Павло Архипович Загребельний народився 1924 р. Рік народження, як це часто буває, зумовив трагічні сторінки біографії. Час визначив долю письменника, відбився у його творах, але загалом не підпорядкував собі творчість Павла Архиповича, так само як і не обмежив п та подальший досвід писання у жорстких рамках української радянської літератури. Тривалий час Загребельного називали «єдиним живим класиком». Можливо, він досяг цього тому, що для справжньої, живої творчості, яка захоплює читачів і лишає слід в історії, потрібен не лише талант, — навряд чи можна взяти таку висоту без багатого життєвого досвіду, а він у Загребельного був неабияким, позначеним війною.
...Йому ще не виповнилося сімнадцяти, коли він, закінчивши школу, пішов до армії добровольцем. Став курсантом другого Київського артилерійського училища, брав участь в обороні Києва. Юного Загребельного поранено того ж 1941 р., підлікувавшись — знову пішов на фронт і знову отримав поранення у серпні 1942 р., після якого потрапив у полон, до самого лютого 1945 р. перебував у фашистських концтаборах. Це було надзвичайно нелегко для його здоров’я: рани гноїлися, в умовах табору він підхопив туберкульоз, під час спроби втекти його схопили, при цьому він отримав пошкодження лівого ока... Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині і лише 1946 р. вступив до університету.
1951 р. він закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету, після чого подався в журналістику: спочатку працював у дніпропетровському обласному виданні, потім у журналі «Вітчизна» в Києві. Паралельно Загребельний писав. Починав писати російською, але згодом сам себе розкритикував і перейшов на українську. У другій половині п’ятдесятих років вийшли його збірки оповідей «Учитель» (1957 р.), «Новели морського узбережжя» (1958 р.), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956 р.), «Долина довгих снів» (1957 р.). У тому ж 1957 р. з’явилася «Дума про невмирущого» — натхненна саме гіркотою життєвого досвіду повість про радянського солдата, який став жертвою фашистського концтабору. Цей твір критики нерідко називають першою істотною заявкою Загребельного на професійну письменницьку сформованість.
Далі почали з’являтися великі твори: 1959 р. Загребельний видає роман «Європа 45» в новому для себе пригодницько-політичному жанрі, наступного року виходить другий роман цієї дилогії «Європа. Захід». В цей час він працює головним редактором «Літературної газети», — ймовірно, журналістська робота допомагала йому бути ближчим до людей, створюючи гостросоціальні романи, які відображали актуальну для читачів дійсність, проникаючи у психологічні механізми буття радянської людини. До того ж, на цій посаді йому вдалося неймовірне — перейменувати «Літературну газету» в «Літературну Україну», і це у той час, коли де-юре України ще не існувало.
Більшу частину романів Загребельний написав у 1960-1970-х роках. Серед них «День для прийдешнього» (1964 р.), «Шепіт» (1966 р.), «Добрий диявол» (1967 р.), трилогія «З погляду вічності» (1970 р.), «Переходимо до любові» (1971 р.), «Намилена трава» (1974 р.). Вони діставали неоднозначну оцінку — хтось схвалював, хтось писав нищівні рецензії... 1980 р. романна будова з чотирьох книг «Розгін» («Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера») отримала Державну премію СРСР, 1974 р. романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» було відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка... Все це свідчить про те, що в українській літературі справді з’явилося яскраве, небуденне явище, адже справжній талант, справді яскраві творчі доробки, що висвітлюють психологічні й соціальні конфлікти та явища, не можуть викликати однозначної реакції. В однозначності криється певна обмеженість, а творчість Павла Загребельного можна характеризувати будь-якими словами, окрім цього.
Усі знали Загребельного як автора історичних романів. Для багатьох пересічних читачів саме вони стали найцікавішим, а відтак — чи не єдиним джерелом знань про українську історію. Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968 р.), в якому органічно та символічно поєднуються далеке минуле та сучасність. Для когось роман одразу після виходу став відкриттям, приголомшливою подією, яка вплинула на сприйняття літератури загалом і ставлення до української історичної прози зокрема. Школярі 1990-х років, коли до програми увійшли «Роксолана» (1980 р.) і «Євпраксія» (1975 р.), зачитували ці книжки як першу у своєму житті еротичну, сповнену романтики літературу. В романі «Я, Богдан» (1983 р.) Загребельний поставив перед собою завдання розкрити характер Богдана Хмельницького, його людські риси, складну психологію на тлі державотворчої діяльності та складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994 р.).
Павло Архипович написав 20 романів, численні оповідання, новели. На основі своїх романів створював п’єси, наприклад, «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»), написав кілька сценаріїв для кіностудії ім. Довженка («Ракети не повинні злетіти», 1965 р.), «Перевірено — мін немає», 1966 р.), «Лаври», 1974 р.), «Ярослав Мудрий», 1982 р.). Вступні слова та післямови до його романів — радше своєрідні історіографічні та літературознавчі етюди, а таких етюдів, статей та есе він за своє життя чимало опублікував у пресі. Вони, разом з деякими промовами, інтерв’ю та доповідями, а також з повістю-дослідженням «Кларнети ніжності», присвяченою П. Тичині, 1981 р. увійшли до збірки «Неложними устами».
Крім письменницької діяльності, Загребельний активно займався політикою та організаційною діяльністю: в 1964-1979 рр. був секретарем, а у 1979-1986 рр. — першим секретарем правління Спілки письменників України; у 1979-1987 рр. головою Комітету з Державних премій ім. Т. Шевченка; депутат ВР СРСР (1979-1989 рр.), ВР УРСР (1974-1979 рр.); член ЦК КПУ (1979-1989 рр.); член Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченка (1996-2005 рр.).
На присудження йому нагород Загребельний реагував різко: «Пізно... У нас завжди з усім спізнюються. Хіба ж це премія в шістдесят год? Премії треба давати молодим. Щоб заохочувати. Щоб вони росли, розвивалися в атмосфері найбільшого сприяння. А так...», — це його слова після отримання держпремії за «Розлад». За часів незалежності він отримав ще кілька премій та звань, зокрема став Героєм України у 2004 р., але скептичності не бракувало і тоді: «Я вже перетворився на ту тварину, яка одержує ордени і пенсії».
Павло Архипович завжди був життєрадісною, балакучою людиною, відкритою до нового: він володів кількома іноземними мовами, полюбляв читати художню літературу в оригіналі на відміну від багатьох своїх колег, які закам’яніли у власних нешироких горизонтах. Загребельний активно використовував своє службове становище та чималий прибуток від творчості для допомоги молодим літераторам у всіх сферах життя — влаштовував видання книжок, публікації, преміювання, навіть отримання житла. Однак 1986 р. він різко змінився, став самітником, нечасто погоджуючись на інтерв’ю, практично переставши писати.
Останні два романи — «Брухт» (2002 р.) і «Стовпотворіння» (2004 р.) — написано уже в двадцять першому столітті і, на думку сучасників, не належать до найкращих творів Загребельного, адже переповнені гірким сарказмом, абсурдизмом, розчаруванням. Останній класик з сумом дивився на те, чим стають рідна культура, література, журналістика «беспредела» та вседозволеності. Йому боліло те, що талановитих нових літераторів не підтримують, а найкращі літературні здобутки радянської доби, замість переосмислення, відкриття нового погляду, нового дихання, відкидають як не варті уваги. На початку нового тисячоліття він говорив про це так: «У перші роки незалежності вся наша пропаганда запевняла, що все, що було до вчора, — це «кака», а все, що є сьогодні, — «цяця». Ми прожили десять років і побачили, що «цяці» нема. І тоді почали згадувати вчорашню «каку».
Останні роки Загребельний стверджував, що нічого не пише, однак виходили його яскраві, влучні післямови до книг молодих письменників (зокрема до книги «Депеш Мод» Сергія Жадана), до того ж, дружина казала, що коли Павло Архипович мав сили та натхнення, то працював над романом «Іконник» — про долю українських ікон від часів Київської Русі до нашого часу.
Однак випустити, чи то пак — дописати цю роботу, йому не судилося. За влучним висловом Олеся Ульяненка, «з літератури пішла справжня література». 3 лютого 2009 р. Павло Загребельний, легенда вітчизняної літератури, останній український класик, помер після тривалої хвороби. Його творчий доробок перекладено десятками різних мов, важко знайти українця, який не знає цього прізвища.
