На початку XX ст. у Києві склалася архітектурна школа, представники якої поєднували стилі різних історичних епох. До них належав і відомий зодчий П. Альошин, який використовував форми неоампіру, неороманіки, модерну та українського необароко.
Павло Альошин народився в Києві у родині купця другої гільдії — колишнього селянина Калузької губернії Федота Альошина. Дерев’яний двоповерховий будинок, у якому пройшло дитинство майбутнього архітектора, до 1987 р. розташовувався на вулиці Б. Хмельницького, 65. Після закінчення реального училища (вул. Велика Житомирська, 2) 17-річний Павло став студентом Петербурзького інституту цивільних інженерів і 1903 р. подав на конкурс проект будівлі економічного училища в Києві. Проект переміг і був втілений у життя в 1905-1907 рр. на вул. Ярославів Вал, 40 (нині Інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого). Співавтором молодого архітектора став досвідчений зодчий П. Голландський. Після закінчення інституту в 1904 р. П. Альошин проектував будинки в Києві та Петербурзі. Завершивши у 1917 р. навчальний курс у Петербурзькій академії мистецтв1, він отримав другий диплом — архітектора.
До 1917 р. П. Альошин звів у Києві чимало визначних споруд, будував і в подальші роки: у 1918-1920 рр. — як головний архітектор Києва, в 1922-1924 рр. — губернський архітектор. Йому належать проекти робітничого селища ХТЗ та школи-інтернату в селищі Новий Харків (1929-1931 рр., у співавторстві з П. Доліщинським та П. Шпарою), селекційної станції у с. Миронівка (1922 р.), сільських шкіл Київщини, створених з використанням елементів української народної архітектури (1920-1922 рр.). У 1931 р. за проектом П. Альошина у Києві на Брест-Литовському проспекті у стилі конструктивізму2 було споруджено «зразкову школу» (с/ш № 71 поряд зі станцією метро «Шулявська», нині редакція газети «Голос України») з просторими залами для малювання і занять фізкультурою, спеціалізованими кабінетами, бібліотекою, читальним залом. Для того часу це споруда, аналогів якої не було серед радянських шкільних будівель.
П. Альошин взяв активну участь у заснуванні Київського архітектурного і художнього інституту (майбутнього Київського художнього інституту3), професором якого був з 1921 р. У 1945 р. Альошина обрали дійсним членом Академії будівництва й архітектури УРСР, з 1946 р. він — доктор архітектури. Помер П. Альошин 1961 р., похований на київському Лук’янівському кладовищі. Над його могилою встановлено пам’ятник (скульптор Ф. Коцюбинський, архітектор А. Ігнащенко).
Як архітектор П. Альошин розпочинав у Петербурзі, де проектував будівлі для різних міст Російської імперії. У січні 1909 р. його проект Міської публічної бібліотеки в Києві було відзначено другою премією, проте він не був втілений у життя через значну вартість, як і проекти будівель Купецького зібрання та Губернської земської управи, подані на всеросійські конкурси у 1913 та 1914 рр. У 1914 р. під керівництвом Альошина в Києві було проведено реконструкцію «Мазепинського» навчального корпусу Братського монастиря.
1 Далі у тексті — ПАМ.
2 Конструктивізм — естетичний напрям, що виник на початку XX ст. В архітектурі проявляється у раціональній доцільності, економності, лаконізмі у засобах вираження, запереченні декоративності.
3 Далі у тексті — КХІ.
«Перлиною» творчості архітектора вважають будівлю Педагогічного музею у Києві (1909-1911 рр., вул. Володимирська, 57; нині Будинок учителя), споруджену у формах неокласицизму1 і відбудовану 1937 р. за проектом автора. В оздобленні його інтер’єру Альошин застосував кольорове скло, деревину різних порід, мармур. Триповерховий фасад Педагогічного музею з півротондою декоровано вапняком, його дах завершує скляна баня.
П. Альошин зробив значний внесок у формування архітектурного «обличчя» вулиці Володимирської, спорудивши на ній, окрім Педагогічного музею, Жіночу гімназію святої княгині Ольги та два бібліотечні будинки поряд з «червоним корпусом» Університету Святого Володимира. Будівлю Ольгинської гімназії (1909 р., перетин вулиць Володимирської та Б. Хмельницького, 15; нині належить НАН України) також споруджено у стилі неокласицизму. По периметру споруду оперізують пілястри2 іонічного ордеру3, а два входи, які значно відрізняються один від одного за архітектурним вирішенням, урізноманітнюють і прикрашають два головних фасади.
Ще однією відомою київською спорудою П. Альошина є двоповерховий особняк М. Ковалевського (1911-1913 рр., перехрестя вулиць П. Орлика і Шовковичної), споруджений у формах романської4 архітектури й увінчаний круглою баштою. Образу середньовічного замку йому додають такі архітектурні елементи, як аркада над головним порталом, облицювання з сірого граніту та штучного каменю. Цікавою деталлю є рельєфні маскарони у вигляді котячих голів з довгими вусами, у них деякі дослідники вбачають шаржований автопортрет самого Альошина. На жаль, від первісних інтер’єрів будинку (дзеркальної зали, кабінету з восьмигранною стелею і майоліковим каміном, інкрустованого паркету, позолоти, мармурового обличкування, художньої бронзи) до нашого часу майже нічого не збереглося. Хоча зовні будинок подібний до рицарського замку, його внутрішнє планування цілком відповідало побутовим потребам людини початку XX ст.
1 Художній напрям другої половини XIX — початку XX ст., який звертався до естетичних традицій античності, ренесансу та класицизму.
2 Виступна на поверхні стіни напівколона, що має базу і капітель.
3 Архітектурні «ордери» (з лат. «порядок») визначають структуру і художні особливості конструкції будівель. Іонічний ордер — винахід давньогрецьких архітекторів, ґрунтований на колонах, декорованих поздовжніми кайелюрами, що спираються на основу-базу складного профілю. Декоративне завершення колон — капітелі — прикрашені двома вишуканими завитками-волютами.
4 Назва цього архітектурного стилю походить від латинської назви Рима. Побутував у Західній Європі в ХІ-ХІІ ст., багато запозичив від архітектури Давнього Риму.
Для свого батька — будівельного підрядника і купця — П. Альошин спроектував у Києві кілька прибуткових будинків. Один із них — у стилі модерн1 (1909-1910 рр., перетин вулиць Б. Хмельницького та О. Гончара) споруджено під час київської «будівельної лихоманки». Його «візитною карткою» є довгий і широкий декоративний фриз2 із майолікових плиток, розташований угорі. Перший поверх призначався для крамниць, на горішніх розташовувались багатокімнатні квартири, які здавали в оренду.
Ще один прибутковий будинок П. Альошина (1914 р., вул. Виноградна, 5) споруджено у формах раціонального модерну. Головний фасад цієї п’ятиповерхової споруди декоровано гранітним порталом і чотирма колонами; його окрасою є також оригінальні сегментоподібні балкони. В інтер’єрах будинку збереглися ліпнина у формах бароко і ренесанс, витончені різьблені дерев’яні деталі, мармурові й паркетні підлоги. У технічному оснащенні цієї споруди Альошин (не лише архітектор, а й дипломований інженер) передбачив такі новації, як ліфти (два вантажних і один пасажирський), механічну браму, морозильні камери, піч для спалювання сміття, вентиляцію, каналізацію тощо. У конструкціях будівлі, поряд з традиційними цеглою та деревом, було використано залізобетонні конструкції.
Не всі будівлі, спроектовані П. Альошиним, збереглися до нашого часу. У роки Другої світової війни зруйновано шестиповерховий прибутковий будинок Ф. Альошина (1914-1916 рр., вул. Володимирська, 19), декорований у традиціях української барокової3 архітектури: його стіни вкривав стилізований український орнаментальний декор, а профіль даху мав характерні «заломи».
1 Назва цього авангардистського мистецького напряму др. пол. XIX — поч. XX ст. означає «сучасний». Інші назви, які вживали у Франції, Німеччині, Австрії — «ар-нуво» («нове мистецтво»), «югендстиль» («молодий стиль»), «сецесія» («відокремлення»). В архітектурі диктує відмову від прямих ліній і кутів на користь «природніших» ліній, використання нових матеріалів (металу, скла, залізобетону), створення водночас гарних і функціональних споруд з естетичними інтер’єрами.
2 З італ. «прикраса» — горизонтальна скульптурна чи живописна композиція, що прикрашає верхню частину стіни.
3 Мистецький напрям XVIII ст., сформований під впливом західноєвропейського бароко XVI-XVIІ ст. В українській бароковій архітектурі домінують парадність та пишний декор: фронтони вибагливої форми, багате ліпне обрамлення стін, віконних отворів та порталів, майолікові декоративні вставки; використання колон різних архітектурних ордерів тощо.
Окремо треба згадати київські будівлі, спроектовані П. Альошиним у стилі конструктивізму. Насамперед, це чотириповерховий будинок лікаря (1928-1930 рр., вул. В. Житомирська, 17/2), споруджений для житлового кооперативу «Радянський лікар». Лаконічні площини стін з цегли жовтого та червоного кольорів були урізноманітнені балконами, еркерами та лоджіями. На пласкому даху влаштовано перші в Києві прогулянковий майданчик і солярій. Квартири в «будинку лікаря» планувалися надзвичайно комфортними: з двома-п’ятьма кімнатами, вітальнями, холами, зі спеціальними «холодними шафами» на кухнях (аналогами холодильників), камінами. П. Альошин мав у цьому будинку п’ятикімнатну квартиру, де мешкав до самої смерті. 1982 р. на «будинку лікаря» було встановлено бронзову меморіальну дошку (скульптор В. Клоков, архітектор А. Ігнащенко).
Другий «будинок лікаря» (1932-1935 рр., вул. Заньковецької, 5/2) був подібний до першого за лаконізмом і геометричністю, нестандартним оформленням кутів, раціональним плануванням квартир. Однак на той час конструктивізм уже не вітався радянським керівництвом, тож Альошин надав «другому будинку лікаря» певних рис класицизму.
У співавторстві з В. Осьмаком П. Альошин спорудив у стилі неокласицизму подібні будівлі бібліотеки Київського університету та корпус гуманітарних факультетів (1929-1930 рр.; 1939-1940 рр., вул. Володимирська, 58 та 62). У післявоєнний час П. Альошин керував відбудовою Київського університету (1944 р.) та Марийського палацу (1946-1949 рр.), що постраждали під час війни.
