Юрій Васильович Шумський (справжнє прізвище Шомін) народився у Тирасполі 6 травня 1885 р. Втім, деякі біографи називають датою народження актора 17 листопада 1887 р. Дитинство хлопчика було щасливим, аж доки не загинув, рятуючи чужу дитину від вогню, батько. 1900 р. родина переїхала до Херсона, де Юрко вступив до трикласного міського училища. Тут проявилися акторські здібності юнака — він майстерно копіював людей, брав участь у шкільних виставах, читав вірші. Після революційних подій 1905-1906 рр. і заворушень, що не оминули й училище, хлопця виключили з навчального закладу і він мусив прокладати шлях на сцену власною працею — працював вантажником у Херсонському порту, табельником, конторщиком, пекарем тощо. При цьому грав на аматорській сцені, замінивши своє справжнє прізвище на псевдонім (Шумський — це прізвище одного актора, який вразив Юрія своєю грою).
1907 р. на військовому форшафті разом з портовими та міськими робітниками Шумський створив напівпрофесійний театр, що складався з української та російської труп.
У цьому театрі він був і актором, і режисером, ставив п’єси М. Горького, А. Чехова, М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Карпенко-Карого, М. Старицького тощо. 1917 р. він організував у Херсоні самодіяльний український драматичний театр і студію, 1919 р. — студію з 13 осіб, яку сам називав «чортовою дюжиною». Ця студія складалася з вихованців сирітського будинку Херсонського губернського земства і виступала з великим успіхом.
У 1921 р. Шумський очолив драматичний аматорський гурток у с. Станіслав на Херсонщині. У місцевому театрі він ставив класичні п’єси І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка. А після першої вистави «Назар Стодоля» за Т. Шевченком станіславці вирішили дати своєму театру ім’я Кобзаря. Шумський екранізував численні п’єси, в багатьох із них зіграв головні ролі. Він поставив Шевченкову «Причинну», яку переробив в одноактову оперу, причому музику до неї написав сам. Театр отримував численні схвальні відгуки у місцевій пресі. Місцеве населення з повагою ставилося до Юрія Шумського, консультуючись з ним щодо багатьох, не лише мистецьких, питань.
Актор був причетний і до відкриття першого у сільській місцевості в Україні пам’ятника Т. Шевченку — у голодний 1922 р. селяни Станіславова за ініціативи Шумського встановили погруддя поета, придбане за два пуди зерна, зібрані всім селом.
1924 р. Юрій Васильович працював в Укрпромбанку в Херсоні, керував гуртками партклубу, клубу будівельників, річковиків тощо. Друзі вмовляли його переходити на професійну сцену, але надто критичний до себе Шумський вважав свій акторський рівень недостатньо високим. Втім несподівано для себе 1925 р. він отримав запрошення від Одеської «Держдрами», де пропрацював 10 років — з 1925 до 1934 рр. У цьому театрі актор став майстром своєї справи, втілив різноманітні образи — від Голохвастова у п’єсі «За двома зайцями» М. Старицького до шекспірівського Петруччо.
Остап Вишня згадував про Шумського часів роботи в Одеському театрі: «Особливий успіх має Юрій Шумський. Це «нутряний» актор у кращому розумінні цього слова, з колосальною, коли так можна висловитися, творчою амплітудою. Розмах його величезний. Швандя в «Любові Яровій», «розухабистий» Дудка в «Республіці на колесах», він у «Заході» Бабеля і «Соборі Паризької Богоматері» підноситься до моментів глибокого драматизму...».
Коли 1932 р. у тодішній столиці Харкові було створено Театр революції, Юрію Шумському довелося попрацювати і в ньому, — актор зіграв головні ролі у п’єсах «Диктатура», «Справа честі», «Дівчата нашої країни» І. Микитенка. Остання вистава була особливо популярною у глядача.
1934 р. актор перейшов до Київського театру ім. І. Франка, на сцені якого грав до кінця життя. У цьому театрі він дебютував у ролі Гайдая в «Загибелі ескадри» О. Корнійчука.
Юрій Васильович уособлював яскравий приклад актора перевтілення. В його творчому доробку були різнопланові ролі, зіграні з однаковою майстерністю і старанністю. Шумський з легкістю грав старих у юнацькому віці і палких юнаків, коли йому вже було за п’ятдесят. Петруччо у «Приборканні норовливої» та Бенедікт у «Багато галасу даремно» В. Шекспіра, Фігаро у «Весіллі Фігаро» П. Бомарше, Клода Фролло у «Соборі Паризької Богоматері» за В. Гюго, Філіп II у «Доні Карлосі» Й. Шіллера, Нейль у «Композиторі Нейлі» Кауфмана, Гнат Гиря в «97» М. Куліша, Богдан і Богун у «Богдані Хмельницькому» М. Старицького, яскраві ролі в п’єсах «Республіка на колесах» Я. Мамонтова, «Яблуневий полон» І. Дніпровського, «В степах України», «Калиновий гай», «Платон Кречет» О. Корнійчука — це лише побіжний перелік театральних ролей Шумського, яких усього було понад 160.
Часто ролі й життя перепліталися. Юрій Васильович після війни грав роль професора Буйка — партизанського лікаря, закатованого німцями — в однойменній виставі за твором Якова Баша. Критики говорили про геніальну гру актора, проживання ролі, пафос. Але мало хто згадував, що Шумський сам поховав двох синів, які загинули під час війни, і кожної вистави ховав їх знову й знову... Лише близькі актора знали, що кожної вистави у нього майже зупинялося серце, і були категорично проти цієї ролі. Але протягом п’яти років Юрій Шумський виходив на сцену в образі професора Буйка, вірогідно, цим пришвидшивши свою смерть...
Знімався Шумський і в кіно, хоч і не дуже його любив, — зокрема у картинах «Нічний візник», «Напередодні», «Беня Крик». За роль маршала Василевського у фільмах «Третій удар» і «Сталінградська битва» був удостоєний звання лауреата Державної премії (1951 р. за роль Романюка у виставі «Калиновий гай» Юрій Васильович став двічі лауреатом). Актор говорив, що не любить кіно через те, що в театрі він кожного разу проживає життя свого персонажа по-новому, забарвлює його характер новими рисами, а у кінематографі це неможливо, й образ, створений ним, назавжди залишиться однаковим.
Актор повністю віддавався своєму покликанню — акторству, так і не здобувши диплома про вищу акторську освіту. Він дуже серйозно ставився до сцени, продумував роль до дрібниць, до найменших психологічних деталей. Нестачу освіти компенсував тим, що все життя читав багато професійної літератури, мемуарів, п’єс тощо. Вимогливим актор був не лише до себе, а й до авторів та режисерів, з якими працював. Так, в Одеському театрі ім. Жовтневої революції він відмовився грати у п’єсі «Бастилія Божої матері» І. Микитенка, бо сподівався від автора більшого...
Крім того, Шумський захоплювався образотворчим мистецтвом, сам займався живописом, — у Тираспільському музеї навіть зберігається малюнок рідної хати, зроблений рукою актора. Мав він прекрасний музичний слух і голос (баритон) рідкісної краси. Його голос було легко впізнати серед інших, у 1941-1944 рр. він був голосом вільної України — працював художнім керівником Українського радіокомітету, що транслював передачі на окуповані території. Його читання поезій Тичини, Рильського, Бажана, Малишка, оповідань Довженка, Яновського, записане на платівках, добре знайоме слухачам. На додачу, Юрій Васильович і сам був неабияким майстром художнього слова — складав байки, писав прозу.
Смерть синів, слабке здоров’я, надмірна напруга, навантаження в театрі спричинили передчасну смерть митця. Він неодноразово просив Гната Юру відпустити його на пенсію, але дозволу так і не отримав. Адже Шумський був символом театру в ті роки, його справедливо називали чарівником українського театру.
«Втрачаючи зв’язок з народом, артист вмирає, наче дерево з підрубаним корінням», — так колись казав Юрій Шумський. Серце актора зупинилося 7 червня 1954 р., але його мистецтво залишилося пам’ятним людям, а отже, він наблизився до творчого безсмертя.
