Видатний художник, що працював у жанрах сентименталізму1 та ампіру2; поряд з Ф. Рокотовим та Д. Левицьким В. Боровиковського вважають кращим російським портретистом XVIII ст.
Народився він у Миргороді в родині іконописця на прізвище Боровик3. У дитинстві Володимир допомагав батькові й братам розмальовувати сільські церкви, а з часом почав і сам створювати портрети, зокрема полтавського бургомістра П. Руденка. Прослуживши у Миргородському полку з 17 років, Володимир пішов у відставку 1783 р. у чині поручника (значкового товариша) і повністю присвятив себе живопису. До його ранніх творів належать ікони у стилі «українське бароко», створені 1784 р. для Троїцького собору Миргорода. Кілька ікон роботи Боровиковського (Національний художній музей України) виконано під впливом світського мистецтва в новій європейській манері — із застосуванням олійної техніки, використанням зеленуватих тіней та прозорого тону.
1 Сентименталізм (із фр. «почуття») — течія у західноєвропейській і російській культурі межі XVIII-XIX ст. Основою людської природи проголошував почуття, а не інтелект.
2 Ампір (із фр. «імперія») — одна з назв західноєвропейського мистецького напряму «класицизм» часів наполеонівської Франції.
3 Його нащадком вважає себе відомий російський журналіст-міжнародник Г. Боровик (1929 р. н.).
Під час підготовки 1787 р. до зустрічі у м. Кременчузі Катерини II (яка їхала на Південь України і до Криму оглядати землі, приєднані до Російської імперії внаслідок війни з Туреччиною), предводитель дворянства Київської губернії поет В. Капніст запросив свого друга Боровиковського розписати стіни палацу для імператриці. Тоді художник створив два великих алегоричних панно: на одному зобразив Петра І як орача та Катерину II, що засіває поле. На другому імператрицю у вигляді Мінерви оточували давньогрецькі філософи. Картини сподобались, і автора запросили до Петербурга. Там молодий українець змінив своє прізвище на «Боровиковський» і познайомився з видатним живописцем — своїм земляком Д. Левицьким1. До ПАМ художник вже не міг вступити через вік — йому виповнилось 30. Тоді за порадою Левицького він став брати приватні уроки у художника І. Лампі2. У цих двох майстрів В. Боровиковський навчився витонченої живописної техніки, вміння будувати композицію та легкого віртуозного мазка пензля. Фарби на ґрунт він наносив щільним, проте тонким і гладким шаром, досягаючи при цьому своєрідної вібрації кольору.
У цей час В. Боровиковський продовжував творити на релігійні теми, поєднуючи у них барокову динамічність форми з поміркованішою класичною композицією: ікони для Борисоглібського собору у м. Торжок (1790-1792 рр.) та собору Святого Йосипа у м. Мотилів (1793-1794 рр.).
Проте основним жанром у творчості В. Боровиковського залишався портрет. У традиціях «сентименталізму» він створював мініатюри (В. Капніст, поч. 1790-х років, Російський музей) і малоформатні зображення (портрет селянки Христини, 1795 р., Третьяковська галерея). Більшу частину творчого спадку В. Боровиковського становлять парадні портрети, найвідомішим з яких є «Катерина II на прогулянці у Царському Селі» (1794 р., Російський музей). На ньому імператрицю зображено в «неофіційній обстановці»: у чепчику та шлафроці (халаті), з улюбленою собачкою біля ніг. Цей портрет став новим словом у російському мистецтві, коли простота стала таким самим суспільним ідеалом, як раніше пишність. Після цього Боровиковський став модним портретистом: йому почали робити замовлення як члени імператорської родини, так і представники російської еліти. 1795 р. його, за рекомендацією І. Лампі, було обрано академіком ПАМ.
1 Д. Левицький — видатний український і російський портретист (1735—1822 рр.), академік.
2 І. Лампі — один із кращих європейських портретистів XVIII ст. (1750—1830 рр.), академік, австрієць за походженням.
Талант В. Боровиковського повного мірою розкрився у серії жіночих портретів. Зовні вони не такі ефектні, як чоловічі, проте дуже витончено передають психологічний стан і емоції моделі. Для цих прекрасних образів художник розробив певну композиційну схему: поясне зображення, занурене у задумливість обличчя, постать з витонченим вигином, романтичний пейзаж на другому плані. Кожну з героїнь майстер наділив індивідуальними рисами, як на портретах Н. Куракіної (1795 р.) та Є. Арсеньєвої (обидва — 1796 р., Російський музей).
1797 р. В. Боровиковський створив один з найвідоміших жіночих портретів — М. Лопухіної (Третьяковська галерея). Сорокарічний майстер зобразив 18-річну модель у кращих традиціях «сентименталізму»: з мрійливим поглядом та загадковою посмішкою. Обличчя дівчини, хоч і далеке від еталону класичної краси, сповнене дивовижної чарівності і чуттєвості. Колористика картини ніжна, проте холодна: біле плаття, блідо-бузкова шаль, напівзів’ялі троянди, світлий блакитний пояс, попелястий колір волосся, глуха зелень саду, оповитого сріблястим серпанком. Композиція полотна виважена і продумана: м’який ракурс повороту голови, плавні лінії контурів корпусу моделі (жінка невимушено спирається на кам’яну консоль, кокетливо вигнувши струнке тіло, яке вимальовується під драпуванням тонкого одягу, наче в античної статуї) та гілок дерев. Легенда, пов’язана з цим портретом, розповідає, що художник був закоханий у свою модель. Через палкі почуття майстер зобразив її настільки живою, чарівною, звабливою і загадковою, що це і досі вражає глядачів. Недарма портрет М. Лопухіної називають «російською Моною Лізою». Доля відміряла красуні короткий вік: вона померла через три роки після написання цієї картини.
Портрет Є. Тьомкіної (1798 р., Третьяковська галерея) зображує 23-річну жінку у розквіті її привабливості. Майстерно написано шовкове вбрання (біло-блакитно-червоне) і прикраси з перлів. Обличчя моделі випромінює волю, інтелект і впевненість. Це й не дивно, адже портретована була позашлюбною дочкою самої імператриці Катерини II та графа Г. Потьомкіна. Доля «принцеси» склалась успішно: 1794 р. Єлизавета вийшла заміж за І. Карагеоргі — грецького дворянина на російській службі, у 1809-1816 рр. — віце-губернатора м. Херсона. Подружжя мало десятьох дітей, нащадки яких мешкали у своїх маєтках на Півдні України до 1917 р. Після виходу 1823 р. І. Карагеоргі у відставку його численна родина почергово мешкала у Херсоні та у с. Межигір’я під Києвом.
Кілька портретів В. Боровиковський присвятив трьом дочкам імператора Павла І (1796 та 1804 р., Палац-музей м. Гатчина Ленінградської обл.). На одному з них зображено Олександру, яка 1799 р. вийшла заміж за австрійського ерцгерцога Йосипа і через два роки померла молодою.
Ускладнюючи композиційну побудову полотен, В. Боровиковський почав створювати групові родинні портрети. На зображенні сестер А. та В. Гагаріних (1802 р., Третьяковська галерея) бачимо двох дівчат, одна з яких грає на гітарі, друга тримає аркуш з нотами. Елегантні пози, жваві погляди, тонкі переливи сріблясто-сірих, бузково-рожевих та блакитних тонів, що контрастують з яскраво-червоною гітарою, справляють на глядача гарне враження. Новаторством Боровиковського стало введення до композиції картини активної дії, яка допомагає конкретніше розкрити характери моделей. Хоча в обличчях дівчат ще помітна притаманна для раннього Боровиковського манірнність, вже зникає мрійливий відчужений погляд. Дещо змінилася палітра, до якої було додано яскраві кольори. Подібним за задумом є портрет О. Кушелєвої-Безбородько з дочками (1803 р., Російський музей).
Ідучи «в ногу з життям», В. Боровиковський з початком XIX ст. став творити у стилі «ампір». Його кращим тогочасним твором є портрет М. Долгорукової (1811 р.), образ якої уособлює благородний характер, здатний на справжні почуття і переживання: усмішка моделі є дещо гіркою і болісною, однак жінка мужньо стримує емоції, зберігаючи гідність та спокій. Це полотно є втіленням поєднання класичних форм та змісту — гармонії почуттів та волі.
Ще один цікавий портрет пензля майстра — зображення відомої французької письменниці Анни-Луїзи Жермен де Сталь (1812 р., Третьяковська галерея). Крім п’єс та романів, вона писала політичні памфлети, в яких відстоювала свободу слова та збурювала громадську думку. Через це письменниця потрапила в немилість до наполеонівського уряду і була змушена 1812 р. переїхати з Франції до Петербурга, де була прийнята з великою пошаною.
Портрет цієї видатної жінки за композицією простий: тлом йому слугує рівна стіна, а за плечем моделі встановлено бюст Катерини II. Досить витонченою є кольорова палітра, яка поєднує зеленувато-блакитні відтінки плаття і тюрбана з блискучої парчі з золотисто-коричневим поясом та шаллю. Немолода жінка з обличчям східного типу, сміливим декольте та ще гарними руками дивиться впевнено і з усмішкою. Хоча її важко назвати гарною, а її фігуру — витонченою й тендітною, живі очі та високе чоло свідчать про неабиякий розум та зацікавленість до всього, що її оточує.
Чоловічі портрети В. Боровиковського, на відміну від жіночих, вирізняються більшою офіційністю та урочистістю. Блискучим взірцем володіння пензлем та всіма засобами парадного зображення є портрет поета, сенатора, члена Російської академії наук Г. Державша (1795 р., Третьяковська галерея). На ньому сповнений енергії рум’яний чоловік сидить у кріслі біля письмового столу зі стосами рукописів. Проте це полотно з яскравим колоритом не розкриває внутрішнього світу портретованого, а лише передає зовнішній лоск вельможі.
Таким самим є і портрет перського дипломата Муртази Кулі-хана (1796 р., Третьяковська галерея), створений на замовлення імператриці Катерини II. Перед нами — людина, яка, за східним звичаєм, звикла приховувати почуття. Його екзотичну постать дещо пожвавлює вираз суму в очах, адже він — принц-вигнанець з батьківщини. Яскравість і вишуканість кольорової палітри надає величавій позі персіянина урочистості та монументальності. Дороге вбрання (в якому поєдналися атлас, сап’ян, хутра і коштовності) робить це полотно одним з найживописніших взірців російських парадних портретів.
Більш тонкими у передачі психологічних особливостей моделей стали наступні роботи митця, зокрема портрет Д. Левицького (1796 р., Російський музей).
Дещо інший «підтекст» В. Боровиковський вклав у портрет князя, члена Державної ради, віце-канцлера М. Куракіна (1802 р., Третьяковська галерея). В ньому майстер відобразив схильність портретованого до зовнішніх ефектів (атрибутів влади і блискучих прикрас), використовуючи деталі картини для характеристики героя. Недарма Куракіна сучасники називали «діамантовим князем» та «павичем». Художник зобразив вельможу в помпезному палацовому інтер’єрі — пихатого, досвідченого придворного, сподвижника Павла І, бюст якого розташовано поряд. Ліворуч відкривається вигляд на імператорську резиденцію — Михайлівський замок; на кріслі недбало лежить мантія рицаря Мальтійського ордену1. Проте обличчя моделі Боровиковський трактує неоднозначно, намагаючись розгледіти за блискучою мішурою людину. І це йому певною мірою вдається. Адже князь не завжди був «павичем». Замолоду, як згадували його сучасники, Куракін був гарним і мав треноване тіло, проте розкоші перетворили
1 Духовно-рицарський орден. Виник в епоху хрестових походів, з 1530 р. розташовувався на о. Мальта. Після вигнання рицарів з острова у 1798 р. російський імператор Павло І прийняв орден під свій захист і був обраний його гросмейстером.
його на розповнілу флегматичну людину. Його дружба з майбутнім імператором Павлом І розпочалася тоді, коли обидва ще хлопчиками виховувалися графом М. Паніним, а потім навчалися в університетах німецьких міст Кіль та Лейден. За дружбу з принцом (якого ненавиділа імператриця Катерина II) молодого Куракіна заслано у свій сільський маєток, де він, не дармуючи часу, зібрав величезну бібліотеку. Блискуча кар’єра князя, що розпочалася за правління Павла І, тривала і за його наступника Олександра І, коли Куракіна призначили послом у Відні та Парижі. Перед смертю він звільнив своїх кріпосних селян, хоча цю останню волю помираючого не було виконано спадкоємцями.
1800 р. В. Боровиковський створив парадний портрет Павла І, на якому імператора зображено на повен зріст в урочистому коронаційному вбранні та в костюмі гросмейстера Мальтійського ордену (Російський музей).
Тоді само В. Боровиковський створив і образ графа Л. Розумовського (1800-ті роки, Саратовський художній музей) — онука українського козака, сина останнього гетьмана України К. Розумовського, та прототипу персонажа роману Л. Толстого «Війна і мир» П’єра Безухова. Освічений і вірянин, Л. Розумовський відмовився від військової кар’єри, у 30 років пішов у відставку і присвятив себе родині та впорядкуванню маєтку у підмосковному с. Петровське-Розумовське. Він влаштував там домову церкву, при якій завів «взірцевий» хор півчих. Там само зберігалося чимале зібрання творів мистецтва, що загинуло у 1812 р. від рук наполеонівських солдатів. Після завершення війни власник відновив маєток і мешкав у ньому до самої смерті.
Із початком нового століття у портретах В. Боровиковського з’явилися риси, яких немає у попередніх роботах: моделі трактуються визначеніше і стриманіше, лінії контурів чіткіші, яскравішають кольори. За канонами ампіру художник надавав персонажам рис «героїчної патетики». В цей час йому позували відомий мореплавець Лисянський (уродженець Ніжина), князі Долгорукови та багато інших.
В останні десятиліття життя старий художник майже не створював портретів, бо не мав замовлень. Він лишився на самоті — без дружини і дітей, сумував за Україною, запрошував до себе земляків і родичів, що приїздили до Петербурга. Маючи досить стриманий характер, Боровиковський не хотів викладати в ПАМ, а своїх учнів навчав у себе вдома. Один з них — І. Бугаєвський-Благодатний — створив портрет свого вчителя. Інший, О. Венеціанов (батько якого був родом з Ніжина), написав першу біографію В. Боровиковського.
Одним із тогочасних творів великого майстра став портрет Г. Карагеоргія (1816 р., Національна галерея у Белграді) — лідера сербського повстання проти Туреччини.
Портрет Д. Трощинського (1816 р., Національний художній музей України) — статс-секретаря Катерини II та міністра юстиції часів Олександра І, В. Боровиковський створив з повагою до портретованого, котрий відзначався блискучим інтелектом і всебічною обдарованістю. Після завершення навчання у Київській духовній академії Д. Трощинський служив у Малоросійській колегії, 1773 р. став полковим писарем. За рекомендацією князя М. Рєпніна він з 1787 р. працював у секретаря Катерини II О. Безбородька, який також був представником українського козацтва. На здібного і працьовитого канцеляриста звернула увагу імператриця, яка згодом зробила його своїм особистим секретарем. Останні роки життя Д. Трощинський мешкав у с. Кибинці під Миргородом, де у своєму маєтку створив осередок українського культурного руху, який сучасники називали «українськими Афінами».
Створюючи портрет старого Д. Трощинського, художник ретельно проробив обличчя, а потім створив тло і деталі. На глядача дивиться літній вольовий і суворий чоловік, що сидить в офіційній позі. Ретельно намальовано зморшки на обличчі, вузлуваті пальці рук. Композиція портрета містить алегоричні фігури та атрибути: статуя богині правосуддя Феміди, книга «Зібрання законів Російської імперії», папір та пера на столі — символізують працю Д. Трощинського на посаді міністра юстиції. Колорит картини побудовано на зіставленні брунатного, оливкового і глухого зеленого тонів.
Останні роки життя В. Боровиковського були сповнені духовних пошуків. Він створював картини на релігійні теми та ікони — дуже подібні до світського живопису: «Святий Олександр Невський», «Христос зі сферою», «Богоматір» та «Євангеліст Матвій» (Третьяковська галерея); «Свята Катерина», «Спас нерукотворний», «Архангел Михаїл» (Російський музей). Крім 10 образів для Казанського собору в Петербурзі (1804-1811 рр.), митець створив кілька портретів церковних ієрархів. Іншою іпостассю «пошуку Бога» стало перебування В. Боровиковського у 1819-1824 рр. у масонській організації «Духовна спілка». Останньою його значною роботою став іконостас Троїцької церкви Смоленського кладовища у Петербурзі, на якому художника поховано 1825 р.
