100 Великих діячів культури України - Архітектор Вербицький Олександр Матвійович (1875-1958 рр.)

100 Великих діячів культури України - Архітектор Вербицький Олександр Матвійович (1875-1958 рр.)

Архітектор, дійсний член Академії архітектури УРСР, професор.

Народився у м. Севастополі в сім’ї будівельника. Після закінчення реального училища продовжив навчання у Петербурзькому інституті цивільних інженерів, який закінчив з двома золотими і срібною медалями. Переїхавши до Києва, молодий архітектор працював десятником на спорудженні Політехнічного інституту та помічником виконроба під час будівництва В. Ніколаєвим Оперного театру. Разом з останнім Вербицький також створював проект собору Святого Миколая у київському Покровському монастирі. Працюючи понад 30 років архітектором управління Південно-Західної залізниці, О. Вербицький у 1903-1910 рр. спроектував і спорудив інфраструктуру багатьох залізничних станцій: аукційний зал у Києві; вокзал, віадук та гімназію у Ковелі; пасажирську станцію в Глобах; станцію Київ-товарний (контора та пакгаузи) у стилі «технічний модерн» (1907 р., вул. І. Федорова, 32 нині пам’ятка архітектури); цукровий завод з «Народним будинком» і адміністративним корпусом на станції Верхнячка Черкаської обл.; паровозне депо в Дарниці у Києві. Вербицький також є автором проектів гуртожитку студентів київського Політехнічного інституту, будинку для безпритульних дітей у Черкасах (1916 р.), портового елеватора в Одесі, паперової фабрики в м. Малині на Житомирщині (1906-1907 рр.), багатьох інших промислових та громадських споруд.

Залізничний вокзал у Ковелі (зруйновано у 1944 р., після Другої світової війни споруджено сучасну будівлю) до 1917 р. вважали одним із шести кращих у Російській імперії. Його центральний вхід прикрашали дві вежі з високими стрільчастими баштами, міжвіконня — прямокутні пілястри, зали очікування — мармурові колони. Фасади будинку залізничників у Ковелі О. Вербицький розробив у традиціях українського модерну (вул. Театральна, 11, нині готель).

До найвідоміших проектів О. Вербицького належать садиба в маєтку Богополь (1904 р., біля м. Первомайська Миколаївської обл.) та низка споруд у Києві: головний фасад Державного банку, інтер’єр актової зали Політехнічного інституту (1902 р.); адміністративний будинок Південно-Західної залізниці (1910-1912 рр., вул. Пушкінська, 14, донедавна — центральні залізничні каси1); багатоповерхові прибуткові будинки на вул. Банковій 12, Володимирській 22, Рейтарській 222 (1912 рр.) та Б. Хмельницького 52 (1904 р.), декоровані у стилі стриманого, проте виразного віденського модерну. Особливістю фасаду триповерхового будинку3 (1907-1908 рр., вул. Лютеранська, 15) є контраст синьо-зеленої керамічної плитки (розміщеної під вікнами, на фризі з рослинним орнаментом та на панно із зображенням грецького бога Пана), гладких стін і штучного рустованого каменю.

Не всі задуми архітектора втілювались у життя. Так, прибудова з баштою до семиповерхового прибуткового будинку (1904 р., вул. М. Заньковецької, 7), що мала виходити на вулицю Лютеранську, залишилася на кресленнях. Проте всі інші деталі, розроблені проектувальником (чіткий вертикальний поділ фасадів будинку, поєднаний з характерним для модерну складним ритмом різних за формою вікон; рельєфні смуги зі стилізованими рослинними мотивами, великі «замкові» камені; руст; великі маскарони у простінках) було відтворено під час будівництва.

1 Спроектовано у стилі раціоналістичного модерну, позбавлений надмірного декору, з м’якими обрисами вікон, дверей, еркерів і балконів.

2 Його фасад у стилі раціонального модерну прикрашають ліпні гірлянди квітів, вази, розетки та маскарони у вигляді жіночих голів, вкраплені в масив будинку, кутова башта з гострим шпилем.

3 Зруйновано у роки Другої світової війни, 1948 р. відбудовано з переплануванням. У ньому певний час мешкав сам О. Вербицький.

Колишня актова зала Політехнічного інституту (1902 р., нині Зала засідань вченої ради НТУ «Київського політехнічного інституту»1) нагадує урочисте палацове приміщення. Її освітлюють два яруси вікон: великих нижніх з півкруглим завершенням і парних верхніх, декорованих «пучками» колон з коринфськими капітелями. Міжвіконні простінки заповнено подвійними пілястрами та ліпними орнаментальними вставками (пагонами винограду та аканту, гербами із символами інженерних спеціальностей), що, наче килим, вкривають поверхню стін. Стелю зали поділено повздовжніми і поперечними декоративними балками, які спираються на стінні фігурні консолі. Розписи стелі імітують геометричне різьблення та заглиблення-кесони. Двоє вхідних дверей симетрично розташовані обабіч довгої викладацької кафедри; стіни над ними декоровано рельєфними аркатурами та ліпними орнаментами. З іншого боку зали на рівні другого ярусу розташовано балкон з ажурними балюстрадами, поділений трьома арками.

Окрасою київського району Липки є будівля колишнього Державного банку, споруджена у 1902-1905 рр. за проектом інженерів О. Кобелева та О. Вербицького (вул. Інститутська, нині НБУ). Спочатку споруда мала два поверхи; у 1935 р. за проектом В. Рикова та О. Кобелева було надбудовано ще два, які гармонійно вписались у первісний авторський задум. О. Вербицький є автором головного фасаду у стилі північноіталійської готики і раннього флорентійського Відродження. Кути будівлі прикрашено витими колонками з декоративними башточками, які підтримують постаті грифонів (скульптор Е. Саля). Головний фасад має тричастинну композицію. Фасад декоровано цегляною кладкою та штучним каменем — імітацією сірого граніту і рожевого пісковика. Вишуканий трьохарковий портал у центрі фасаду декоровано колонами з лабрадориту (що підтримують балкон) і двома симетричними ризалітами з балкончиками, подвійними видовженими вікнами і легкими кутовими вежами. У ризалітах розміщено рельєфні зображення гербів Київської, Подільської та Волинської губерній, а також чотири картуші із зображенням атрибутів галузей суспільної діяльності, які потребують банківських кредитів: торгівлі (жезл бога Меркурія — кадуцей), промисловості (зубчате колесо, циркуль та креслярська лінійка — рейсшина), сільського господарства (ціп, снопи колосся), транспорту (якір, колесо, крила). Бічні частини головного фасаду прикрашають ряди вікон, на першому поверсі розмежовані тонкими коринфськими колонами, а на другому — прикрашені розетками. Декоративності будівлі надає широкий майоліковий карниз.

1 Далі у тексті — КПІ.

О. Вербицький цікавився архітектурою України, намагаючись використовувати національні форми у проектуванні та будівництві. Спершу це виявилося в оздобленні фасадів модернізованим орнаментом, потім — у застосуванні скошених шестикутних вікон.

Останнім відомим твором зодчого став Київський залізничний вокзал (1927-1932 рр.), проект якого обирали на закритому конкурсі. У ньому взяли участь провідні київські та харківські зодчі — Д. Дяченко, О. Кобелев, О. Бекетов, В. Щуко, О. Щусєв. Два конкурсанти — професори київського художнього інституту — О. Вербицький та П. Альошин спільно виробили концепцію нового вокзалу та створили два подібних у загальних рисах проекти. Переміг варіант О. Вербицького — виразний і монументальний, з елементами українського бароко та раціонального конструктивізму. Вартість цієї найбільшої транспортної будови першої «п’ятирічки»1 сягала 13 млн карбованців. Залізобетонні палі фундаменту вокзалу було закладено під керівництвом інженера А. Страуса ще 1910 р. Проте тоді будівництво не розпочалося. Центром симетричної споруди Київського вокзалу став головний вестибюль площею понад 1200 м2 з параболічними арками, вікнами завширшки 20 м та стелею заввишки понад 30 м. Форма центрального вікна подібна до барокових фронтонів українських будівель XVII-XVIII ст. О. Вербицький, творчо осмисливши здобутки вітчизняної архітектури, використав їх під час створення виразної сучасної вокзальної будівлі. В основі конструкції споруди покладено каркас із залізобетону, а склепіння вестибюля підтримують монолітні арки. Рівень будівельної техніки 1920-1930-х років у разі втілення у життя подібних інженерних рішень вимагав від проектувальника О. Вербицького та тих, хто втілював у життя його задуми — інженерів К. Ратушинського і О. Раковіцана (котрі робили розрахунки несівних конструкцій), професійної сміливості та фахової майстерності. Чимало зусиль Вербицький доклав і до вирішення дизайну вокзальних інтер’єрів, які в авторському варіанті були лаконічні й доцільні. Вокзал дуже постраждав 1943 р. під час відступу з Києва німецьких окупаційних військ, коли його намагалися знищити. Проте заряд вибухівки у підвальних приміщеннях виявився замалим і будівля вистояла, хоча й вигоріла із середини та зазнала деформації металева арматура. Після відбудови 1945-1949 рр. будівля вокзалу значно змінилася й набула помпезних рис «радянського ампіру».

О. М. Вербицький. Залізничний вокзал у Києві. 1927-1933 рр.

1 Розвиток народного господарства в СРСР планували на п’ять років; такі плани перспективного розвитку мали назву «п’ятирічки».

З 1909 р. О. Вербицький займався педагогічною діяльністю — читав лекції з цивільної архітектури на Вищих технічних курсах у Києві. У 1924-1954 рр. він викладав архітектурне проектування в Архітектурному інституті та КХІ. 1937 р. О. Вербицькому було присвоєно звання професора; 1945 р. його обрали дійсним членом, 1958 р. — почесним членом Академії будівництва та архітектури УРСР. Учнями О. Вербицького були відомі архітектори Я. Штейнберг, В. Заболотний, П. Юрченко, Ю. Асєєв. У 1944-1958 рр. О. Вербицький мешкав у Києві у будинку по вул. Володимирській, 22. Видатний архітектор похований на Лук’янівському кладовищі в Києві. Його ім’ям 1983 р. названо вулицю у Харківському районі Києва.

Надгробок на могилі Вербицького О. М. на Лук’янівському цвинтарі