612 р. Скамоцці на замовлення Криштофа Збаразького створив проект замку в Збаражі. Утілював його в життя інший майстер — фламандський архітектор Генріх ван Пеєн, діяльність якого була тісно пов’язана з сімейством князів. Він, зокрема, побудував палац Збаразьких в Кракові.

Перший камінь в підмурок замку був закладений в 1620 р. Будівництво йшло довго, з перервами. У 1627 р. Криштоф Збаразький помер і всі клопоти з будівництва замку лягли на плечі його старшого брата Єжи, коронного підчашого і каштеляна краківського, фаворита польського короля Сигізмунда III. У 1631 р. Єжи Збаразький помер у Кракові, на ньому припинив існування цей стародавній княжий рід. Замок в Збаражі перейшов в руки Вишневецьких — дальніх родичів князів Збаразьких. Спершу ним володів Януш Вишневецький, а після його смерті в 1636 р. — князь Дмитро Вишневенький (помер у 1682 р.). До цього часу в основному завершується формування ансамблю Збаразького замку.

Побудований на вершині гори, яка здіймається над річкою Гнезна, замок в Збаражі належить до типу ренесансних італійських замків «palazzo in fortezza» — «палац у фортеці». Під захистом валів і бастіонів розташувався елегантний, збудований у стилі пізнього Ренесансу палац. Основна структурна схема ансамблю майже без змін збереглася до нашого часу.

Укріплення замку, що мають в плані форму квадрата із стороною 88 м і займають площу більше 16 га, складаються з оточених ровами земляних валів, надбрамної башти і п’ятикутних бастіонів по кутах. Висота валів досягала 12 м — як говорили за старих часів, «на три списи висотою», а ширина була просто рідкісною — до 23 м! З усіх боків замок був оточений глибоким ровом не менш рідкісної глибини — до 40 м. Із зовнішньої сторони вали ескарповані і фанеровані тесаним каменем, з внутрішньої сторони в їх товщі влаштовані склепінчасті каземати. Всі інженерні рішення свідчать про те, що будівельники ставили перед собою завдання якнайкраще пристосувати укріплення для ведення артилерійського бою і водночас забезпечити максимально ефективний захист від ворожого вогню.

П’ятикутні бастіони, поставлені по чотирьох кутах замку, збереглися лише частково. Замок мав складну систему підземних комунікацій: під кожним з бастіонів були влаштовані тунелі, що сполучали їх з казематами і замковим двором, існували навіть підземні ходи, що забезпечували зв’язок з іншими оборонними пунктами міста. Всередину замку вели єдині ворота, над якими була споруджена могутня двоярусна башта. Від первинної споруди зберігся тільки нижній ярус, другий був надбудований в XVIII ст.

В оточенні валів стоїть двоповерховий, майже квадратний в плані палац. Його тильна сторона прилягає до південно-східного валу так, що другий поверх виходить на терасу, і з цієї сторони палац виглядає одноповерховим. Фасади будівлі зберігають стриманий архітектурний декор у дусі пізнього Ренесансу. Два бічні флігелі прибудовані вже в пізніші часи. Палацові інтер’єри не збереглися, лише їх назви — Білий зал, Дзеркальний зал, Органний зал, бібліотека, опочивальня, Кругла кімната — нагадують про минуле оздоблення і призначення.

Часом суворих випробувань для Збаразького замку стала визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. У вересні 1648 р. замок без бою здався загонам Максима Кривоноса. Роком пізніше, в липні-серпні 1649 р., біля стін замку розігралися події, описані на сторінках роману Г. Сенкевича «Вогнем і мечем»: 14-тисячне польське військо на чолі з князем Ієремією Вишневецьким, що сховалося в стінах Збаража, протягом 53 днів витримувало облогу об’єднаних 150-тисячних козацько-татарських сил на чолі Богдана Хмельницького і кримського хана Іслам-Гірея III.

У 1675 р., під час польсько-турецької війни, Збаразький замок був без бою зайнятий яничарами Ібрагима Шейтана і спалений дотла. Декілька років потому Дмитро Вишневецький відновив його. Після смерті Д. Вишневенького в 1682 р. Збараж перейшов в руки сім’ї Потоцьких. У цей період замок втрачає минуле військове значення, Потоцькі перебудовують його в магнатську резиденцію.

На початку XVIII ст. замок двічі — в 1707 р. під час Північної війни і в 1734 р. під час російсько-турецької війни — розграбували російські війська. Після цього настав період занепаду. Потоцькі практично не жили в Збаражі, замок був покинутий і поступово приходив в запустіння. У першій половині XIX ст. його продали Тадеушу Нементовському. Сім’я Нементовських стала останніми приватними власниками Збаразького замку, в їх руках він залишався до 1914 р.

У роки Першої світової війни російські війська розібрали на каміння частину замкових укріплень, підірвали каземати і пошкодили палац. З 1935 по 1939 рр. замок знаходився у розпорядженні польського Союзу офіцерів запасу. У цей період тут велися деякі реставраційні роботи, що торкнулися скоріше всього палацу і прибрамного будинку. З вогню Другої світової війни Збараж, на щастя, вийшов майже неушкодженим. З 1959 р. в стінах замку діє музей.

За 30 км від Збаража знаходиться Вишневець — колишній родовий маєток сім’ї князів Корибут-Вишневецьких, з якої вийшло безліч знаменитих діячів української і польської історії. У їх числі — легендарний Дмитро Байда-Вишневецький, засновник Запорізької Січі, страчений в 1563 р. за наказом турецького султана; князь Ієремія Вишневецький (1612-1651 рр.), воєвода російський — улюбленець польської шляхти, який в роки визвольної війни 1648-1654 рр. здобув сумну славу своєю жорстокістю; польський король Михайло Корибут-Вишневецький (владарював в 1669-1673 рр.). У різний час у Вишневці бували український гетьман Іван Мазепа, російський імператор Петро І, польський король Станіслав-Август Понятовський, Тарас Шевченко і Юліуш Словацький. Тут, у Вишневенькому палаці, знаменитий французький письменник Оноре де Бальзак познайомився зі своєю майбутньою дружиною Евеліною Ганською.

Замок у Вишневці заклав близько 1395 р. князь Дмитро-Корибут, син великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича. Спочатку він розташовувався на правому березі річки Горинь, там, де зараз знаходиться село Старий Вішневець. У 1494 р. князь Михайло Вишневецький заклав на високому лівому березі Горині новий замок, перебудований і укріплений в 1640-х роках Ієремією Вишневеньким. Тоді ж був побудований монастир-фортеця кармелітів, що увійшов до системи оборонних споруд Вишневецького замку. У 1655 м. Вишневець було жорстоко розграбоване і зруйноване татарами.

Початок розквіту Вишневецького замку за іронією долі припадає на епоху занепаду роду Вишневеньких. Михайло Серваци Вишневецький (1680-1744 рр.), великий гетьман литовський і один з найбагатших магнатів Річі Посполитої, став ініціатором будівництва на руїнах родового замку нової розкішної резиденції. До 1705 р. були відновлені вали і бастіони, до 1720 р. під їх захистом виріс розкішний новий палац, який своєю архітектурою нагадував прославлені французькі палаци епохи Людовика XIV.

Після смерті Михайла Вишневенького стародавній княжий рід згас. У 1744 р. маєток перейшов в руки родича Вишневецьких — Михайла Мнішека (1748-1806 рр.). З сімейством Мнішеків, три покоління якого володіли Вишневцем (1744-1852 рр.), пов’язані найкращі роки замку.

Перебудований в кінці XVIII ст. двоповерховий (у ризалітах — триповерховий) палац гордо піднісся над обривистим берегом Горині. У плані він має традиційну для стилю класицизму симетричну П-подібну форму. Центральний фасад прикрашає білосніжний портик з вісьма тосканськими колонами. Про внутрішнє оздоблення палацу ходили легенди. Знаходячись в найближчому оточенні короля Станіслава-Августа Понятовського, Михайло Мнішек мав можливість поповнювати свої приватні колекції першокласними витворами мистецтва — живописними полотнами, скульптурами, старовинними меблями, голландськими кахлями (частина цих колекцій нині знаходиться в музеї Вавельського замку в Кракові). Одних тільки портретів в картинній галереї палацу було близько шестисот, в їх числі — сімейні колекції Вишневецьких, Потоцьких, Сангушко, Чарторийських, Острозьких. Михайло Мнішек зібрав у Вишневці величезну бібліотеку. До середини XIX ст. у ній налічувалося близько 21 тисячі томів, серед яких були рідкісні стародруковані книги.

У 1852 р. Андрій Мнішек, останній власник палацу з роду Мнішеків, виїхав до Франції, захопивши з собою найбільш цінні речі з фамільних колекцій. Впродовж подальших десятиліть палац переходив з рук в руки, швидко втрачаючи залишки минулої пишності. Ансамбль Вишневецького палацу сильно постраждав в роки Першої світової війни, і був відновлений в 1920-х роках за участю архітектора В. В. Городецького. Нищівний удар нанесли палацу трагічні події лютого 1944 р., що супроводжувалися масовими вбивствами мирного населення. У величезній пожежі згоріли палац, костьол і мавзолей-усипальня князів Вишневецьких. У 1950-х роках фасади палацу були відновлені в колишньому вигляді, проте внутрішні приміщення все ж перепланували; низка споруд, що входили в ансамбль Вишневецького палацу, так і залишилась лежати в руїнах або просто зникла з лиця землі. Та все ж, незважаючи на значні втрати, палац у Вишневці залишається однією з найяскравіших пам’яток подібного роду в Україні.

На відміну від більшості інших замків, що будувалися, як правило, на високих місцях, замок в Бережанах розташований в долині, на острові, що огинається двома рукавами річки Золота Липа. Ансамбль цієї колись неприступній фортеці був сильно пошкоджений в 1944 р. і довгий час не відновлювався. Заснував Бережанській замок в 1534 р. Микола Сенявський, гетьман польний і воєвода російський. У XVI ст. Бережани були крупним центром міжнародної торгівлі, через містечко, що одержало в 1530 р. статус міста і магдебурзьке право, пролягала дорога з Львова на Кам’янець-Подільський. За задумом будівельників, замок повинен був забезпечувати безпеку цього торгового шляху і захищати місцеве населення від татарських набігів. Територія, яка була захищена валами, дозволяла вміщати не тільки все тогочасне населення міста (у 1570 р. воно складало всього близько 300 чоловік), але і жителів багатьох навколишніх селищ.

Будівництво замку продовжувалося з 1534 по 1554 рр. Вочевидь ним керували італійські інженери. Спочатку до складу ансамблю входили напівкругла бастея (кріпосна споруда для поздовжнього обстрілу, яка в XVI ст. замінила башти), палац з в’їзними воротами, що прилягав до неї, і чотириярусна башта-донжон. У першій половині XVII ст. під керівництвом відомого французького військового інженера Гійома Льовассера де Боплана замок був укріплений валами з чотирма бастеями по кутах. По всьому периметру внутрішнього двору були споруджені кам’яні двоповерхові житлові корпуси, що входили до складу єдиної оборонної системи замку: їх стіни із зовнішньої сторони прорізали бійницями і мали товщину до 2 м. Будівлі увінчувалися атиками з глухими аркадами, в яких теж прорізали бійниці (до наших днів такий атик зберігся лише на будівлі палацу). В’їзд в замок, оформлений різьбленим білокам’яним порталом в строгих ренесансних формах, розташовувався в першому ярусі палацу. Його захищала масивна напівкругла бастея, яка була далеко випнута вперед.

Якщо із зовнішньої сторони замок виглядав досить суворо, то з боку внутрішнього двору його споруди мали вигляд скоріше пишного палаццо в стилі італійського ренесансу. Стіни житлових корпусів і палацу прорізали великими вікнами, уздовж фасадів тягнулися двоярусні аркади-галереї. Інтер’єр палацу відрізнявся багатством і розкішшю.

У XVII ст. замок в Бережанах входив до числа сильних фортець на південно-східних кордонах Річі Посполитої і жодного разу не був узятий штурмом. Його стіни успішно протистояли татарам в 1615, 1621, 1623, 1624 рр., шведам в 1655 р., туркам в 1675 і 1676 рр. Лише в 1648 р. замок був без бою захоплений козаками Максима Кривоноса.

На початку XVIII ст. трансильванський князь Ференц Ракоці II, очільник повстання куруців в 1703-1711 рр., провів декілька місяців в Бережанському замку. Саме тут він написав свою знамениту декларацію «З Богом, за батьківщину і свободу!», закликаючи угорців до повстання проти австрійського владарювання. У 1707 р. Бережани відвідав російський імператор Петро І. У ту пору в Польщі було цілих два королі: Станіслав Лещинський, що опирався на підтримку шведів, і Август II Саксонський, союзник Петра І. Польська шляхта розкололася на два табори; власник Бережан, Адам Микола Сенявський, виступив на стороні короля Августа. Петро І, що приїхав в Бережани з Жолкви, з цікавістю розглядав замок, вивчав його оборонні можливості. Через два роки замок був атакований загоном А. Смігельського, прихильника короля Станіслава Лещинського, але стіни бережанської твердині виявилися йому не по зубах.

Впродовж двох сторіч замок в Бережанах належав магнатському сімейству Сенявських. На межі XVII—XVIII ст. неприступна колись фортеця була перебудована і перетворилася на розкішну резиденцію. Сенявські зібрали величезну колекцію живописних полотен, скульптури, зброї і обладунку, витворів прикладного мистецтва. Тут жили і працювали багато відомих художників і скульпторів, зокрема прославлений майстер Ян Пфістер (1573-1642 рр.). Замок в Бережанах із захопленням описували мандрівники, зокрема Ульріх фон Вердум (1674 р.). Навіть він, який побачив безліч замків Бельгії, Франції і Німеччини, не утримався від захоплення побачивши бережанську твердиню. У XIX ст. польський письменник З. Качковський описав замок у романі «Sodalis Marianus», безліч поетичних рядків присвятив йому Юліуш Словацький.

Після смерті в 1726 р. Адама Сенявського, останнього з роду, місто і замок перейшли в руки Чарторийських, потім Любомирських. Для всіх цих нових господарів, що володіли величезними маєтками, замок в Бережанах не представляв великого інтересу, і вже в кінці XVIII ст. він почав приходити в запустіння.

У 1785 р., після розділу Річі Посполитої, замок конфіскували австрійські власті, всі цінності були вивезені, в палаці влаштували казарми. У 1829 р. були розібрані верхні яруси башт, пізніше знесені земляні бастіони.

На межі ХІХ-ХХ ст. замок належав сімейству Потоцьких. Роки Першої світової війни стали для Бережан важким випробуванням: майже рік (1916-1917) в цих місцях проходив фронт, велися затяжні позиційні бої. Під час польсько-радянської війни 1920 р. замок був ненадовго зайнятий Червоною Армією. Незадовго до цього найбільш дорогоцінні скульптури і картини були евакуйовані до Кракова і нині зберігаються в музеї замку Пескова Скала.

У період між війнами останній приватний власник Якуб Потоцький подарував Бережанський замок польській армії, він був частково відреставрований. Під час Другої світової війни споруди замку були підірвані. Але, не дивлячись на руйнування, заподіяні пам’ятці в XX ст., Бережанський замок залишається справжнім шедевром оборонної архітектури, одним з найяскравіших творінь епохи Ренесансу.

«Українська Кастилія» зберегла ще безліч інших першокласних пам’яток оборонної архітектури: замки в Микулинцях і Теребовлі, Копичинцях і Чорткові, Лановцях і Підгайцях. Одні з них відреставровані, інші ще чекають свого часу. Але, незалежно від того, в якому стані ці замки дійшли до наших днів, всі вони залишаються живими свідками яскравих сторінок історії України.