100 Великих діячів культури України - Музиканти Майбороди Георгій Іларіонович(1913-1992 рр.) і Платон Іларіонович(1918-1989 рр.)

100 Великих діячів культури України - Музиканти Майбороди Георгій Іларіонович(1913-1992 рр.) і Платон Іларіонович(1918-1989 рр.)

Іноді брати є не лише рідними по крові, а й мислять в одному напрямку, об’єднані спільною справою. Георгій і Платон Майбороди обидва стали на стежку музикування і присвятили все життя музиці. Не конкуруючи між собою на композиторському терені, вони були підтримкою й опорою один для одного.

Брати народилися у співочій родині на хуторі Пелехівщина на Полтавщині 1 грудня через 5 років — 1913 р. і 1918 р. відповідно. Прадід майбутніх музикантів був чумаком, батьки співали у церковному хорі, а дядько був майстром з виготовлення музичних інструментів. У родині створився своєрідний ансамбль, у якому грали на скрипці, мандоліні, балалайці, бандурі. Хлопці з дитинства дуже схожі не лише зовні — обидва були закохані в музику і згодом почали займатися нею професійно. Щоправда, «спеціалізація» була різною: Григорій тяжів до монументальних форм, опер, симфоній, а Платон віддавав перевагу написанню пісень. Ще змалку він навчився по слуху грати на балалайці, а його старший брат, який першим розпочав шлях до музики, згодом навчив його нотної грамоти. Сам Георгій грав на мандоліні й часто разом з братом вони виконували популярні на той час п’єси — «чардаш» Монті, «мазурку» Венявського, «угорські танці» Брамса тощо.

1930-ті роки стали випробуванням для родини. Батько не захотів вступати до колгоспу. Під час голодомору 1932-1933 р. родина Майбород, щоб вижити, мусила переїхати до Запоріжжя. Батько влаштувався працювати на завод, отримав кімнату. У Запоріжжі Платон закінчував середню школу, брав участь у художній самодіяльності, грав на мандоліні та гітарі, тоді ж зробив перші спроби написання музики. 1936 р. юнак поїхав вступати до консерваторії, а за тиждень їхнього батька заарештували і розстріляли як «ворога народу». Георгій на той час уже закінчив Кременчуцький індустріальний технікум, після закінчення якого працював на Запорізькому алюмінієвому комбінаті. Утім не забував про музику і вже згодом вступив до музичного училища, яке закінчив 1936 р.

Георгій вступив до консерваторії, де його наставником був Левко Миколайович Ревуцький, що відіграв важливу роль у творчому становленні обох братів. Юнак закінчив навчання якраз перед війною, в 1941 р. За рекомендацією Ревуцького, Платона прийняли до музичного училища, в якому він за два роки пройшов чотирирічний курс. Склавши всі іспити, вступив до консерваторії, де вчився протягом 1939-1941 рр. по класу композиції у Левка Миколайовича. Паралельно з навчанням у консерваторії він відвідував лекції Дмитра Ревуцького з українського фольклору в Інституті фольклористики АН СРСР, їздив з численними етнографічними експедиціями: в 1939 р. на Полтавщину, збирати народні пісні на слова Тараса Шевченка; в 1940 р. на щойно приєднану Галичину у складі експедиції вченого секретаря інституту Гордійчука, де, окрім нього, були інші музиканти та музикознавці. Під час цієї експедиції Платон Іларіонович познайомився у Львові з Філаретом Колессою — видатним вченим-фольклористом.

Навчання було перерване війною. Брати пішли добровольцями на фронт у складі армії Михайла Кирпоноса. 1942 р. штаб армії і сам Кирпонос потрапили в оточення, всі загинули, а велика кількість, у тому числі студенти консерваторії, потрапили до полону. Згодом братам Майбородам вдалося втекти. 1943 р. із Запоріжжя їх було інтерновано до Катовіц, де працювали на заводі. А після звільнення міста радянськими військами влилися до лав Першого українського фронту, у складі якого і закінчили війну в Європі. Командир полку Семенов, дізнавшись, що солдат Платон Майборода вчився на композиторському факультеті, не відпускав його на передову, змушуючи працювати в штабі. А на обурення композитора відповідав: «Живи. Після війни більше зробиш». В останні місяці війни Платона було призначено музичним керівником військового ансамблю пісні й танцю у Відні, де він провів півроку. А Георгій рядовим дійшов до Праги... Війна розлучила братів із сестрою Ніною, яка згодом виїхала до Канади. Платон Іларіонович зміг побачитись з нею лише через 27 років, уже будучи відомим композитором.

Наприкінці 1945 р. Платон Майборода після демобілізації повернувся на Батьківщину, продовжив навчання у консерваторії, яку нарешті закінчив і 1947 р. отримав диплом. Його дипломною роботою стала симфонічна увертюра «Прометей» («Героїчна увертюра»).

У післявоєнні часи брати ступили на викладацьку стежку: Георгій Іларіонович 1949 р. закінчив аспірантуру під керівництвом Ревуцького, а протягом 1952-1958 рр. викладав у консерваторії низку теоретичних дисциплін; Платон Іларіонович протягом 1947-1950 рр. працював викладачем консерваторії, близько шести років викладав у Київському музичному училищі ім. Глієра та вечірній музичній школі для молоді.

Утім обоє не полишали творчих пошуків. Георгій тяжів до монументальних форм. Ще в студентські роки він написав перші твори: симфонічну поему «Лілея» (1939 р.), Першу симфонію (1940 р.), симфонічну поему «Каменярі» (1941 р.). «Лілея» практично з першого виконання здобула симпатії слухачів і маститих композиторів, таких як Шостакович, Штейнберг тощо.

У післявоєнний період Георгій Іларіонович акцентує увагу на героїчних темах, втім, іноді пише і романси. Справжній його шедевр — романс «Гаї шумлять» на слова Павла Тичини. Працює Майборода і над оперним мистецтвом — створює опери «Милана» (1957 р.; друга редакція 1967 р.), «Арсенал» (1960 р.), «Тарас Шевченко» (1964 р.), «Ярослав Мудрий» (1973 р.). Він написав чотири симфонії, кілька рапсодій, сюїт, увертюр, концертів для голосу й скрипки з оркестром, численні хори, романси, збірники обробок українських народних пісень, що принесли йому заслужену славу й популярність. 1960 р. Георгія Іларіоновича удостоїли звання народного артиста СРСР, а 1963 р., через рік після брата, він стає лауреатом Шевченківської премії.

А от Платон Майборода саме у повоєнні часи звернув увагу на пісню як жанр композиторської діяльності. 1947 р. він створив цикл пісень для дитячого хору на слова Павла Тичини, Івана Неходи, Марії Пригари, пісенний триптих героїко-патріотичного спрямування для капели бандуристів, кращою піснею з якого була присвячена Сидору Ковпаку «Розляглися тумани» на слова Олекси Новицького, що стала зразком масштабності малої композиційної форми. У 1948-1949 рр. композитор співпрацював з поетом Олексою Ющенком, в тандемі з яким створено пісні «Ще тумани сиві не зійшли з полів», «Поля неозорі, широкі простори...», «Над широким Дніпром...» тощо, присвячені героям соціалістичної праці, — час вимагав. Ці пісні виконував хор під керівництвом Григорія Верьовки, вони були дуже популярні серед простих людей.

1949 р. Майборода познайомився з поетом Андрієм Малишком, у співпраці з яким створив найяскравіші свої пісні. їхня багаторічна співдружність розпочалася з «Колгоспного вальсу», а загалом вони разом створили понад 20 пісень, найяскравішими з яких, безперечно, були «Пісня про рушник», «Пісня про вчительку», «Київський вальс». Кожна з цих пісень має свою цікаву історію: наприклад, «Київський вальс» (1954 р.) було створено на прохання студентів-медиків, що в листі до композитора висловили мрію про пісню, присвячену квітучому Києву. «Пісня про вчительку» (1967 р.) присвячена улюбленій вчительці Платона Іларіоновича — Олені Павлівні Дзіваківській, з якою він підтримував стосунки аж до її смерті. Та найбільший успіх в Україні та за її межами мала «Пісня про рушник», яка 2007 р. визнана найкращою піснею XX століття. Її написано до кінофільму «Літа молодії» в 1958 р. фактично на одному диханні, а згодом перекладено 18 мовами!

Співпрацював Майборода з театрами — зокрема з Українським драматичним театром ім. Івана Франка, Запорізьким драматичним театром, Вінницьким музично-драматичним театром ім. М. Садовського. Багато років він писав пісні для фільмів кіностудії ім. О. Довженка «Кров людська не водиця», «Люди не все знають», «Літа молодії», «Українська рапсодія», «Долина синіх скель» тощо.

Серед творів останніх років життя композитора пам’ятним став «Гімн Києву» на слова Віталія Коротича. Цей твір виграв конкурс на кращу пісню про Київ, що проводили до 1500-річчя міста. До речі, до 90-ї річниці від дня народження композитора одну з київських вулиць названо його іменем.

Наполегливу працю митця було відзначено численними нагородами, серед яких найзначимішими були Державна премія ім. Т. Шевченка, заснована 1962 р., одним з перших лауреатів якої він був, звання народного артиста СРСР (1979 р.). Його творчість не була новаторською, — і до Майбороди багато композиторів використовували у своїх творах елементи українського фольклору, але Платону Іларіоновичу першому і, мабуть, єдиному вдалося поєднати різностильові джерела в органічному синтезі, переосмисленому через творчу індивідуальність. Твори Майбороди нагадували людям про красу народної пісні та української мови, що довго і цілеспрямовано витіснялися з ужитку.

Помер композитор 18 липня 1989 р., поховано на Байковому кладовищі. В останню путь його проводжала «Пісня про рушник» у виконанні О. Таранця, який був колись її першим виконавцем. Старший брат пережив молодшого на три роки.

Брати Майбороди були пов’язані до кінця не лише творчістю (адже Платон присвятив старшому братові пісню «Згадай рідний край»), а й самим життям. Платон Іларіонович, незважаючи на два шлюби (другий — з оперною співачкою Тетяною Винниченко), не мав власних дітей, але в його домі виховувався син Георгія Роман — майбутня зірка оперної сцени. Музична творчість двох братів стала цілою епохою становлення і розвитку українського мистецтва.