100 Великих діячів культури України - Письменники Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838-1918 рр.)

Історики літератури називають його одним з найплідніших прозаїків 70-80-х років XIX ст. Усе довге творче життя Івана Нечуя-Левицького було присвячено боротьбі з собою за можливість творити — адже, будучи службовцем і маючи потребу заробляти на життя, не маючи за собою міцного тилу, дуже важко було зосереджуватись на творчості й віддавати їй усі сили.

Іван Семенович Левицький народився на Київщині в містечку Стеблів 25 листопада 1838 р. Особистість хлопчика формувалася під впливом батька, Семена Степановича — людини розумної, освіченої, втім, трохи відлюдькуватої і суворої, та матері, Ганни Лук’янівни — доброї, говіркої жінки, «душі» родини, спадкоємиці давнього козацького роду. Від батьків хлопчик успадкував любов до українського слова та української історії: в родині не цуралися народних звичаїв і традицій, читали твори Шевченка, Гребінки, історичні праці Маркевича та Бантиш-Каменського, мали велику бібліотеку. На власний кошт батько влаштував школу для селян, — там малий Іван і здобув початкову освіту, навчився читати й писати.

Батько був сільським священиком і для свого старшого сина обрав ту саму долю: з семи років Івана віддали в науку до дядька Трезвенського, що вчителював у Богуславській бурсі. Два роки дядько готував хлопця до вступу в бурсу, а зі 1847 р. той навчався у духовній школі при монастирі, де опановував латину, грецьку та церковнослов’янську мови. Богуславські краєвиди назавжди врізалися в пам’ять хлопчини й увійшли до багатьох його майбутніх творів, зокрема повісті «Микола Джеря» та інших. 1853 р. юнак став студентом Київської духовної семінарії, де провчився до 1859 р. Під час навчання він самотужки опанував французьку мову, читав твори класиків — Данте, Шатобріана, Лесажа, познайомився з російським письменством — із задоволенням читав Пушкіна, Гоголя, а твори Салтикова-Щедріна навіть перекладав українською. Після закінчення навчання Левицький рік прохворів, а потім обрав учительський шлях — служив у Богуславській бурсі, де викладав церковнослов’янську мову, арифметику та географію. Паралельно він опановував німецьку мову і готувався до вступу в Київську духовну академію, студентом якої став 1861 р. Цікавився українським письменством, зачитувався часописом «Основа», навіть подумував дописувати туди. Журнал, цю трибуну для молодих літераторів, скоро закрили, та справу національного усвідомлення вже було зроблено. Ще під час навчання в Академії Нечуй-Левицький увійшов до так званої «Старої громади» — організації української інтелігенції, що займалася популяризацією української історії, збиранням етнографічного матеріалу, створенням шкіл для неписьменних тощо, а пізніше налагодив зв’язки з прогресивними людьми того часу — Кулішем, Костомаровим, Чубинським та іншими. Академія відіграла важливу роль у становленні Івана Левицького і як літератора.

Після закінчення Академії в 1865 р. молодий магістр богослів’я відмовився від духовної кар’єри і, перервавши родинну традицію, зосередився на вчителюванні: кілька років викладав у Полтавській духовній семінарії російську мову, літературу, історію та географію, але довго там не протримався — мізерна платня примусила його шукати нового місця. Згодом працював у жіночій гімназії Каліша (1866-1867 рр.) та гімназії Седльця (1867-1872 рр.). З 1873 р. Левицький перебрався до Бессарабії, де до 1885 р. працював у Кишинівській гімназії, в якій викладав російську словесність. Він займався популяризацією української літератури, що було вкрай небезпечно після «Валуєвського» указу 1863 р., і за це потрапив під нагляд поліції.

У 1860-х роках Іван Семенович розпочав літературну діяльність — почав писати здебільшого про життя простого люду. Одним із перших творів стала комедія «Жизнь пропив, долю проспав» та «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, 1865 р. він написав повість «Дві московки» Перші твори друкувалися на сторінках часописів, зокрема галицького журналу «Правда» (адже на Наддніпрянщині діяв указ про призупинення друку україномовних книжок), де свого часу було опубліковано такі оповідання, як «Дві московки» (1868 р.), «Рибалка Панас Круть» (1869 р.) та повість «Причепа» — всі три книги 1872 р. вийшли у Львові в єдиній книжечці «Повісті Івана Нечуя». Літературний дебют виявився вдалим, — скоро твори письменника вийшли в російському та польському перекладах. У тому самому часописі було надруковано, статтю «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», написану протягом 1868-1871 рр., — важливе дослідження з української міфології. Цікавий аспект: перші твори письменник публікував під псевдонімом «Нечуй». Як стверджували дослідники його творчості, Іван Семенович приховував факт свого письменства не лише від друзів, а й від батька — людини з твердою вдачею. І лише після 1874 р. (найімовірніше після смерті Семена Степановича) став підписувати твори власним іменем.

У ті часи, коли він розпочинав свій творчий шлях, серед селян тільки й розмов було про скасування панщини в 1861 р., отже, письменник не міг оминути цієї теми. У своїх повістях він торкався як старих кріпосницьких порядків («Микола Джеря» (1878 р.)), так і нових аспектів життя простого народу («Рибалка Панас Круть») тощо. Популярністю користувалась і повість «Хмари» (1874 р.), де автор змальовував настрої української інтелігенції 1860-х років.

1875 р. побачили світ драматичні твори «Маруся Богу славка», «На Кожум’яках», оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». П’єса «На Кожум’яках» у переробці Михайла Старицького отримала іншу назву — «За двома зайцями», і довге сценічне життя. Наприкінці 1870-х років Нечуй-Левицький створив повісті, що стали квінтесенцією його творчості, — «Микола Джеря» (1878 р.) та «Кайдашева сім’я» (1879 р.). 1880 р. з-під його пера вийшла повість «Бурлачка». Останньою з популярних творів Нечуя-Левицького стала повість «Старосвітські батюшки та матушки», надрукована 1884 р. у російському перекладі в часописі «Київська старовина», а 1888 р. — мовою оригіналу в журналі «Зоря».

Іван Семенович мешкав у різних місцевостях України, займався викладацькою діяльністю, тому добре знав і життя інтелігенції, і життя простого люду — через те його твори вирізнялися правдивістю і щирістю. Нечуй-Левицький майстерно розробляв характери, соціальний побут — недарма, на думку письменника, основними постулатами української літератури були реальність, народність і національність. Його твори відгукувались на злободенні проблеми — бідування селянства у пореформені роки, заборони, накладені на українську мову і культуру, коли згідно з «валуєвським» указом стверджувалося, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Втім чимало з його творів проникнуто «фірмовим» авторським сарказмом — зокрема «Старосвітські батюшки та матушки», що змальовують звичаї, мораль та устої духовенства, які Іван Семенович знав із середини, «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Київські прохачі» тощо.

1885 р. Нечуй-Левицький пішов у відставку й осів у Києві, де вів майже аскетичне, розмірене життя і займався виключно літературною діяльністю. Тут було створено оповідання «Чортяча спокуса» (1885 р.), «Пропащі» (1888 р.), «Афонський пройдисвіт» (1890 р.), казка «Скривджені та нескривджені» (1892 р.), повісті «Поміж порогами», «Над Чорним морем» (1893 р.), «Старі гультяї» (1897 р.) тощо. Щоправда, пізніші твори значно поступалися тим, що були написані замолоду, і не стали такими популярними як серед читачів, так і серед критиків. Водночас письменник брав участь в епохальному проекті Британського біблійного товариства — перекладі Біблії українською мовою.

Займався Нечуй-Левицький і науковими дослідженнями, зокрема в галузі лінгвістики: 1907 р. вийшла праця «Сучасна часописна мова в Україні», а 1914 р. побачила світ «Граматика української мови» у двох частинах за його редакцією. Важливу частину творчого доробку становили літературознавчі праці: 1878 р. у львівському журналі «Правда» за сприяння Пантелеймона Куліша було надруковано статтю «Сьогочасне літературне спрямування», в якій автор виступив проти російського шовінізму, що його сповідували й деякі російські письменники, а також висловив свій погляд на літературну творчість і місце у цьому процесі усної народної творчості. Інший нарис — «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891 р.) — був ще більшим протестом проти антиукраїнської політики. Іван Семенович працював і в царині літературної критики: йому належать нариси про творчість Тараса Шевченка, Дмитра Яворницького, сучасних йому поетів і прозаїків (Агатангела Кримського, Володимира Самійленка та інших). Часом ці критичні матеріали були надто гострими, щоб бути надрукованими свого часу, — так, нарис «Українська декаденщина» уперше побачив світ лише 1968 р.! Окрім літератури, Нечуй-Левицький цікавився й іншими видами мистецтва — театром, музикою, живописом, написав низку творів на цю тематику, зокрема 1893 р. нарис «Марія Заньковецька, українська артистка».

Вирізняються у творчому доробку письменника твори на історичну тематику: казка «Запорожці» (1892 р.), повісті та науково-популярні нариси «Гетьман Іван Виговський», «Перші київські князі», «Татари і Литва на Україні», «Унія і Петро Могила», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» тощо. 1897 р. письменник створив роман «Князь Єремія Вишневецький», що вперше був надрукований лише 1932 р. Історичне підґрунтя використано і в драматичних творах — таких, як «Маруся Богу славка», «В диму та полум’ї» (1911 р.).

Останні роки життя письменник мешкав у Києві в злиднях — мізерної пенсії не вистачало на життя, доживав віку він у Дегтярівській богадільні. Левицький фактично випав з літературного процесу: як писав Сергій Єфремов, «життя пішло вперед без нього». А 2 квітня 1918 р. Іван Семенович мирно відійшов. Згідно з постановою Центральної Ради Івана Нечуя-Левицького поховано на Байковому кладовищі за кошт Української держави.