100 Великих діячів культури України - Письменники Багряний Іван (Лозов’яга Іван Павлович) (1906-1963 рр.)

Іван Багряний писав про себе: «Як письменник і поет належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології». Такі світоглядні позиції мали і біографічне підґрунтя.

Іван Павлович Лозов’яга (справжнє прізвище Багряного) народився 2 жовтня 1906 р. у с. Куземин на Полтавщині. Його батько, Павло Петрович, був муляром, а мати, Євдокія Іванівна, походила із заможного селянського роду. Окрім Івана, в родині було ще двоє дітей — Федір та Єлизавета. Спочатку хлопчина навчався у церковній парафіяльній школі в Оугирці, потім — у вищій початковій школі. 1920 р. Іван вступив до технічної школи слюсарного ремесла, а згодом — до Краснопільської художньо-керамічної школи. Ще у школі він розпочав творчі пошуки: вміщував свої малюнки та вірші у шкільному журналі «Надія», а згодом і редагував його. У віці 16 років Іван заснував і редагував журнал «До світла».

1922 р. юнак розпочав активну трудову діяльність: був і замполітом цукроварні, і окружним інспектором охтирської міліції, і вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт, вступив до лав комсомолу... З 1925 р. він працював ілюстратором у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон», в якій і було надруковано перші його поезії. Тоді ж під псевдонімом І. Полярний він видав в Охтирці збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань», яку критика зустріла насторожено. 1926 р. Іван Багряний став студентом Київського художнього інституту, який через матеріальні проблеми так і не зміг закінчити.

Молодий поет був членом спілки «Плуг», але вийшов з неї і вступив до «МАРСу» (Майстерні Революційного Слова), де зійшовся з Григорієм Косинкою, Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником. Багряному довелося багато пережити: він бачив, як чекісти в 1920 р. знущалися над його дядьком і 92-річним дідом, їхня безневинна смерть дуже вразила хлопця. Іншого його дядька вислали на Соловки, він так і не повернувся. Юнака вразили трагічні події того часу — розкуркулення, голод, колективізація... Тоді і визріло в його душі бунтарство, що вилилось у поезіях. У присвяті до поеми «Аве Марія» (1929 р.) Іван Багряний писав: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор».

Поетична творчість Багряного дисонансувала з тогочасною офіційною поезією, часто ставала об’єктом нападів критиків, на які молодий автор намагався не зважати, — він продовжував творити у відмінному від офіційної ідеології ключі. Одна за одною його поезії друкуються в часописах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях»: 1927 р. у Києві виходить збірка «До меж заказаних». Багряний створює поеми «Монголія» (1927 р.), «Ave, Maria» (1928 р.), п’єсу «Бузок», збірку, оповідань про організацію колгоспів у селах біля Охтирки «Крокви над табором» (1930 р.), поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг»...

1930 р. у Харкові, у видавництві «Книгоспілка» було надруковано роман у віршах «Скелька», створений на основі народних переказів про селянський бунт проти поневолювачів у Скельчанському монастирі і написаний ще 1928 р. Він став помітним явищем у тогочасній українській літературі, але не забарилася відповідь офіційних інстанцій, що звинуватили і самого поета, і його творчість у куркульських настроях. Стаття в часописі «Критика» за 1931 р. з назвою «Куркульським шляхом» стала початком переслідувань Багряного: його книги вилучали з бібліотек та книжкових крамниць, а через 8 місяців, 16 квітня 1932 р., у Харкові поета звинуватили у проведенні «контрреволюційної агітації» та заарештували на очах у колег — Валер’яна Поліщука та Олекси Слісаренка. В автора було вилучено всі рукописи, а сам він потрапив на довгі роки в ув’язнення. Багряний писав у свідченнях слідчому: «Я мушу працювати для української культури насамперед і твори мусять бути національними не тільки формою, а й змістом... Я український письменник. Національну політику розв’язано не досить вдало. Кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, то звинуватять в націоналізмі».

Заарештовано його було, як сам пізніше згадував, за політичний самостійницький український ухил в літературі та політиці. Багряного засудили до 5 років у спецпоселенні на Далекому Сході. 1937 р. він здійснив спробу втечі, але був спійманий, вдруге заарештований на початку 1938 р. і понад два з половиною роки просидів у Харківській в’язниці на Холодній горі. Багряного звинувачували в участі чи навіть керівництві націоналістичною організацією, але, нічого не добившись від заарештованого, восени 1940 р. звільнили під нагляд у зв’язку з хворобою легень.

З початком війни Іван Багряний пішов на фронт у складі народного ополчення, потім перебував у німецькій окупації — працював декоратором у місцевому театрі, редактором газети «Голос Охтирщини». 1942 р. над ним знову зійшлися хмари: згідно з німецькими планами зі знищення української інтелігенції він мав бути розстріляний, але дивом уникнув смерті. Після звільнення Охтирки радянською армією ним знову зацікавилося НКВС, тому згодом Багряний перебрався на Галичину, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради. Саме за часів Другої світової війни було створено чи не найголовніший твір Багряного — роман «Тигролови» (перша назва — «Звіролови», виданий у Львові і Кракові у журналі «Вечірня година», а згодом вже англійською у США, Канаді) (1944-1946 рр.). Дія цього твору розгортається навколо протистояння майора НКВС Медвіна і не прирученого тоталітарною системою Григорія Многогрішного. Ідея роману про те, що сильна людина може протистояти системі, стала провідною в цьому справді українському за духом романі. У січні 1944 р., перебуваючи в Тернополі, він створив поему «Гуляй-поле», в якій чесно описав поневіряння народу в ті складні часи.

1950 р. з’явився черговий прозовий твір — роман «Сад Гетсиманський», що знову став викликом системі. Він, як і роман «Людина біжить над прірвою» (1948-1949 рр.), був насичений духом мемуарності. У «Саду Гетсиманському» Багряний використав власні спогади про роки, проведені у Сибіру та у в’язницях, втечу з заслання та повернення на батьківщину. У примітці на першій сторінці автор зазначив: «Усі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВС та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених) є правдиві».

Після війни Іван Багряний, колишній в’язень концтабору, мав лише один шлях — емігрувати. Спочатку письменник разом з родиною — дружиною Галиною Тригуб та дітьми Роксоланою та Нестором, переїхав до Німеччини, до містечка Новий Ульм, де 1945 р. разом з однодумцями створив Мистецький український рух (МУР). Як зазначав Юрій Лавріненко, дослідник творчості Багряного, в еміграції теж не було волі: формуванню політичної еміграції перешкоджала німецька влада. Тому згодом письменник перебрався до США, де МУР перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. Тут розпочалася діяльність Багряного — політичного діяча. 1948 р. він створив Українську революційну демократичну партію (УРДП), газету «Українські вісті», редактором якої був протягом багатьох років, був головою Української Національної Ради, а згодом став віце-президентом Української Народної Республіки в екзилі. В той час він багато друкувався — в основному це були статті політичного змісту з викривальними фактами про режим і стратегією боротьби за незалежну Україну. 1946 р. побачила світ брошура «Чому я не хочу повертатись до СРСР?», де письменник викривав злочини Союзу, логічно обґрунтовуючи потребу еміграції з країни, влада якої влаштувала геноцид проти власного народу.

У повоєнні роки значно збільшився і творчий доробок Багряного: у перші повоєнні роки виходить поетична збірка «Золотий бумеранг. Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного (1926-1946)», створено повість «Маруся Богуславка», повість-вертеп «Морітурі» (1947 р.), повість «Розгром» (1948 р.), присвячену пам’яті поета Михайла Пронченка, розстріляного німцями у Кривому Розі 1943 р., комедія «Генерал» (1948 р.), повість про трагедію під Бродами «Огненне коло» (1953 р.), віршований памфлет «Антон Біда — герой труда» (1956 р.) — і це зовсім не повний перелік. Така працездатність особливо вражає на тлі загострення хвороби (письменник хворів на сухоти, згодом у нього виявили цукровий діабет) і постійних поневірянь лікарнями. Іван Багряний самотньо помер у санаторії в Шварцваальді у Західній Німеччині 25 серпня 1963 р. і поховано його у містечку Новий Ульм. Згідно із заповітом, на його могилі викарбували слова з поезії «Золотий бумеранг»: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами».

Іван Багряний своєю творчістю і діяльністю здобув повагу сучасників і наступників: 1963 р. філія Об’єднання демократичної української молоді у Чикаго розпочала кампанію з присудження письменникові Нобелівської премії, але процес було перервано смертю Багряного. 1992 р. його посмертно було нагороджено Шевченківською премією за романи «Тигролови» та «Сад Гетсиманський».

Письменник не мав спокою ані в Союзі, ані в еміграції, втім попри відсутність душевного спокою, про який так мріяв, лишив по собі багатий творчий доробок і славу борця за Україну.