Наприкінці 80-х рр. XVII ст. Велика Порта, яка залишилась без союзників на міжнародній арені (хіба що Французьке королівство продовжувало вести подвійну гру відносно Стамбула і Варшави), запропонувала австрійському двору Габсбургів та представникам Священної Ліги розпочати мирні переговори. Вони були проведені у 1688 р. за участю Австрії, Польщі та Венеції з одного боку, і Порти — з іншого. Серед головних міждержавних, в основному, територіальних дискусійних питань під час зустрічей дипломатів постала проблема політичної приналежності Правобережної України. Річ Посполита настійливо вимагала в Османської імперії повернення їй всіх земель «між Дніпром і Дунаєм» — тобто не лише українських земель, але й Молдавії, Волощини і навіть Буджаку. Не дивно, що ці переговори зайшли в глухий кут. Аналогічні наслідки мала дипломатична зустріч представників країн Священної Ліги з турецькими послами і протягом перемовин, які відбулися протягом 1689-1690 рр.
З огляду на васальну залежність Лівобережної Гетьманщини від Московського царства цікаво ознайомитися з позицією російського зовнішньополітичного відомства під час досліджуваних подій. Історик В. Станіславський, який віднайшов у російських архівосховищах низку оригінальних документів стосовно московсько-кримських та московсько-османських взаємин останньої чверті XVII ст., дослідив, що Московська держава як член антитурецької Священної Ліги у березні 1688 р. (саме тоді коли війська В. Голіцина та І. Мазепи були поблизу Перекопа) запропонувала Стамбулу для переговорів статті, де йшлося про такі вимоги: 1) переселення всіх (!) татар із території Кримського ханства до турецької Анатолії, а їхні землі віддати Москві; 2) передати Москві Азовську фортецю з околицями і також виселити звідти татар-кочівників; 3) віддати царям турецькі фортеці в нижній течії Дніпра або ж зруйнувати їх; 4) звільнити без викупу всіх полонених росіян і українців з Туреччини і Криму; 5) виплатити контрибуцію за постійні набіги у розмірі 2 мільйона золотих. У 1691 р. царські вимоги до султана були повторені, але вже у значно обмеженому вигляді. Зокрема, йшлося про взаємний обмін полоненими, припинення турецьких і татарських походів на царські володіння, дозвіл запорозьким козакам на вільний промисел, дозвіл на торгівлю росіянам і українцям на території Кримського ханства та нижньоподніпровських фортець Османської імперії. Але й ці пропозиції на той час були відкинуті Стамбулом.
Натомість влітку 1692 р. до Польщі прибув посланець кримського хана Д. Газі. Він запропонував військову допомогу Яну III Собеському у можливій війні проти Москви з метою повернення українських земель, втрачених поляками у російсько-польській війні 1654-1667 рр. Однак це було лише дипломатичною хитрістю — під час розмови з королем татарський посол намагався визначити ступінь готовності Речі Посполитої до підписання мирної угоди з Османською імперією. У березні 1693 р. королівські посли особисто виклали умови договору турецькому султану, а вже у серпні король отримав попередню згоду османського уряду на укладення сепаратного миру. Зважаючи на несприятливий для себе розвиток міжнародних подій, турецький султан лише у 1697 р. остаточно погодився з польськими пропозиціями щодо повернення під владу короля Поділля, Брацлавщини та південно-східної Київщини. У своєму володінні султан намагався залишити лише Кам’янець-Подільський, або ж у разі передачі його супротивнику — взагалі знести місцеву фортецю. Одночасно продовжували вести сепаратні переговори з Високою Портою й Австрійська імперія й Московська держава. Одночасно відбувалися й військові дії між ворогуючими таборами.
У вересні 1697 р. поблизу місцевості Зента австрійці на чолі з принцом Євгеном Савойським завдали відчутної поразки 60-тисячному війську Османської імперії. Турки втратили вбитими і пораненими більшу половину своєї армії, а сам султан Мустафа II, який її очолював, ледве уник полону. Саме тому Стамбул став схилятися до миру, так само й Відню необхідно було примирення з турками, адже австрійські Габсбурги хотіли продовжувати війну з Францією за іспанський трон. Виснажена довголітньою боротьбою з Османами Річ Посполита також була не проти розпочати переговорний процес з Високою Портою. З огляду на це міжнародна ситуація в Центральній та Східній Європі докорінно змінювалася. Згідно з дослідженнями істориків, великий візир Османської імперії Гусейн Кьопрюлю у травні 1698 р. почав настійливо радити султанові укласти мир зі Священною Лігою.
У зв’язку з припиненням «християнсько-мусульманського» військового протистояння політика королівського уряду Польсько-Литовської держави щодо українського козацтва докорінно змінилася. Для початку варшавський вальний сейм 1697 р. ухвалив постанову про звільнення козаків «від зимового постою в добрах земських» на Правобережній Україні, а невдовзі сейм 1699 р. взагалі заборонив утримання там «козацької міліції». Одержавши звістку про цю сеймову ухвалу, козацька старшина зібралася на раду у Фастові, внаслідок чого 15 серпня 1699 р. до короля Августа II Саксонського відіслали листа за підписом «Семена Палія, полковника Війська В[ашої] К[оролівської] М[илості] Запорозького, сотників, отаманів і черні». У ньому, зокрема, говорилося: «... Аби могли без клопоту, спокійно на своїх осідлостях перебувати, бо ми від Найяснішого Антесесора В[ашої] К[оролівської] М[илості] і цілої Речі Посполитої під час початої з неприятелем меча Святого (Османською імперією. — Т. Ч.) війни затягнені і утверджені листом Й[ого] К[оролівської] М[илості] великі вольності і в проживанні нашому. З того часу статечно і вірно у всіляких битвах з неприятелем здоров’є своє втрачаючи, кров проливаючи при достоїнствах В[ашої] К[оролівської] М[илості] і цілої Речі Посполитої, тут на Україні проживаємо». Однак, апелювання старшини до своїх нещодавніх військових заслуг не вберегло правобережне козацтво від розпуску. Варшавський уряд вже не зважав на дієву участь українців у Віденській битві 1683 р., поході до Угорщини і Словаччини, періодичній облозі Кам’янця-Подільського, вибитті турків з багатьох фортець Східного Поділля, військових операціях у Молдові та Буджаку.
У жовтні 1698 р. в сербському містечку Карловичі (Sremski Karlovci) за 60 км на північний захід від Бєлграду зібралися представники держав, які входили до Священної Ліги — Австрійської імперії, Речі Посполитої, Венеціанської республіки та Московського царства. Протилежну сторону на конгресі представляла Османська імперія. Їй довелося витримати дипломатичний тиск не лише з боку Польщі, Австрії, Росії й Венеції, але й від членів т.зв. «Великого союзу» («Аугсбургської ліги») — Англії, Голандії, Іспанії, Португалії Саксонії, Бранденбурга (а також Австрії). До неї в 1697 р. приєдналася Франція, яка перед тим довгий час підтримувала Стамбул, а отже Австрійська імперія могла припинити свої військові дії проти неї й кинути основні сили на боротьбу з Портою. Одночасно Французькому королівству було не до вподоби зміцнення позиції Російського царства. Учасники міжнародного конфлікту розпочали мирні переговори з Османською імперією, під час яких мали вирішити всі спірні територіальні питання між собою. Посередниками між «християнським» і «мусульманським» табором виступили Англія та Голландія. Кожна з європейських країн на цьому своєрідному «конгресі народів» проводила переговори з турками не спільно, а окремо, тобто кожна з них мала укласти з Османами окремий договір.
На Карловицькому «конгресі народів» 1698-1699 рр. від імені австрійського імператора виступали дипломати Вольфанг Етінген-Валерштейн і Леопольд фон Шлик, польсько-литовського короля — Станіслав Малаховський, венеціанського дожа — Карло Руцині і Джовані Батиста Ніколозі, московського царя — Прокопій Возніцин. Султан направив на переговори Мегмеда Рамі, а також грека Олександра Маврокордато. Посередниками з боку англійського короля і голандського парламенту виступали Якоб Кольйер та Уільям Паджет.
Дипломатичний принцип uti possidetis, ita possidete («як володієте, так володійте»), запропонований австрійськими представниками не влаштовував Річ Посполиту, адже Поділля та південно-східні землі Київщини знаходилися в руках Стамбула. Натомість польська делегація вимагала повернутися до кордонів, які існували між Польсько-Литовською державою й Османською імперією в довоєнний період, тобто до 1672 р. Після напружених 72 днів переговорів, турецькі дипломати все ж таки погодилися віддати королю всю Правобережну Україну. В третій статті Карловицького польсько-турецького договору, який підписали 16 січня 1699 р., відзначалося, що Висока Порта зрікається права на територію «Поділля і України», а також земель на північ від Дністра. Разом з тим, Річ Посполита віддавала Османам Сороки, Нямц, Сучаву та ще декілька молдавських фортець. По суті, турецько-польські кордони встановлювалися станом до Бучацького миру 1672 р.
Згідно з австрійсько-турецьким договором від 26 січня 1699 р. Відень отримував Угорщину й Трансільванією, а також велику частину Славонії. Тоді ж Венеціанська республіка домовилася про закріплення Пелопонесу й частини Далмації (Мореї й острова Санта-Мауру у Середземному морі), хоча турецькі дипломати найбільше не хотіли йти на поступки саме венеціанцям.
Московська держава 14 січня 1699 р. у Карловицях підписала з Османами лише двохрічне перемир’я з огляду на дискусію щодо приналежності відвойованих українцями фортець у Нижньому Подніпров’ї. Турецько-московські переговори (які вже замість П. Возніцина проводив Є. Українцев) завершилися наступного року, коли 3 липня 1700 р. у Стамбулі була підписана т. зв. Константинопольська угода вже на 30-річний термін. Її положення закріплювали Азовську фортецю за царем, однак повертали султанові завойовані за допомогою Лівобережної Гетьманщини нижньодніпровські фортеці. Українські інтереси враховувалися лише в одній статті — запорозьким козакам дозволялося займатися мисливством, рибальством і соляним промислом на контрольованій Кримським ханством території, включно до берегів Чорного моря.
Таким чином, європейсько-османські домовленості 1699 р. завершили війну країн Священної Ліги з Османською імперією. Як відзначали дослідники Карловицький мир, був видатною подією свого часу, адже він став визначальним етапом у відносинах між Європою та Високою Портою й нарешті зупинив європейську територіальну експансію османів. Як ніякий інший до нього міждержавний договір, мирна угода кінця XVII ст. між «християнським» і «мусульманським» таборами показав тісну взаємодію подій і процесів міжнародної політики раннього нового часу: війн Габсбургів з Бурбонами та Османами, загальноєвропейських і локальних військових конфліктів, до яких була втягнута й козацька Україна.
