Одним із засновників та теоретиків документального кіно був Дзиґа Вертов. Він не українець за походженням, але багато років пропрацював в Україні, а один із його найпопулярніших фільмів «Людина з кіноапаратом» присвячено Києву та киянам. Тож маємо повне право говорити про цього геніального режисера як про людину, що спричинилася до розвитку української культури. Тим більше, що на його фільмах виросло не одне покоління режисерів світового рівня, таких як Жан-Люк Годар, Ф. Трюфо та багато інших. Публіцист і громадський діяч Ілля Еренбург говорив про Вертова: «Його не зрозуміють, але ще багато років обкрадатимуть», і мав рацію — творчі знахідки невгамовного новатора випередили реальність на багато років. Він першим зняв на плівку кавалерійську атаку і пологи, винайшов такі відомі нам титри.
Давид Абелевич Кауфман народився 2 січня 1896 р. у польському містечку Білосток у родині торгівця книгами. Пізніше він став відомим під іншими іменами — Денис Абрамович, Денис Аркадьевич Кауфман (такий русифікований варіант його імені з’явився орієнтовно в 1918 р.) і, звичайно, Дзиґа Вертов. Цей псевдонім ніби мав підкреслити всю динамічність його мистецтва. Хлопчик навчався у музичній школі — грав на фортепіано та скрипці, писав вірші. Потяг до мистецтва був у нього в крові, недарма до кіно тягнулися і два його брати — Моїсей і Борис. Пізніше Моїсей — оператор — працював разом з братом, а от Борис емігрував до Європи і знімав у Франції фільми, що згодом були названі класичними, а переїхавши до СПІД навіть отримав «Оскара» за одну зі своїх робіт.
1916 р. після закінчення школи Давид вступив до Петроградського психоневрологічного інституту, а продовжив освіту в Московському університеті. З 1917 р. юнак працював у відділі кінохроніки Московського кінокомітету, до якого його запросив очільник комітету Михайло Кольцов. У 1918-1919 рр. Кауфман був укладачем-монтажером журналу «Кінотиждень», а після його закриття брав участь у роботі агітпоїздів, керував зйомками на фронтах — зокрема вів кінозйомки в розташуванні військ 13-ї армії.
З 1920 р. розпочався якісно інший період життя Вертова — він стає завідувачем кіносекції відділу агітаційно-інструкторських пароплавів і поїздів ВЦВК. До цього періоду належать його перші повноцінні роботи — фільми «Бій під Царициним», «Процес Миронова», «Відкриття мощів Сергія Радоніжського», «Пароплав «Червона Зірка», «Агітпоїзд ВЦВК», «Процес есерів», «Історія громадянської війни» в 13 частинах, знята 1922 р. Власне, саме Давид Абелевич був ініціатором випуску кіножурналу «Кіноправда», що виходив у 1922-1924 рр. і мав стати кіноваріантом газети «Правда». Перший номер вийшов 5 червня 1922 р., а всього до 1926 р. вийшло 23 випуски, що знімались у важких умовах. Тоді ж Вертов знімає «Держкінокалендар» — за 1923-1925 рр. вийшло 57 випусків.
У цей час формувався професійний світогляд режисера — він вважав, що документальне кіно має відрізнятися від того, яке людина може побачити на власні очі. За допомогою технічних пристроїв, новітніх методів зйомки, власне «кіно-ока», довершенішого за людське око, можна показати людям дійсність набагато глибше, ніж вони можуть побачити її самостійно. Вертов вважав, що творець має показувати людям реальність, а не вигадки, створені з визначеною метою. Фактично він виступав не лише проти прикрашення дійсності у радянському кіно того періоду, а й проти цілої радянської системи, побудованої на міфах. Режисер перефразовував Карла Маркса, стверджуючи, що «кінодрама — опіум для народу... Геть буржуазні казки-сценарії. Хай живе життя як воно є!».
Дзиґа Вертов очолював групу молодих кінематографістів «Кіноки» (від «кіно-око»), створену 1922 р., маніфести якої викладав у журналах «Кінофот» і «ЛЕФ» (1922-1923 рр.). «Ми розкриваємо душі машин, ми закохані у робітника біля станка, у селянина на тракторі, у машиніста на паровозі. До будь-якої механічної праці ми привносимо радість творчості. Ми укладаємо мир між людиною та машиною. Ми виховуємо нову людину», — стверджував режисер. «Кіноки» заперечували традиційні види мистецтва, засновані на вигадках, — зокрема й ігрове кіно, підносячи на противагу йому кінохроніку.
Ілюстрацією таких поглядів Вертова стала його активна участь у створенні жанру кінопубліцистики. Режисер задумав серію робіт зі спільною назвою «Кіно-око», і 1924 р. вийшла перша картина з цієї серії «Життя зненацька» — фактично один із перших зразків проетичного документального кіно. Його роботи були помічені професіоналами, а один з випусків «Кіно-ока» 1925 р. отримав срібну медаль і диплом Всесвітньої виставки у Парижі. Пізніше у середині групи створено так звану «Раду трьох», у складі якої були художник Беляков, брат режисера, оператор Моїсей Кауфман і дружина, монтажер Єлизавета Свілова. Але після переїзду Вертова 1926 р. в Україну це утворення розпалося.
Протягом кількох років режисер працював на різних кіностудіях, зокрема й на «Культкіно», Київській кінофабриці ВУФКУ (1927—1930 рр.), створив низку помітних фільмів — «Крокуй, Радо!» (1927 р.), «Шоста частина світу» (1929 р.) тощо 1927 р. Вертова було звільнено з посади в «Радкіно» за те, що відмовився надати начальникові сценарій фільму «Людина з Кіно-Апаратом», над яким тоді працював. Власне саме цей фільм дає нам право говорити про режисера як про діяча української культури, адже завдяки йому довоєнний Київ увійшов до історії світового кіномистецтва. Цей фільм побачив екрани 1929 р. і повністю відповідав доктрині Вертова — показав київське життя без прикрас, таким, яким воно було. Фільм відкривався титром з написом про те, що це є спроба кінопередачі очевидних явищ. Головними героями 68-хвилинної картини стали прості люди, довоєнні київські персонажі, що ніби зійшли зі сторінок творів Бабеля, Ільфа і Петрова і власне «людина з кіноапаратом». З одного боку — об’єкт, з іншого — «кіно-око», стосунки яких і визначають зміст картини. Німецький кінокритик Зігфрід Крокауер писав про цю картину: «Фільм боязко й майже сором’язливо звертається до вічних питань, що стосуються сенсу існування як колективу, так і окремої людини. Ці питання практично ніколи не ставилися у попередніх російських фільмах. Той факт, що російське кіно долає вузьке мислення, нав’язане партійними доктринами, і знову звертається до загальнолюдських категорій, свідчить про те, що можливості його не вичерпані».
Німа чорно-біла картина й досі є однією з найвідоміших класичних документальних кінокартин. Фактично Вертов створив справжню міжнародну мову кінематографа. Восени 1964 р. критики 24 країн світу під час опитування, проведеного на 13-му міжнародному фестивалі в Мангеймі, назвали «Людину з Кіно-Апаратом» серед дванадцяти кращих документальних фільмів усіх часів і народів.
У червні 1929 р. Дзиґа Вертов виступав з доповіддю «Що таке кіно-око» в Ганновері, Берліні, Десау, Штудгарті та інших містах і викликав інтерес у європейської кіноспільноти. А після повернення з Європи режисер перебрався в Україну. Ще раніше, в 1928 р. на Київській кіностудії було знято ще один фільм режисера — «Одинадцятий», присвячений індустріалізації. Ця картина, за словами самого режисера, була написана безпосередньо кіноапаратом, не за сценарієм.
З ім’ям Дзиґи Вертова пов’язана поява першого радянського звукового документального фільму «Симфонія Донбасу» («Ентузіазм») (1930 р.), присвяченого трудівникам Донбасу. Це було нове слово в українському кіно, яке відкривало додаткові інформаційні можливості кінодокумента. Фільм широко демонструвався за кордоном. Після одного з його переглядів Чарлі Чаплій, який не дуже поспішав використовувати звук у власних фільмах, із захватом сказав: «Я ніколи не міг собі уявити, що ці індустріальні звуки можна так організувати, щоб вони здавалися прекрасними. Я вважаю фільм «Ентузіазм» однією з найбільш хвилюючих симфоній, які я коли-небудь чув. Містер Дзиґа Вертов — музикант. Професори повинні у нього вчитися, а не сперечатися з ним». Втім цей фільм, знятий на засадах соціалістичного реалізму, не знайшов належної підтримки з боку критиків. Та і в деяких країнах, зокрема у Німеччині, він був сприйнятий неоднозначно. Треба зазначити, що Дзиґа Вертов, який досить критично ставився до оцінок свого фільму зарубіжною пресою, наголошував, що демонстрація «Симфонії Донбасу» за кордоном мала велике пропагандистське значення.
Ще одним етапним фільмом для Вертова стали «Три пісні про Леніна», зйомки яких велися з січня по осінь 1933 р. у Москві, Харкові, на Дніпробуді, в Середній Азії. Під час роботи над цією картиною Вертов вирішив застосувати принцип «відображеного показу», не обійшовся і без зажиттєвих зйомок Леніна. Фільм побачив світ 1934 р. і його зустріли із захопленням. На міжнародній виставці у Венеції завдяки фільму гран-прі було присуджено всій програмі СРСР, а режисер наступного року отримав орден «Червона зірка».
Під час війни він зняв кілька фільмів — зокрема «Кров за кров, смерть за смерть» (1941 р.), «Тобі, фронт» (1943 р.), «Клятва молодих» та «В горах Ала-Тау» (1944 р.), що були присвячені боротьбі з фашизмом. Протягом 1944-1945 рр. випускав кіножурнал «Новини дня».
Сьогодні можна скептично ставитись до творчого доробку Дзиґи Вертова, вбачаючи в ньому низку агітаційних, пропагандистських робіт, що оспівували радянську дійсність. Однак це було його особисте, вкрай поетизоване бачення дійсності. Натомість відкриття митця стали підґрунтям для творчих пошуків у документалістиці, ігровому кіно, мультиплікації тощо.
В останні роки життя режисер провів дуже замкнуто, кіно більше не знімав, редагував офіціозний кіножурнал, похмуро повторюючи, що «Дзиґа Вертов помер». Це був кінець кар’єри геніального режисера. Помер Дзиґа Вертов у Москві 12 лютого 1954 р., був похований на Міуському кладовищі, а 1965 р. його прах перенесли на Новодівиче кладовище. З його смертю скінчилася велика епоха в історії кіно. У своєму щоденнику 1937 р. митець писав: «Я не працюю заради грошей». І дійсно — великих статків він не заробив, зате заробив творче безсмертя. Режисер і актор Фредерік Россіф писав про Вертова: «Все західне кіно в боргу перед Вертовим за його революційний пошук. До нього документалісти знімали зображення, після нього — навчилися знімати ідеї».
