Панас Мирний стоїть поряд з Іваном Нечуєм-Левицьким на чолі української реалістичної повісті 70-80-х років XIX ст. Олесь Гончар поетично назвав його «першим симфоністом української прози», «суворим літописцем епохи», підкреслюючи всю значимість постаті літератора. Втім сам письменник, будучи людиною дуже скромною, говорив про себе: «Про своє життя не подаю вам ніякої звістки, бо, думаю, не в ньому вага й сила, а в тих працях, що до сього появилися у світ або ще коли-небудь появляться».
Панас Якович Рудченко — саме таким було справжнє ім’я письменника — народився 1 травня 1849 р. у родині бухгалтера повітового скарбництва в Миргороді на Полтавщині. В родині Рудченків панував патріархальний устрій, в пошані були українські мова та звичаї. Батько, Яків Григорович, походив з козацького роду, мати, Тетяна Іванівна, з родини місцевого чиновника, по матері мала серед предків штабс-капітана Грекова, грека за походженням, що осів на Полтавщині. Хлопець був третьою дитиною в родині, перебував під впливом старших брата і сестри, а особливо багато перейняв від бабусі Оришки, що стала його першою вихователькою. Освіту майбутній письменник здобув у повітовій школі (вчився у Миргороді та Гадячі), за успіхи й досягнення у навчанні його постійно нагороджували «похвальними листами», але сам вважав свою освіту недостатньою і впродовж усього життя мусив займатись самоосвітою. 1862 р. Панас закінчив повітове училище у Гадячі, до якого родина переїхала ще 1858 р., і у віці 14 років вступив на службу у повітовий суд — виконував обов’язки писаря. Згодом Рудченко перейшов у повітове казначейство помічником бухгалтера і після недовгого перебування у Прилуках обійняв таку саму посаду в Миргороді. 1871 р. він перебрався до Полтави, де дослужився до начальника відділу казенної палати, а згодом, завдяки сумлінному виконанню обов’язків, і до дійсного статського радника. Протягом усієї чиновницької кар’єри Панас Якович цікавився історією, письменством, сам займався літературною творчістю, що стала для нього втіхою і відрадою.
1871 р. у часописі «Правда» побачив світ перший надрукований твір Рудченка — поезія «Україна», що був уперше підписаний псевдонімом «Панас Мирний», а наступного року — оповідання «Лихий попутав». Критики одразу помітили нового літератора, засвідчивши його «свіжий і сильний талант». І хоча він розпочав свій літературний шлях з поезії, знаменитим став після написання прозових творів. Найкращі свої твори письменник створив у 1870-1880-х роках, а далі не мав змоги завершити розпочате. Саме тоді було створено цикл образів із життя «Як ведеться, так і живеться», окремі оповідання з якого надруковано в альманасі «Рада». В 1874-1885 рр. опубліковано такі прозові твори, як «П’яниця», «Лихі люди» (оповідання було опубліковано в женевському журналі «Громада» 1877 р. і поширювалося в Україні нелегально), «Лови», «Морозенко», драма «Лимерівна».
Найбільшим твором Мирного стала соціально-психологічна повість «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написана спільно зі старшим братом Іваном, що працював під іменем Івана Білика, — він власне і підказав біблійну метафору, що невдовзі стала назвою твору. Перша редакція повісті була готова ще 1872 р., але значно коротша за остаточний варіант. В її основу лягли враження Панаса Яковича про подорож до Гадяча на початку 1870-х років, де він почув від місцевого населення оповідки про молодого розбійника Василя Гнидку (той вирізав родину заможного козака, за що його засуджено до каторжних робіт). Під враженням від почутого письменник створив начерк
«Подорож з Полтави до Гадяча», де виклав роздуми щодо цієї історії. Мирний вважав, що Гнидка — це дитина свого часу, жертва обставин, що зробили з чесної людини пропащу силу. Влітку 1872 р. було створено першу редакцію роману «Чіпка», яку вичитував брат письменника, що зробив низку правок і зауважень. Панас Мирний взявся за другу редакцію, що також була піддана критиці, але незабаром таки побачила світ — після п’яти редакцій! Коли 1875 р. письменник надіслав рукопис до видавництва, твір не надрукували: спочатку в Києві просто не прийняли до друкарні, згодом, коли спробували опублікувати в Петербурзі за сприяння Миколи Лисенка, виникла проблема з цензором, що забув поставити свій підпис на кожному аркуші рукопису. Тим часом якраз вийшла постанова про заборону друку книжок українською мовою (так званий «емський» цикруляр від 5 червня 1876 р.), а російські адміністративні кола визнали «Хіба ревуть воли...» небезпечним з погляду соціальних тенденцій. Перше видання цього твору з’явилося за кордоном, у Женеві, 1880 р. за сприяння критика та літературного діяча Михайла Драгоманова. В Україні цей твір було опубліковано лише 1903 р. у журналі «Киевская старина» з назвою «Пропаща сила», а за два роки роман вийшов окремим виданням.
Роман про селянина, що після безцільної боротьби з безправ’ям став бунтівником, заборонили в Росії. Фактично це був перший в українській літературі соціально-психологічний роман, в якому проблеми селянства до і після реформи 1861 р. розкривалися через призму особистої трагедії Чіпки Варениченка, його переживань і прагнень.
У співпраці з братом Мирним у 1880-х роках було створено ще один роман — «За водою», але видали його лише 1917 р. 1897 р. з-під пера письменника вийшла повість «Лихо давнє й сьогочасне».
Другий роман Панаса Мирного «Повія» (інша назва — «Гуляща») про долю сільської дівчини Христі, що волею долі стала на шлях повії, так і лишився незавершеним. 1905 р. автор здійснив останні спроби його дописати, але безрезультатно. Щоправда, в 1883-1884 рр. у журналі «Рада» було здійснено публікацію двох перших частин цього роману, а 1928 р., вже після смерті Панаса Яковича, роман побачив світ повністю (у тому обсязі, в якому його лишив автор). Цей факт не завадив великій популярності твору, роман було неодноразово інсценізовано і навіть екранізовано режисером Іваном Кавалерідзе 1961 р.
Незважаючи на популярність творів Мирного, він лишався дуже скромною людиною і не гнався за славою. Оповідають майже анекдотичний випадок: у квітні 1892 р. після гучної прем’єри вистави за п’єсою «Лимерівна» з Марією Заньковецькою в головній ролі публіка була в захваті, плескала і кричала «Автора! Автора!». Щасливий і розчулений письменник забув про свою обітницю не розкривати псевдоніма і, кланяючись, піднявся на сцену. Яким же був подив частини публіки, яка замість автора побачила колезького радника Панаса Яковича Рудченка!.. Втім письменник волів не розкривати свого псевдоніма, в одному з останніх листів до друга І. Зубченка він писав: «Хоча багато хто з моїх знайомих знають, хто такий Панас Мирний, але за життя я не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе не гідним таких уславлень, що утворились навколо імені Мирного».
Коли 1915 р. у місті вітали з 66-річчям сумлінного чиновника Панаса Рудченка, полтавська жандармерія водночас розсилала циркуляри про розшук неблагонадійних осіб, серед яких був і письменник Панас Мирний, що мав сміливість виступити проти заборони вшанування 100-річчя від народження Тараса Шевченка.
Письменник брав активну участь у громадсько-культурному житті. 1903 р. як член комісії Міської думи він долучився до спорудження пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. 1905 р. Панас Мирний був одним з організаторів та керівників журналу «Рідний край», що видавали у Полтаві. Він опікувався фондом імені І. Карпенка-Карого, справу якого розпочав ще його товариш Дмитрієв, допомагав видавати українські книжки — не лише словом і ділом, а й коштами допомагав українській культурі у ті нелегкі часи. Творчістю відгукнувся літератор на революційні події 1905 р., у низці творів («До сучасної музи», «До братів-засланців», «Сон» тощо) коментуючи те, що відбувалося у країні.
Вагому частину його літературної спадщини становлять поетичні твори — зокрема переклади «Пісні про Гайявату» Лонгфелло, «Короля Ліра» Шекспіра, «Орлеанської діви» Шиллера, оригінальний переспів «Слова о полку Ігоревім» — «Дума про військо Ігореве». Окрім письменства, Мирний захоплювався усною народною творчістю, збирав фольклорні твори, які навіть було опубліковано за допомоги брата письменника, Івана Білика, у збірках «Народні південноруські казки» та «Чумацькі народні пісні».
Останній твір — нарис «Робота» — письменник написав у 1909 р. і з того часу більше не займався оригінальною літературною діяльністю. Втім, згадуючи свою творчість, він підкреслював: «Ні, не слава... поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами й підбурювала думки до роботи». Мирний мусив весь свій час присвячувати роботі, щоб мати змогу прогодувати родину — дружину, яка мала слабке здоров’я і часто хворіла, та трьох синів.
Часи Першої світової війни були дуже нелегкими для письменника: загинув старший син, Віктор, був мобілізований на фронт середній, Михайло... У пореволюційні часи Рудченко займався організацією видавничого товариства «Зірка», що друкувало книги для школярів. У політичному калейдоскопі 1918-1919 рр. він підтримував спочатку Центральну Раду, а згодом — Симона Петлюру, щоправда, за радянських часів ця інформація замовчувалась і Мирного трактували як цілковитого прихильника радянської влади. Помер Панас Якович 28 січня 1920 р. у великій скруті, серед голоду і холоду, у Полтаві, де працював у той час головою скарбової палати (губфінвідділу). Письменника поховано в Полтаві, 1939 р. у місті було відкрито музей Панаса Мирного, а 1951 р. — споруджено пам’ятник.
