Колись Іван Франко написав про Лесю Українку: «Вона була майже чи не єдиним мужчиною на Україні». Такі слова можна сказати й на адресу поетеси Ліни Костенко, що, незважаючи на опалу, не втрачала гострої думки, палкого темпераменту та нежіночої мужності.
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у Ржищеві на Київщині, де прожила перші шість років життя. Величезний вплив на неї мав батько, шкільний вчитель, що був надзвичайно освіченою людиною — знав дванадцять мов, викладав у місцевій школі чи не всі предмети. Коли дівчинці виповнилося 6 років, родина переїхала до Києва. Тут Костенків спіткало лихо: батька назвали «ворогом народу» і заарештували, у концтаборі він провів наступні 10 років. Коли Ліні виповнилося 11, розпочалася війна, — ці страшні часи залишили відбиток на все її життя, примусили дівчину рано подорослішати.
Вірші Ліна почала писати в 14 років і це захоплення поволі стало її долею. Юна поетеса відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», очолювану знаним поетом Андрієм Малишком, де спілкувалася з такими самими початківцями і вже тоді її вірші були надзвичайно філігранними. Після закінчення школи вона вступила до Київського педагогічного інституту, але провчилась там недовго: 1951 р., остаточно усвідомивши своє покликання, залишила інститут і, пройшовши дуже вимогливий творчий конкурс, стала студенткою Московського літературного інституту — на той час єдиного навчального закладу, що готував майстрів художнього слова. Навчання проходило в постійному спілкуванні з такими самими талановитими молодими митцями, визнаними письменниками і поетами. Але чи не найбільший вплив на формування Ліни Костенко як поетеси здійснив дух вільнодумства, що панував в інституті, незважаючи на те, що за студентами ретельно стежили «органи», парткоми тощо.
Після смерті Сталіна 1953 р. і настанням відлиги багато з тем, що раніше замовчувалися, ставали надбанням спільноти. Викривалися страхіття сталінського режиму, поверталися ув’язнені з концтаборів, що вносили свою частку у змалювання правдивої картини тих років, сміливішими у судженнях і твердженнях ставали митці. Серед різних форм художнього слова дедалі популярнішою ставала поезія — вона виражала думки і почуття тогочасної еліти у доступній формі, мобільно, легко, виступи багатьох поетів (Рождественського, Вознесенського, Євтушенка) збирали багатотисячні аудиторії. В той час молода поетеса Ліна Костенко все більше починає усвідомлювати прив’язаність до рідного народу, до рідної мови.
Уже під час навчання вона здобула повагу викладачів і студентів, ті були переконані — дівчина стане знаменитою. Дипломною її роботою стала рукописна збірка «Проміння землі», яка отримала захоплений відгук відомого російського письменника Всеволода Іванова: «Це дуже талановитий поет з великим майбутнім... Я відчуваю, що українські вірші її досконалі...». Інститут Ліна Костенко закінчила 1956 р. з відзнакою, повернулася до Києва і одразу ж відчула, наскільки процеси десталінізації гальмуються в Україні, — партійному керівництву нові віяння були не до вподоби, та і з реабілітацією репресованих жертв не поспішали. Втім мінімальні зрушення все ж відбувалися: спочатку в літературі та мистецтві, згодом — в інших сферах життя. В цей час Ліна Костенко видала одна за одною дві поетичні збірки — «Проміння землі» (1957 р.) та «Вітрила» (1958 р.). Її творчість суттєво відрізнялася від багатьох інших — вона не загравала з режимом, не відгукувалась на «червоні дати календаря» тощо. Це був особистий, осмислений погляд юної поетеси на світ.
Творчий її дебют збігся з якісними змінами в літературі — дебютом львівського поета Дмитра Павличка 1958 р., Миколи Вінграновського, Івана Драча та інших на шпальтах «Літературної газети» в 1961 р. Тоді ж вийшла третя збірка поетеси — «Мандрівки серця», що викликала схвальні відгуки, зокрема і Василя Симоненка, який працював журналістом у Черкасах. На той час Ліна Костенко вже була сформованим митцем традиційного напрямку, постійно відточувала свою майстерність.
Тим часом рух «шістдесятників» дедалі активізовувався: в Києві почав діяти Клуб творчої молоді, що організовував літературні вечори, присвячені видатним діячам української культури, часто забороненим владою, проводив дискусії тощо. Подібні творчі об’єднання, що мали виразний національний характер, утворювались і в інших містах. Твори лідерів руху — Сверстюка, Світличного, Дзюби — мали величезну популярність. Партійне керівництво було дуже стурбоване тим, що «шістдесятники» фактично сколихнули всю республіку, а після виступів Хрущова перед інтелігенцією (1962-1963 рр.) отримало чіткі вказівки — забороняти, розганяти... В той час Ліна Костенко готувала вже четверту збірку «Зоряний інтеграл», що могла б стати визначною подією у культурному житті України. Але спочатку вихід книжки призупинили, а потім відповідною вказівкою «згори» і взагалі заборонили. Після 1965 р. почалися арешти вільнодумців, закриті суди, де заарештованим інкримінували неіснуючі злочини. Багато кого тоді було ув’язнено, заслано... Ліна Костенко не раз їздила до Львова, щоб морально підтримати своїх однодумців, над якими чинили судове свавілля, виступала проти їхнього цькування на зборах. Це був дуже мужній вчинок — мало хто наважувався демонструвати свої зв’язки з дисидентами, адже КДБ стежило практично за всіма свідомими інтелігентами. Костенко ж була не винятком — різкість, відверте опозиціонування наявному режиму, що лунало в її поезіях, привернули до неї увагу «органів». Над поетесою згущалися хмари...
У 1972 р. Україною прокотилася лавина арештів. Ліну Костенко ця хвиля оминула — і не тому, що матір двох дітей пожаліли, а, певно, через те, що поетеса була вже знаною і її арешт міг викликати хвилю протесту як в Україні, так і за її межами. Натомість її піддали цілковитій ізоляції — внесли в так званий «чорний список» письменників, яких не можна було друкувати. Настав період шістнадцятирічного мовчання — саме стільки часу минуло між збірками «Мандрівки серця» (1961 р.) та «Над берегами вічної ріки» (1977 р.). Чимало зусиль поетеса докладала, щоб світ побачила збірка «Зоряний інтеграл», але марно: вже готовий наклад книги було зупинено в друкарнях. В той час вона писала «в стіл» — створила такі видатні твори, як «Берестечко», «Маруся Чурай», чимало поезій. Щоправда, 1969 р. Осип Зенкевич у діаспорі видав велику збірку «Поезії», куди увійшли найкращі твори Ліни Костенко, зокрема й такі, що в Союзі поширювались самвидавами через заборону комуністичним режимом.
На початку 1970-х років Костенко вела вперту боротьбу за видання збірки «Княжа гора» — але й тут її спіткала невдача. Микола Бажан і Леонід Первомайський, які рецензували вже підготовлену до друку збірку, пізніше згадували про «Княжу гору» із захопленням. Але вони розуміли, що в такому вигляді збірка не має шансів дійти до читача, тому кожен з «метрів» радив поетесі прибрати деякі вірші, внести поправки, піти на поступки. Та вона не погоджувалась на жодні компроміси. У доповідній записці ЦК КПУ директор видавництва «Радянський письменник» схарактеризував поезії як твори «відверто антирадянського та пронаціоналістичного характеру» і наголосив, що Костенко в особистій розмові заявила про те, що її поетичні концепції — це її свідоме переконання і жодних поступок комуністичній ідеології вона робити не збирається. «Княжа гора» так і не побачила світ — набір розсипали 1972 р.
Переполох серед чиновників викликав рукопис історичного роману «Маруся Чурай» (1979 р.), що шість років поневірявся видавництвами. Цей твір дістав нищівну характеристику у партійних критиків і всенародну любов у читачів. Використавши напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, поетеса створила твір, що мав безпрецедентний успіх на теренах України, — його переписували.
З 1977 р. поволі починають видавати й інші твори — «Неповторність» (1980 р.), «Сад нетанучих скульптур» (1987 р.), збірка для дітей «Бузиновий цар» (1987 р.), щоправда, вихід кожної книжки давався поетесі дуже нелегко — супроводжувався тиском, вимогами змін і компромісів. Ліна Костенко намагалася протистояти як могла: двічі оголошувала голодування, щоб домогтися виходу своїх збірок у незіпсованому вигляді. Не зламало її і скрутне матеріальне становище. Як казав про неї письменник Юрій Андрухович: «Саме вона — і ніхто інший — прищепила сотням тисяч українців непохитну певність у тому, що цензура — це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству».
1994 р. вийшла збірка «Інкрустації» — поезії в перекладі італійською мовою, за яку поетеса отримала премію імені Франческо Петрарки. Видавали її твори і в Україні: 1999 р. побачила світ поема «Берестечко», окремою книжечкою вийшла лекція, прочитана 1 вересня 1999 р. у Києво-Могилянській академії «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала».
Усе більше знавців поезії вважають Ліну Костенко одним з кращих поетів сучасності. Її твори не лише здобули народну любов, були відзначені й державними нагородами: 1987 р. за історичний роман «Маруся Чурай» поетеса отримала Шевченківську премію. Отримувала вона й інші відзнаки: 1992 р. Ліну Костенко нагородили почесною відзнакою Президента України; 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців удостоїв її найвищої своєї відзнаки — медалі Святого Володимира; 2000 р. поетеса отримала орден Ярослава Мудрого V ступеня і стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги.
Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу. Продовжуючи свій творчий шлях, вона продовжує привносити гармонію в цей світ.
