Архітектор, президент Академії архітектури УРСР (1945-1956 рр.), головний архітектор Києва (1940-1941 рр.). Народився у с. Карань (нині с. Трубайлівка поблизу м. Переяслава-Хмельницького на Київщині) в родині сільського ювеліра. Вчився у Переяславській гімназії, з 1919 р. працював у місцевому музеї та військкоматі, де малював транспаранти та плакати. За направленням військкомату В. Заболотний у 1921 р. вступив до КПІ, проте через рік перейшов до Архітектурного інституту, ректором якого був Д. Дяченко — один із засновників і пропагандистів архітектурного стилю «українське бароко». В. Заболотний навчався у майстерні П. Альошина1, де пройшов школу класичної архітектури. В Архітектурному інституті викладали і такі архітектурні корифеї, як В. Риков, О. Вербицький, В. Кричевський. Після реорганізації у 1924 р. цього навчального закладу в КХІ В. Заболотний продовжив у ньому навчання на архітектурному факультеті. Роки опанування фаху припали на буремну добу, коли в українській архітектурній школі точилася дискусія про стилі сучасного будівництва. 1925 р. у КХІ ректор І. Ворона створив «Асоціаці революційних митців України», члени якої були прибічниками конструктивістського напряму в архітектурі, раціональної функціональності і «чистої» конструктивності будівель та не визнавали використання декору в оздобленні фасадів. В. Заболотний деякий час перебував на позиціях конструктивізму, створивши у цьому архітектурному стилі свої перші проекти Київської кінофабрики (1926 р.), Палацу уряду УРСР і житлового масиву «Промінь» у Харкові (1928 р., у співавторстві з П. Юрченком). Після завершення навчання у КХІ В. Заболотного залишили на кафедрі для викладацької роботи. Водночас він працював у майстерні О. Вербицького у складі творчої групи, що розробляла креслення споруди Київського залізничного вокзалу, зведеного 1933 р. Після цього Заболотний працював головним архітектором Державного інституту проектування міст «Дніпромісто», де керував створенням генеральних планів забудови Черкас, Кременчука, Дніпродзержинська, Кривого Рогу. Науковці «Дніпроміста» працювали у руслі концепції «соціалістичного міста», яка передбачала усуспільнення побуту і колективні форми співжиття. Так, у проекті В. Заболотного забудови Комінтернівська територія міст поділялася на промислову та житлово-рекреаційну зони. Наприкінці 1930-х — на початку 1940-х років українські архітектори неодноразово зверталися до мистецької спадщини свого народу. Із занепадом стилю «конструктивізм» Заболотний також почав використовувати у своїх творах мотиви традиційної української архітектури.
1 Діяльності Д. Дяченка та П. Альошина присвячено окремі розділи цього видання.
Після перенесення у 1934 р. столиці України з Харкова до Києва розпочалася його активна забудова і перепланування. В. Заболотний взяв участь у конкурсі на створення у Києві Урядового центру з використанням прийомів і форм класицизму, прищеплених йому вчителями. За задумами архітектора, Центр треба було розмістити в районі сучасної Європейської площі. Проте переміг інший проект, тож адміністративні будівлі вирішили зводити у самому серці стародавнього Києва — на місці Михайлівського Золотоверхого і Софійського соборів, на додачу зруйнувавши Десятинний і Трьохсвятительський храми. Зусиллями прогресивної київської інтелігенції вдалося врятувати лише Софію Київську. При цьому за звинуваченням в «українському націоналізмі» було репресовано видатного археолога М. Макаренка, який категорично відмовився підписувати висновок про те, що бароковий Михайлівський собор не має історичної і мистецької цінності та його має бути знищено. Усім всі жертви були даремні: храми розібрали, а центр величезною площею, оточеною адміністративними спорудами, на Михайлівській площі так і не було створено, хіба що звели будівлю з «мегалітичною» колонадою (нині МЗС України).
Працюючи у київських проектних установах, В. Заболотний одночасно викладав архітектурне планування у Художньому та Будівельному інститутах; 1940 р. він здобув звання професора. Застосовуючи набуті теоретичні знання, студенти під його керівництвом’ у 1935—1936 рр. спроектували і спорудили у Піонерському парку (нині Хрещатий парк, вул. Грушевського, 1-а) технічний, агробіологічний та військовий павільйони, Театр ляльок і кінотеатр1. За проектами В. Заболотного споруджено і житлові будинки на вулицях Великій Васильківській, 23-а, Костьольній, 15, Волоській, 24 та Юрківській, 36.
1936 р. В. Заболотний переміг у конкурсі на проект сесійної зали ЦК КПУ (нині Будинок Верховної Ради України, вул. М. Грушевського, 5) і очолив творчу майстерню з розробки проектної документації. Цю триповерхову будівлю було зведено 1939 р. на Печерську поряд з Марийським палацем XVIII-XIX ст. і старовинним парком. На відміну від розташованої неподалік масивної споруди Кабінету Міністрів (що наче «нависає» над вулицею), Верховна Рада милує око бароковою витонченістю. Її автор з великим художнім смаком вписав своє творіння у неоднорідне в архітектурному аспекті оточення. Білосніжний будинок відзначається стрункістю композиції та вишуканою простотою форм. Його головний фасад підкреслено виразним шестиколонним портиком модернізованого коринфського ордера. Дещо інакше і не так офіційно вирішено другий фасад, обернений до колишнього Царського парку.
Верховна Рада УРСР 1941 року
1 У повоєнний час у ньому розміщувався єдиний у Києві стереоскопічний кінотеатр «Дніпро». 2005 р. на його місці розпочалося спорудження нового Театру ляльок.
Ядром будівлі є двоповерхова восьмикутна у плані сесійна зала на 1300 місць, увінчана куполом зі скла та металу та оточена холами, кулуарами і службовими кабінетами. В оформленні світлих і урочистих інтер’єрів використано природне та штучне каміння (граніт, лабрадорит, мармур), цінні породи дерева, мідні та нікельовані деталі, кольорове скло, різьблення по дереву та гіпсу. Кращим інтер’єром вважається фойє третього поверху: колонада, що підтримує стелю, розчленовану на невеликі плафони з люстрами. У ліпнині та інкрустаціях поєдналися стилістичні ознаки класицизму та мотиви українського народного мистецтва. Так, кришталева люстра у залі засідань за формою нагадує соняшник. Будинок Верховної Ради у Києві дістав схвальну оцінку як сучасників В. Заболотного (зокрема автора будівлі Педагогічного музею П. Альошина), так і нащадків. Художній смак, широта інженерного та дизайнерського мислення автора поставили цю будівлю у ряд кращих тогочасних архітектурних творів. 1940 р. за цю споруду В. Заболотний був удостоєний Державної премії СРСР. У 1949 р. архітектор керував реставрацією будинку Верховної Ради, що постраждав у роки Другої світової війни, прибудувавши з боку парку напівкруглий корпус з внутрішнім подвір’ям.
Під час війни В. Заболотний, перебуваючи в евакуації в Уфі, працював над створенням проектів масової житлової забудови нового типу. Повернувшись до Києва 1943 р., він разом зі своїм учителем П. Альошиним взявся за створення проекту забудови зруйнованого Хрещатика з використанням модернових елементів українського необароко. Свій проект, створений на засадах «урочистого класицизму», на конкурс подав і архітектор О. Власов. З обох проектів було запозичено певні ідеї. Зокрема, в П. Альошина та В. Заболотного під час створенні «обличчя» головної магістралі Києва було взято українську народну орнаментику в керамічному облямуванні будівель Хрещатика. Пізніше Заболотний, використовуючи елементи українського мистецтва, розробив проекти будинку «Укоопспілки» на Хрещатику (у співавторстві, 1955-1957 рр.)1 та генерального плану Виставки досягнень народного господарства у Києві (1952-1958 рр., вул. Академіка Глушкова, 1). Хоча на той час звернення до народних традицій не дуже схвалювалося партійним керівництвом, яке боялося проявів «українського націоналізму», чимало задумів Заболотного, хоч і в урізаному вигляді, було втілено в життя.
Водночас В. Заболотний продовжував працювати над конкурсними проектами житлових будинків для робітників Донбасу (1948 р.), селища «Будівельник» у Дніпропетровську (1949-1950 рр., співавтори Я. Штейнберг та І. Граужіс), м. Нова Каховка (1951-1954 рр.).
Як президент Академії архітектури та керівник відділу українського мистецтва Академії будівництва й архітектури В. Заболотний спрямовував наукову роботу підпорядкованих йому установ на збереження традицій національної архітектури та народного мистецтва. Під його керівництвом у 1954-1974 рр. побачили світ (деякі — вже після його смерті) академічні видання «Пам’ятки архітектури», «Нариси історії архітектури Української РСР», «Нариси історії українського мистецтва»; серія альбомів «Українське народне мистецтво» — «Тканини та вишивки», «Вбрання», «Різьблення та художній метал», «Живопис», «Кераміка та скло». Діяльність В. Заболотного неодноразово відзначалася орденами та медалями СРСР, 1953 р. йому присвоїли звання доктора архітектури. У 1993 р. на будинку по вул. Володимирській, 22 (в якому у 1945-1962 рр. мешкав архітектор) на його честь встановили. меморіальну дошку (скульптор М. Шутілов, архітектор Д. Антонюк).
Академіка В. Заболотного поховано на Байковому кладовищі, на могилі споруджено монументальний пам’ятник. В його батьківському будинку в Переяславі-Хмельницькому відкрито меморіальний музей, де представлено малюнки, акварелі, портрети, створені самим В. Заболотним, фотографії споруд та креслення його проектів.
1 Завдяки вишуканості композиції та пропорцій, витонченості деталей цей твір створює враження цілковитої гармонії. Проте його було споруджено лише частково, що значно спростило первісний задум архітекторів.
