Один із основоположників українського модерну в архітектурі, міністр шляхів УНР, депутат українського і польського парламентів, діяч українського національно-визвольного руху і культурного відродження.
Народився у с. Базилівці (нині с. Крупське Конотопського р-ну Сумської обл.) у родині землеміра та польської шляхтянки з родини Сарнавських. Усі три сини цього подружжя зробили внесок у розвиток української науки й культури і всі закінчили свої дні в еміграції. Останнє й стало причиною того, що ім’я С. Тимошенка довгий час було майже невідомим в Україні, а загибель 1918 р. у Харкові творчого архіву архітектора дає змогу дослідникам лише в загальних рисах відтворити його біографію. Старший брат С. Тимошенка — Степан — став фахівцем з теоретичної механіки; молодший, Володимир, брав участь в українському національно-визвольному русі, був заступником Міністра торгівлі і промисловості в уряді гетьмана П. Скоропадського, співробітником наукових установ Української академії наук. Сам же Сергій після закінчення реального училища у Ромнах вступив до Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, 1903 р. став членом Революційної української партії (пізніше — Української соціал-демократичної робітничої партії). Закінчивши 1906 р. інститут, С. Тимошенко повернувся до України, де створював інфраструктуру залізничної станції м. Ковеля: під його керівництвом було збудовано приміщення кондукторських і паровозних бригад, школу, інтернат, склад; за його проектами — земський шпиталь і жіночу гімназію. З 1908 р. С. Тимошенко працював у Києві інженером на Південно-Західній залізниці, водночас створюючи проекти цивільних споруд, зокрема будинків Л. Юркевича1 та С. Лаврентьева. Наступного року він переїхав до Харкова, де створював інфраструктуру кількох ліній Південно-Донецької залізниці, брав участь у спорудженні будинку управління Північно-Донецької залізниці (1914-1917 рр.).
За проектами інженера С. Тимошенка було споруджено електростанцію та виробничі цехи, адміністративні будівлі та робітниче містечко зі школою хімічного заводу товариства «Русскокраска» у Куп’янському повіті. С. Тимошенко брав участь і у зведенні будинків для інженерів та майстрів заводу «Коксобензол» на станції Рубіжна. Як керівник конструкторського бюро, яке займалось електрифікацією Донецького басейну, він створював проекти силових станцій та робітничих містечок.
Із власної архітектурної майстерні С. Тимошенка у Харкові вийшли проекти Повітової земської управи у м. Червонограді (колишній Костянтиноград) Харківської обл. та Кустарного музею Полтавського земства; харківських приватних особняків Попова, Томицького та Лазаревых (1912-1914 рр., вул. Полтавський шлях, 46, пров. Кравцова, 13, вул. Плеханівська, 29). Одним із кращих у харківському доробку
С. Тимошенка є двоповерховий будинок підприємця І. Бойка у стилі «український модерн» (1914 р., вул. Мироносицька, 44), створений у співавторстві з П. Ширшовим та П. Соколовим. Знищення вишуканого купола у вигляді церковної главки та надбудова верхніх поверхів у 1930-х роках змінили первісний авторський задум. Проте нижній об’єм зберіг такі виразні елементи, як шестикутні вікна, оригінальне облямування вхідних дверей-порталу. Стіни вестибюлю декоровано мальовничими квітами, кольоровим орнаментом (створеними за ескізами С. Васильківського та М. Самокиша); двері оздоблено різьбленням.
1 Лев (Левко) Юркевич (1885-1918 рр.) - соціал-демократ, народився у с. Кривому Сквирського пов. Київської губ. у поміщицькій родині, з 1904 р. навчався у Київському університеті, 1907 р. виїхав за кордон. Прибутки від своїх маєтків віддавав на українську визвольну справу, зокрема фінансував видавництво «Дзвін» у Києві. Помер у Москві.
У своїй творчості С. Тимошенко (як і засновники українського модерну П. Альошин, В. Дяченко, В. Кричевський) використовував набутки старовинної української архітектури. Проектуючи церкву у Харкові, каплицю у Лубнах, народні будинки на Полтавщині, він використовував елементи українського бароко. Будівлі в українському стилі Тимошенка здобували нагороди на конкурсах, проведених у 1907-1918 рр. у Москві, Києві, Харкові, Єлисаветграді (нині м. Кіровоград). Зокрема це училище ім. Т. Шевченка (1913-1916 рр.) у м. Павлівка-Лозова (нині м. Брянка Луганської обл.).
Під час «харківського періоду» С. Тимошенко брав участь у діяльності таких патріотичних організацій, як Українське літературно-художнє та етнографічне товариство ім. Г. Квітки-Основ’яненка, Українське художньо-архітектурне відділення Харківського літературно-художнього гуртка (до якого належали С. Васильківський, В. Кричевський та багато інших тогочасних художників й архітекторів). Члени відділення у 1912-1917 рр. влаштовували щорічні мистецькі виставки, на яких популяризували здобутки українського народного мистецтва та архітектури, переосмислені у руслі модерну. Так відбувалося становлення С. Тимошенка — архітектора, який твердо стояв на українських культурних засадах.
Після Лютневої революції 1917 р. С. Тимошенко ввійшов до української фракції харківської Ради робітничих солдатських і селянських депутатів та був обраний гласним губернського земства, яке делегувало його на Всеукраїнський з’їзд земств. Національний з’їзд Харківщини обрав його головою місцевої Національної Ради (яка підтримувала Центральну Раду), а восени 1917 р. — головою Селянського з’їзду Слобідської України. Під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського у листопаді 1918 р. наказом головного отамана УHP С. Петлюри Тимошенка було призначено губернським комісаром Харківщини. З 1919 р. (коли до Харкова вступили війська більшовиків) він працював у Києві старшим інспектором залізниць Міністерства шляхів в уряді УНР (яке незабаром очолив), ініціював створення Українського архітектурного інституту. Після поразки УНР разом з урядом та армією УНР пройшов шлях Другого зимового походу, за який його було нагороджено Хрестом С. Петлюри. У 1920-1921 рр., перебуваючи в еміграції у Польщі, входив до урядів В. Прокоповича та А. Левицького.
З 1924 р. С. Тимошенко викладав архітектуру в Українській господарській академії в чехословацькому місті Подебради: 1925 р. його обрали деканом інженерного факультету, 1927 р. — ректором Академії. У 1930 р. Сергій Прокопович залишив академію, прийняв польське громадянство і переїхав до Луцька, де спроектував кілька церков та понад 40 цивільних споруд по всій Волині. Його авторський проект забудови типового волинського хутора у стилі «українське бароко» (з використанням сучасних вимог гігієни та агротехніки) польська влада визнала взірцевим. С. Тимошенко відновив в українському стилі Братську церкву в Луцьку та церкву у с. Гораймівка (1935-1937 рр., нині Маневицького р-ну Волинської обл., знищено у роки Другої світової війни). Його було обрано депутатом Луцької міської ради і польського парламенту, членом Церковного братства і Товариства Лесі Українки, Гуртка діячів українського мистецтва у Львові, мистецького товариства українських емігрантів «Спокій» у Варшаві.
Мешкаючи у Львові (де працював в архітектурних бюро І. Левинського та Польського будівельного товариства), С. Тимошенко будував храми і будинки у с. Мразниці біля Борислава та у с. Броники на Волині, дерев’яну монастирську церкву у с. Зарваниця на Поділлі; виготовив проекти церков для львівських передмість Клепарова та Левандівки. Для Львова він розробив проекти найбільшого в місті готелю та садиби Теплиця на вул. Потоцького, план перебудови Національного музею ім. Андрея Шептицького, а також палацу в Підгірцях.
У 1943 р., з просуванням лінії фронту на захід, С. Тимошенко змушений був виїхати з України, знаючи, що радянська влада не вибачить йому співпрацю з українськими революційними урядами. Через Перемишль, Львів, Загреб, Прагу, Карлсбад у 1945 р. він потрапив до німецького міста Гейдельберг, а наступного року переїхав до брата Володимира у США. Останні роки життя провів у м. Пало-Альто в Каліфорнії, де і був похований. За цей час він спроектував кілька церков для українських емігрантів у Канаді, Аргентині та Парагваї. Однією з останніх робіт С. Тимошенка став надгробок Симонові Петлюрі в Парижі.
Відомий архітектор залишив понад 400 різноманітних будівель та архітектурних комплексів.
